Важливе значення мають твори Львівського історика Олександра Гіршберга, який написав кілька книг і збірник документів на дану тему. Вчений показав Самозванця людиною широких поглядів і високих помислів, правителем, який намагався змінити на кращий державний устрій Росії, підняти рівень освіти і моралі. Разом з тимЮ, Лжедмитрій I, який, на думку вченого, міг бути позашлюбним сином польського короля Стефана Баторія, здійснив безліч помилок, мав ряд негативних особистих рис, і недооцінював опозицію, що і привело до його падіння [36, с. 34].
Майже одночасно з роботами Гіршберга, у Фрації, Росії, Швейцарії та інших країнах з'явились багаточисельні праці російського єзуїта Павла Пірлінга. Позиція даного автора з часом змінилась - від визнання Лжедмитрія I сином Грозного до ототожнення його якщо не з Григорієм Отрєпєвим, то з кимось підготовленим агентом в Польщі. Головна цінність праць вченого - велика кількість нових матеріалів, добутих у архівах Риму, Стокгольму, Львова [22, с. 53-86].
В певну систему намагалися звести різноманітні свідчення нарративних джерел про Лжедмитрія I М.А. Поліевктов. Дослідник розпочав з висновку «Внутрішня політика Самозванця не була ознаменована свідомо- реформаторською діяльністю». За ним, цар, переслідуючи мету особистого щастя, не зміг визначити подальшого ходу подій, що і привело до його поразки [25, с. 82].
Реальну характеристику діяльності Лжедмитрія I намагався дати П.Г. Васенко. Історик перераховував окремі дії Самозванця, спрямовані на задоволення потреб різних прошарків суспільства (дворянства, боярства, селянства, духовенства та ін..). Це, на думку Васенка, спочатку підняло авторитет Лжедмитрія I, проте останній не зміг усім догодити, і став жертвою боярської змови.
Велику цінність і сьогодні мають праці В.С. Іконнікова. Його скрупульозні дослідження окремих історичних моментів Смути і, зокрема, історії Лжедмитрія I зберігають своє фактологічне значення.
Певним підсумком дорадянської історіографії стали роботи академіка С.Ф. Платонова - голови петербурзької школи істориків Росії. Метод праці Платонова концентрував в собі увесь досвід російської та іноземної історіографії, щодо комплексного підходу до проблеми. Учений зібрав та видав багато цінних літературно-історичних пам'яток XVII ст., які є дорогоцінним скарбом для сучасних учених. Платонов детально дослідив демографічні, географічні, соціальні фактори та умови, в яких розгортались події початку XVII ст.. Історик дав нову загальну схему розвитку подій Смутного часу. За Платоновим, Смута розпочалась після смерті Івана Грозного, коли закінчення династії співпало з державною кризою. В її розвитку учений виокремив три періоди: династичний (боротьба за престол до початку царювання В.І. Шуйського включно), соціальний (боротьба суспільних класів і втручання іноземних інтервентів), національний (боротьба з інтервентами) [21, с. 158-164].
Звертаючись до внутрішньої політики Росії часів Лжедмитрія I, Платонов висунув досить цікаву думку щодо відродження Самозванцем опричного округу. Це не могло сподобатись московським княжатам. Ще одного ворога новоявлений цар нажив в обличчі духовенства, яке він економічно пригноблював. Його справи не сподобалися і москвичам. Самозванець став жертвою жителів столиці, підбурених боярами. Однак, населення інших регіонів підняло повстання у відповідь на вбивство свого царя [21, с. 223-225].
Щоб завершити огляд історіографії до початку XX ст. потрібно відзначити праці зарубіжних авторів про Лжедмитрія I. Вище уже говорилось про дослідження О. Гіршберга та П. Пірлінга. Перші праці іноземних авторів, які мали дослідницький характер, з'явились ще в кінці XVII ст. В 1674 р. в Лондоні вийшла об'ємна книга Р. Манлея. На початку XVIII ст. Ла-Рошель опублікував в Парижі двохтомну біографію царя Дмитрія. Через 100 років з'явилась робота про Самозванця і повстання стрільців А. Віснера та перша дисертація під назвою «Дмитрій, великий князь Росії, син Івана» Ф. Новаковського, захищена в Берлінському університеті у присутності вчених з світовим ім'ям. Названі праці спиралися в основному на мемуари іноземців та деякі російські нарративні джерела, описували ті чи інші моменти в житті Самозванця, приділяючи найбільше уваги питанню про його походження.
Новий пласт інформації привнесли у дослідження «Димитріади» дві книги італійського історика С. Чампі, який зібрав цілий ряд невідомих і маловідомих джерел. Виключний характер біографій, в основному популярних по формі, носили роботи інших італійських (Т. Вентурі) та німецьких( Й. Каро «До Дмитрія»; Ф. Лоренц «Несправжній Дмитрій»; Х. Пантеніус «Лжедмитрій»; Х. Скрибанович «Псевдо-Дмитрій»;) авторів. У Франції вийшла книга російського автора, який проживав в Парижі, К. Валишевського. Пізніше вона була перекладена на російську мову і видана у наші часи [33, с. 30-31].
Велику цінність сьогодні мають праці польських авторів, які збагатили дану тему новими джерелами та версіями. Уже в перших загальних працях А. Потоцького, Е. Рачинського, І. Шуйського, Й. Нємцевича, І. Турського та інших були введені в обіг багаточисельні документи, дякуючи яким, вдалось більш точно описати польський період біографії Самозванця. Нові матеріали наводились навіть у працях краєзнавців, які вели пошук в Самборі, Вишневці, архівах Львова (Татомир, М. Туркавський). Найбільш цінними з точки зору новизни джерел, так і перегляду традиційних поглядів про перебування Лжедмитрія в Польщі і його зв'язках з політичними та церковними діячами, безумовно є твори Я. Собезького і книга А. Брюкнера.
Досить цікавими є дослідження двох видатних польських філологів Я. Бодуена де Куртене і Л. Пташицького, проведені незалежно одне від одного, по вивченню листа Самозванця до папи Климента VII. Обидва автори прийшли до висновку, що Лжедмитрій був росіянином і задіяний у духовні сфері. Нові матеріали і оцінку взаємовідносин Лжедмитрія з польськими аріанами запропонував Г. Мерчинк [28, с. 10-11].
Що стосується радянської історичної науки, то вона розпочала з критики попередньої історіографії, навішувала ярлики «буржуазної обмеженості» вченим з світовим ім'ям, які намагались працювати в нових умовах. Потім поширилась «економізація», нав'язування «класового підходу» і класової боротьби як рушійної сили історії. Фактично, була перервана традиція вивчення політичної історії і поступово втрачена глибина досліджень, забуті принципи текстології і порівняльного аналізу джерел по кожній окремій проблемі - це замінювалось загальними думками по раніше визначеній ідеологічній схемі.
Лжедмитрій I став незмінним об'єктом дискусій в характеристиках народних рухів початку XVII ст.. Кожний автор намагався знайти відповідь на питання, яке було представлене як головне: інтереси якого класу захищав Самозванець, чий він був цар?
Цей шлях розпочав перший російський історик-марксист М.Н. Покровський. Спочатку вчений називав Лжедмитрія I однаково козацьким і дворянським царем, потім - царем дворян. Але поступово відійшов від подібної оцінки. Його характеристика класової сутності правління Самозванця стала менш чіткою, а в своєму короткому нарисі, Покровський представляв його як захисника інтересів селянства [24, с. 523-528].
Гостра дискусія на цю тему розгорнулася в 20-х - 30-х рр. - у час становлення радянської історіографії. Частина істориків на чолі з С.Ф. Платоновим стояла на старих позиціях, але серед них уже намітився розкол. Так, Ю.В. Готьє, залишаючись в цілому на попередніх позиціях, визнав також теорію про боротьбу класів, як рушійну силу історії, доводячи, що рух на користь Лжедмитрія I переродився в народний рух.
У цілому в історіографії 20-х - 30-х рр. існувало кілька напрямів відносно цієї теми. Самозванця висвітлювали то як представника бояр та поміщиків, то як захисника дворян, то як польського ставленика та зброю прихованої інтервенції, то як козацького царя. Писали і про його поступки селянству.
В другій половині 30 - 40-х рр. в історичній науці стала перемагати думка про приховану польську інтервенцію. Лжедмитрій I знову описувався як авантюрист, ставленик поляків і папи.
В цей час думки деяких авторів змінилися. Наприклад, В.І. Пічета спочатку доводив твердження про значну роль народних мас, зокрема козацтва в подіях революції поч. XVII ст.. Пізніше історик різко критикував М.Н. Покровського, доводячи, що основною рушійною силою Самозванця було не селянство чи козацтво, а польсько-литовська держава і католицька церква. Пічета вважав невірною характеристику Лжедмитрія I як селянського царя.
І.І. Смирнов детально вивчив внутрішню політику Російської держави 1605 - 1606 рр.. Історик доводив, що Самозванець посилив кріпосницький гніт і був царем поміщиків-кріпосників, дворян, ставлеником польських інтервентів.
Великий інтерес представляла стаття Г.Н. Бібікова про земельні жалування в Смутні часи. На основі земельних роздач автор намагався показати на які групи землевласників опирався Лжедмитрій I. Класову боротьбу посадського населення досліджували у цей час П.П. Смирнов та С.В. Бахрушин.
В 50-60-х рр. на сторінках журналу «Вопроси истории» розгорілась дискусія про першу селянську війну в Росії початку XVII ст.. Автори в основному торкались проблем ролі селянства в боротьбі за престол Самозванця і класової направленні політики останнього по відношенню до селянства. Особливо дискусійним було питання чи слід вважати період 1603 - 1606 рр. зокрема рух Лжедмитрія I , одним з етапів селянської війни.
Праця Д.П. Маковського також викликала суперечку. На думку історика, після Добриничів Самозванець з іноземного агента перетворився у вождя нижчих прошарків суспільства. Розглядаючи внутрішню політику уряду Лжедмитрія, дослідник вказує, що вона диктувалася Боярською Думою. Дана думка заслуговує уваги. Однак Маковський без доказів говорив про зародження в цей період капіталістичних відносин та виникнення бюргерства [28, с. 8].
В узагальнюючій праці А.М. Сахарова політика Самозванця висвітлюється як продворянська. Його опорою була також верхівка посаду. Боярська знать і поляки пов'язували з ним свої плани. Проте народ вирішив його долю, розпізнавши в ньому захисника інтересів панів.
В цілому у 50 - 60 рр. виробився погляд на дії правління царя Дмитрія як систему лавірування між різними класами і прошарками, залишену єдиної соціальної опори [27, с.190-193].
Найбільш послідовно ця думка була викладена в багатотомній «Історії СССР з найдавніших часів до наших днів» (автор розділу Корецький В.І.). Тут детально досліджено дії Лжедмитрія I щодо дворянства, селянства, холопства, православної церкви та ін.. Внутрішня політика висвітлювалась як продворянська кріпосницька, при незначних поступках селянам та холопам. В підсумку, Самозванець опинився між двох вогнів. В народі і серед боярської знаті визрівало невдоволення. Тоді Лжедмитрій I круто поміняв політику. Він вирішив повернути Юр'їв день, викликав царевича Петра з військом по допомогу до Москви, проте було пізно. Він намагався догодити всьому населенню, в результаті чого заплутався і зазнав краху [10, с. 245-250].
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8
