Мир на той час був категорично необхідним як для Росії, так і для Польщі. Польсько-литовські війська вели боротьбу з шведами в Лівонії. Канцлер Ян Замойський ще в кінці 1602 р. запропонував укласти союз з Росією і закріпити його шлюбом з Ксенією Годуновою. Проте Сигізмунд рішуче відкинув цю пропозицію. Король підозрював, що Москва спробує дістати шведську корону своєму ставленикові - королевичу Густаву, сину скинутого шведського короля Еріка XIV. Підозри правда виявились безпідставними, адже в 1601р. королевич Густав був засланий з Москви в Углич [4, с. 353].
Рішуча позиція коронного гетьмана Я. Замойського, Жолкевського, Василя Острозького, Збаражського та інших сенаторів, справила значний вплив на королівський двір. Сигізмунд був змушений відмовитись від офіційної підтримки Самозванця і не пропонував більше посилати армію в похід на Росію. Проте передчуваючи вигоду від цієї авантюри, король пішов на хитрість: він визнав Дмитрія царевичем, хоча й не публічно, призначив йому щорічну допомогу( 40 тисяч злотих), і дозволив панам, приватним чином, допомагати йому.
Найбільш рішучим прихильником негайної війни з Росією виявився сенатор Юрій Мнішек, який не належав до числа впливових державних чиновників того часу. Гетьман Станіслав Жолкевський писав, що Мнішек діяв засобами брехні та підлабузництва, але особливо важливою для нього була допомога його родича кардинала Б. Мацієвського, що мав великий вплив при королівському дворі. Мнішек допоміг Лжедмитрію I заручитися допомогою литовського канцлера Лева Сапеги. Канцлер заявив, що Дмитрій дуже схожий на покійного царя Федора Івановича і обіцяв прислати в допомогу 2000 вершників [7, с.320].
Тим часом чутки про Самозванця поширювалися на території Росії, і дійшли до Бориса Годунова. Той негайно ж взявся приймати міри. І тут же в Польщу, від імені бояр, Борис відправив дядька Григорія - Смирного-Отреп'єва, і що ж сталося? В грамоті ні слова не було про самозванця! Там тільки написали про безчинства суддів королівських! Існують також відомості, що бояри таємно відправили до короля Ляпунова, щоби той попросив короля допомогти Дмитрію. З цього видно позицію бояр, які будь-яким чином намагалися скинути з трону Бориса Годунова [19, с.498].
Що ж робив Борис готуючись до боротьби з Самозванцем? В Москві патріарх Іов і князь Василь Шуйський, що є сили умовляли народ не вірити чуткам про царевича, який справді помер в Угличі, і він князь Шуйський, сам поховав його, а під іменем царевича виступає злодій Грішка Отрєп'єв. Але народ не вірив ні князю, ні патріарху. По областях пройшов наказ від патріарха духовенству, щоб ті молилися за упокой царевича Дмитрія. А священики на службі мали розповідати прихожанам про поганого самозванця, який глумиться над іменем царевича.
Тим часом 2 червня 1604 р. у Самборі був підписаний таємний договір між Лжедмитрієм I та Мнішеком. В силу королівських кондицій самозванець зобов'язувався передати короні Чернігово-Сіверську землю. Обов'язок потім було підтверджено особливим договором про передачу короні шести міст в князівстві Сіверськім (очевидно, Чернігова, Новгорода-Сіверського, Путивля) а також мала відійти Смоленська земля з її центром - м. Смоленськом.
Однією з умов став шлюб самозванця. Причому мова йшла не скільки про дозвіл, а стільки про зобов'язання Лжедмитрія одружитися на підданій короля. «Дозволяємо йому одружитись на наших землях, щоби вона царицею московською була. Щоправда, ім'я майбутньої нареченої неназвали. Договір з Краковом і визначив всю подальшу долю Марини Мнішек. По поверненню в Самбор, Мнішек впевнено довів справу до кінця. Під страхом прокляття, Дмитрій клянеться одружитись на Марині. Умови шлюбного контракту зводились до наступного: Самозванець зобов'язувався виплатити Мнішку мільйон польських злотих із московської казни на виплату боргів і переїзд в Москву. Марина в якості цариці повинна була отримати на правах удільного князівства Новгородську і Псковську землю з думними людьми, дворянами, духовенством, з приміськими поселеннями, і селами, зі всіма доходами. Самозванець урочисто обіцяв, що Новгород і Псков фактично будуть виведені з під влади Москви [27, с. 245].
У плані релігії набожні Мнішки поставили перед Дмитрієм суворі умови. Він повинен був перевести все Московське царство з православ'я в католицтво за рік. У випадку не виконання цієї умови, Марина мала право розлучитися, але, розуміється, зберігала за собою всі земельні надбання.
Під час переговорів з королівськими чиновниками в Кракові Отрєп'єв попросив короля, щоби той приставив до нього сенатора Мнішка і дозволив розпочати воєнні приготування - збирати козаків і добровольців на польських землях. Зіткнувшись з протидією сенаторів і сейму, Сигізмунд ІІІ не міг використовувати королівську армії у війні з дружньою державою. Як не писали польські хроністи, що військо було зібрано завдяки коштам Юрія Мнішека, Костянтина Вишневецького та інших панів, ця думка є не точною. Оскільки ні Сигізмунд ІІІ, ні член сенату Речі Посполитої Юрій Мнішек аж ніяк не були приватними особами, а пряма підтримка короля мала вирішальне значення для успіху авантюри.
Воєнні приготування в Самборі і Львові набули широкого розмаху. Коронний гетьман Ян Замойський вимагав від Мнішка пояснень чому збирають солдат без відома короля, і суворо попередив, що такі приготування можуть нанести велику шкоду Речі Посполитій.
Самборська казна була постійно пуста, і Мнішек не міг виділити Лжедмитрію навіть тих 4000 злотих, які король пожалував царевичу на утримування. Тим не менше, сенатору вдалось отримати деякі кошти, і він приступив до формування війська. До середини серпня 1604р. покровителі самозванця зібрали в передмісті Львова деяку кількість кінноти і піхоти. Під прапори царевича сходились найманці з усіх боків, які залишились без діла після закінчення бойових дій в Лівонії. Серед тих, хто прийшов на службу до Лжедмитрія I, були ветерани Баторія, мародери та інші волоцюги. Ставки найманців в Європі були досить високими, і Мнішку було важко оплачувати їх послуги. Не отримуючи зарплати браве вояцтво почало грабувати місцеве населення. Діло дійшло навіть до вбивств [29, с. 86].
Не дивлячись на обіцянки канцлера Лева Сапеги, самозванець ніякої допомоги з Литви не отримав. Не бажаючи війни з Росією (воно й зрозуміло, адже через своє сусідство з російськими землями литовці би прийняли на себе перший удар) литовські магнати рішуче відмовились підтримати авантюру. Такі настрої в загальному і переконали Сапегу не підтримувати Дмитрія.
Московська дипломатична переписка зберегла відомості про те, що Сигізмунд ІІІ робив спроби підштовхнути до війни з Росією кримського хана. Літом 1604 р. кримський мурза А. Сулишев повідомив Москву, що король бачився з кримським послом Д. Черкашеніним і пообіцяв виплатити кримському хану неабияку винагороду, якщо Крим допоможе тому, кого величають московським царевичем. Коли посильний прибув з цією пропозицією до хана, той погодився. Але так сталося, що секретне звернення короля не мало ніякого успіху, оскільки не було підкріплене грошима. Без погодження з сеймом король не міг виконати своїх щедрих обіцянок [30, с. 630].
Політика, яку вів польський король була хитрою і подвійною. На словах він нібито виступав за збереження мирних відносин з Москвою, а на ділі готував війну. Поки наймане військо стояло в Львові, король залишав без розгляду скарги населення на останніх. Лише, коли пройшло півтора тижня відколи Мнішек покинув Львів і виступив похід, Сигізмунд видав запізнілий наказ про розпуск найманої армії. Папський нунцій Рангоні отримав при дворі достовірну інформацію про те, що королівський посланець мав чітку інструкцію не спішити з доставкою в Львів.
Тим часом армія самозванця повільно підходила до кордонів Московської держави. Загони робили в день не більше 2-3 миль. Збереглась поденна записка походу, складена невідомим із оточення Мнішка. Записка містить повний розклад походу, в яких рицарство зупинялося на постій. Мнішек володів селами в околиці Львова, але найманці зупинились там лише на день. Значно більше часу вони провели у володіннях князів К. Вишневецького і Ружинського, київського католицького єпископа та інших осіб [31, c. 175].
Самозванець щедро обдаровував кредиторів борговими розписками. Погасити їх він думав за рахунок багатої московської казни. А поки весь тягар походу несли українські селяни з тих помість, де зупинялись солдати.
Лжедмитрій I розраховував на те, що в дорозі його військо поповниться озброєними загонами великих магнатів - князів Вишневецьких, Сапеги, Ружинського та інших, але надії його не виправдались. Князь Ружинський письмово зобов'язувався прийти з кількома сотнями вояків на виручку Самозванцю. Пан Халецький і пан Струсь обіцяли привести тисячу вершників. Проте виконання своїх обіцянок вони відклали на майбутнє.
Протягом двох тижнів самозванець залишався на території Львівщини. Під час зупинки в Глинянах, на початку вересня, був проведений огляд війська. Рицарство зібралось в коло і вибрало своїх командирів. Головнокомандуючим був призначений Мнішек, полковниками були вибрані - Адам Жулицький і Адам Дворжецький, а син Мнішека Станіслав став командувати гусарською ротою. Таким чином, Мнішек та його найближче оточення повністю сконцентрували командування військом у своїх руках [35, с. 650].
Станом на початок вересня 1604 р. армія Мнішка нараховувала біля 2500 чоловік. До неї входили 580 гусар, 500 чоловік піхоти, 1420 козаків та п'ятиборців. До моменту переходу через кордони ряди козаків зросли до 3000 чоловік. В армію самозванця пішли деякі надвірні козаки, які служили у великих магнатів. Таким чином, українці складали дві третіх війська. Крім православного українського населення, біля Самозванця почали збиратися і московські люди. Уже в кінці 1603 р. А. Вишневецький повідомляв королю про прибуття до царевича двадцяти москалів. Але це передусім були вихідці з простого народу [30, c. 397].
До початку походу в таборі самозванця зібралось біля 200 москвичів, які тікали за кордон з різних земель. Польські джерела називають по імені лише одного з московських керівників - Івана Прошина. Сімя Прошиних не належала до царського двору. Але якийсь Ждан Прошин вислужив чин дяка в приказі Великого приходу в 1592 - 1597 рр. Після воцаріння Бориса Годунова його кар'єра обірвалася. Серед дворян, які прийшли підтримати істинного царевича, найбільш відомими були брати Дубенські-Хрипунови. В Росії вони служили як вибрані дворяни із Зубцова. Не пізніше 1603 р. дяки зробили помітку в Боярському списку: Іван, Кирило, та Данило Путятині діти Хрипунова. Зрадники. Хрипунови втекли в Литву не тому, що вирішили підтримати Дмитрія, а тому, що їх підкупив литовський канцлер Сапега. Вони забезпечували канцлера різною інформацією секретного змісту, але були викриті і зберегли собі життя втечею. Зрада Хрипунових була добре оплачена: п'ять братів - Іван, Кирило, Данило, Прокопій і Іван Менший - отримали земельні володіння і 1000 злотих на рік [28, с.129 -130].
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8
