Ведучи мову про тричленний поділ Космосу, слід враховувати, що в міфології чітко простежується циклічна структура часу, коли все йде по заведеному, раз і назавжди встановленому колу. Тому, кожен об'єкт, перебуваючи в одному зі вказаних "світів", через певний час переміщувався до іншого. Це положення важливе тим, що під час обряду кремації можна уявляти лише один початковий напрямок переміщення померлого в просторі - разом із димом угору, до "небесного світу". Та й згодом, коли вже ховали за обрядом інгумації, душа відлітала "на небо" [55; с. 296]. Отже, прадавні уявлення слов'ян, у яких був присутній увесь міфологічний світ землеробів східної Європи в купі з відголосками уявлень, ще даніших часів, нічим не відрізнялися од світоляду сусідніх народів.
Святилища слов'ян були як у великих містах і мали всезагальний характер, так були і окремі місця в яких проводились обряди і моління - у гаях, біля водоймищ тощо. Язичество було визначальним чинником у житті й ідеології східних слов'ян, що знайшло широке відображення в матеріальних пам'ятках VІІІ-ІХ ст. [54; с. 341].
Розділ ІІІ. Християнізація Київської Русі
Аналіз джерел переконує, що введення християнства за офіційною датою 988р. на Русі не варто розглядати як одноразове діяння, пов'язане з прозрінням Володимира Святославича. То був довгий та тернистий шлях, що бере свої корені задовго до його княжіння та продовжує розвиватися після нього [50; с. 60]. Перші згадки (як письмові так і археологічні) що знайомлять слов'ян з християнською релігією мають витоки ще в антську епоху, де під впливом постійних економічних та політичних відносин з римськім світом (а пізніше і Візантією) мають своє логічне обґрунтування.
Розвиток Русi до середини IХ ст. майже зовсiм не висвітлений у наявних писемних джерелах. Перекази про Кия - напівлегендарного засновника давньоруської столицi i родоначальника першої київської династії; згадки про аварське іго; непевнi вiдомостi про боротьбу мiж полянами та іншими племенами; фольклорнi спогади про хозарську данину-- цим, власне, й вичерпується все, що нам вiдомо про витоки Київської держави. Бiльш-менш достовiрна писемна iсторiя її починається вiд Аскольда -- останнього представника дому Києвичiв [12; с. 131].
Врядування Аскольда становить яскраву сторiнку в iсторiї ранньої Русі. За всiма ознаками то був переломний момент у розвитку східного слов'янства, коли кiлькiсть перейшла у нову якiсть. Саме на середину IХ ст. завершується складний i тривалий процес формування класових вiдносин i безпосередньо пов'язаний iз ним процес утворення Київської держави як полiтичної надбудови над феодальним базисом. Русь досягає неабиякої могутностi i упевненими кроками виходить на свiтову арену [8; с. 69].
До часiв Аскольда належать повiдомлення арабських письменникiв про три центри Русi (або, як їх пропонує називати А. Новосельцев, три групи русiв [35; с. 408]). Це -- автори так званої групи ал-Балхi (ал-Істахрi, Ібн-Хаукаль, анонiмна книга "Худуд ал-Алам", а також значно пiзніший твiр Iдрiсi). За свiдченням цих джерел, в серединi або на початку другої половини IХ ст. у Схiднiй Європi iснували три об'єднання східнослов'янських племен, що в нашій транскрипції iменуються Куявією, Славiєю та Арсанією (чи Артанiєю). Локалiзацiя цих об'єднань не викликає сумнівів i може вважатися загальновизнаною -- попри численні гiпотези (часом досить фантастичнi) висловлені в літературі.
Куявiя -- це, безперечно Київська Русь, тобто держава Аскольда. Вона об'єднувала пiвденну групу схiднослов'янських племен i за центр мала Київ. Головне теріторiальне ядро становила Середня Наддніпрянщина, за термiнологією Б.О. Рибакова -- початкова Русь [44; с. 28--ЗЗ; 471]. Славiя -- це об'єднання північної частини схiднослов'янських i деяких неслов'янських племен з центром у Ладозi (майбутня Новгородська Русь). Нарештi Арсанiя локалiзуєтъся на південному сходi нашої країни -- в областi Надазовщини, східного Криму, Пiвнiчного Кавказу. Це -- так звана Азовська або Чорноморська, або Тмутараканська Русь [22; с. 67].
За Аскольда до складу Київської Русi входили землi полян, деревлян, дреговичів та пiвденно-захiдної частини сiверян (з містом Чернiговом). Славiя включала в себе територiю iльменськiх словенiв, чудi, вiсi та мерi. Помiж обома об'єднаннями лежала область кривичiв, що до 872 р. зберiгали свою незалежнiсть. Землi в'ятичiв, радимичiв та більшої частини сіверян ще у VІІІ ст. були захопленi хозарами -- і вiдтодi перебували під зверхністю каганату [50; с. 22].
Головнi iнтереси Аскольдової Русi лежали на пiвднi та на південному сходi. ЇЇ приваблювали багатi i сильні держави -- Хозарiя, Вiзантiя, Грузія, Вірменія, Албанiя та навіть Багдад. З цими контрагентами вона підтримувала активні торговельнi та політичні взаємини.
З Хозарією, що на початку IХ ст. (після повстання Iсака Готського, а особливо -- пiсля громадянської війни, спровокованої реформами царя Обадiя) вiдчутно хилилася до занепаду [8; с. 70], Аскольд пiдтримував мирнi стосункі, більш-менш лояльними союзниками були мадяри, що до середини ІХ ст. утворили власне політичне об'єднання в басейнi Дону -- Леведiю. Після натиску печенігів в області Нижньої Наддніпрянщини вони перейшли з хозарського під київський протекторат.
Аскольд придiляв особливу увагу землям Схiдного Криму та Кубанi (Арсанiя). Вбачав плацдарм активних дій спрямованих у бiк Закавказзя та прикаспiйських володiнь Халiфату. Зокрема, в арабських джерелах Ал-Якубi знаходимо вiдомостi про допомогу проти арабської навали, подану "царем словян", разом iз Хозарським каганом i грецьким iмператором племенам Кахетії [8; с. 71]. Вiдомий також похiд Русi на Абесгун (пiвденне узбережжя Каспiю), про який повiдомляє перський хронiст Iбн-Ісфендiйар [50; с. 31].
Але головною зовнiшньополiтичною акцiєю Аскольда стали походи проти Вiзантії та договори, укладенi з iмперською адмiнiстрацією. Що відіграло не останню роль у тогочасному суспільстві та було зафіксовано у численних джерелах.
За візантійськими джерелами у 860 році, під час правління Михайла ІІІ П'яниці [20; с. 42] русичі здійснили вдалий похід на Константинополь, чим ствердили свою міжнародну позицію як суверенний політичний організм [8; с. 72]. Саме в цей час за свідченнями патріарха Фотія та Порфирогенета, русичі відправили посольство, яке просило зробити їх речниками божественного хрещення, що й було зроблено…
Отже, запровадження християнства на Русі в середині ІХ ст. було складовою закономірного процесу, що охопив майже всю південну частину Східної Європи і становив собою логічне історичне явище. Джерела свідчать, що Аскольдове хрещення мало загальнодержавний характер і аж ніяк не було приватною справою конкретної особи. Навіть Густинський літопис та Церковний статут Володимира Великого наголошували, що Русь хрестилася за часів патріарха Фотія в ІХ ст., та про офіційний акт запровадження християнства як державної, загальнонаціональної релігії [8; с. 75]. У Києві створено залежну від Константинополя православну єпархію та прийнято візантійського архієпископа. Хоча нова віра і торкнулася усіх боків суспільного життя, та панівною ідеологією не стала, бо хрестилася лише певна частина суспільної верхівки на чолі з князем. Заміна багатобожжя монотеїзмом становила принципово новий крок у розвитку суспільної думки світу, позитивно вплинуло в області культурного розвитку, ціла злива ідей наринула на Русь [40; с. 273]. Монастирі, що виникають невдовзі, тривалий час будуть своєрідними академіями, головними вогниками творчого життя, розпочинається поширення писемності та грамотності. І на останок хочеться процитувати Брайчевського М.Ю.: " поза сумнівом, Аскольдове хрещення - це ніщо інше, як переворот…висуваючи духовне життя людини на перший план, у порівнянні з фізичною силою поганства, переворот має дуже велике значення для інтелектуального прогресу давньоруського суспільства…" [8; с. 82].
Слід зазначити що 860 рік був не єдиним походом дружин київського князя Аскольда на Візантію, після вже згаданого року були проведені кампанії 863, 866, 874 рр.. Щоправда незавжди вони були вдалими, Русь підтримувала економічно та культурно вигідні зв'язки, та міждержавні конфлікти й взаємні зіткнення з Польщею, Угорщиною, Францією, Німеччиною, країнами Скандинавії, Кавказу, печенізькими та половецькими ханствами південно руських степів [51; с. 19].
У цей самий час в Славії править інший князь - Рюрик. За своєю вдачею деспот поганської приналежності [22; с. 75]. На час його останніх років життя припадає вирішальне повстання у Новгороді, після придушення якого Аскольдова літопись повідомляє про масову втечу ладозьких бояр на Русь [8; с. 107]. Через декілька років сам Рюрик помирає, призначивши регентом при малолітньому Ігорю (сину) Олега - свого родича, хоча і не князівського роду. Спираючись на про язичницькі сили, та вчасно скориставшись ситуацією на Русі (після релігійних нововведень багато хто не розділяв думки Аскольда) влаштовує державний переворот з антихристиянською програмою та новими методами врядування. Метою цього перевороту є об'єднання та проголошення єдиної держави в масштабах цілої Східної Європи.
Рушивши на кривичів, у 882 році підступно вбивши Аскольда, захоплює Київ, впроваджує культ ільменського Перуна, за що був прозваний волхвами - Віщим, з того ж часу жерці північного божества успішно конкурували з шанувальниками полянського Даждьбога. Як це завжди бувало в середньовічному поганстві, узурпація земної влади неминуче мала відбится на ієрархії пантеону. Створення нових капищ розглядалося як незаперечна ідеологічна директива [8; с. 82], для християнських общин почалися важкі часи. Як зазначено в літописі, на вірність мирному договору 907 р. Олег та мужі його "по Рускому закону кляшася оружьем своим, и Перуном, богом своим, и Волосомъ, скотьемъ богомъ"[1; с. 25], визнає повне відродження язичницьких звичаїв. Також згадане руське посольство 911 р. в Царьграді, де імператор Леон намагався переконати "в истинной вере" [8; с. 19], та доповнити мирний договір суміжними статтями про християнство для Русі - судячи з всього не зачепила а ні Олега, а ні його послів [1; с. 29].
Повість минулих літ щедро згадує Олега та його походи проти древлян та уличів, тиверців, що вийшли з покори [1; с. 20]. Варто звернути увагу що ця зміна династій призвела до відвернення деяких племен від Києва, всі дипломатичні стосунки, зовнішньополітичне становище - всі досягнення Аскольда було зведено на нівець; церква та більшість полянського боярства, що підтримували вбитого кагана почали свою опозиційну політику.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11
