Десь у липні 1604 р. із Самбора на Дон виїхав литовець Счасний Свірський з запорожцями. Він відвіз козакам «царський» прапор - червоне полотнище з чорним двохголовим орлом посередині. Донці спорядили в Польщу нових послів. Вони з'явились в табір самозванця 25 серпня 1604 р. В грамоті козаки знов підтверджували свою готовність виступити на боці «істинного царевича», «природженого государя».
Московська влада своєчасно дізналася про появу гінців самозванця на Дону і спробували зупинити повстання козаків. З цією метою вони направили до них дворянина Петра Хрущова. Останній був добре відомий козакам. Пройшло лише 12 р. з того часу, як правитель Борис Годунов пропонував донцям прийняти Хрущова в столиці їх війська. На той час вільні козаки відкинули посягання московського престолу на їх вольності. Провалилася місія Хрущова і в 1604р. Козаки зв'язали російського посла і вивезли в Польщу, де і передали його в руки Лжедмитрія I. Як виявилось на допитах, посол повинен був схилити донців до війни з самозванцем [12, с. 464].
Канцелярія Мнішка добре обробила протокол допиту, перетворивши його на памфлет, який викривав московського царя. Причому додали, що цариця Ірина, вдова царя Федора, признала Дмитрія «природним государем», за що, була убита своїм братом Борисом Годуновим. В Москві той же тиран наказав стратити двох дворян - Смирнова Васильєва і Меншого Булгакова - тільки за те, що ті будучи в дома пили за здоров'я царевича Дмитрія.
Противники війни з Росією не тільки протестували проти дій Мнішка, але й приймали практичні міри, щоб не порушити мирного договору. Ще в травні 1604 р. Януш Острозький сповістив короля, що він застосовує насильство, щоби зупинити рух загонів лжецаревича до російських кордонів. У краківського каштеляна були власні війська, та й інші магнати вислали свої загони. У червні Острозький звернувся до Отрєп'єва з попередженням, що не дасть йому форсувати Дніпро. Український шляхтич підтверджував свою погрозу тим, що зібрав трохи південніше Києва значні сили. І діяв він, видно, в повній згоді з Замойським [20, с. 320].
Київський воєвода Василь Острозький разом з сином Янушем боялися, щоб з'єднані війська самозванця і козаків, не викликали нового спалаху козацько-селянського повстання в Україні. Розмістивши свої війська південніше Києва, Януш перерізав шляхи, які вели в Запоріжжя та на Дон. Воєнні цілі князів переслідували й іншу мету. Знаючи про насиллях найманців у Львові, вони намагались запобігти грабежам та іншим злочинам в Києві та його околицях. В своїх листах Януш Острозький не раз висловлював свої побоювання з приводу того, що Дмитрій втягне Річ Посполиту у війну з Росією, а козацькі загони, які підтримують царевича, зможуть затіяти новий бунт на території України. В посланнях до короля князь детально виклав план санкцій щодо свавільців. Проте король підтримував Лжедмитрія I, і це завадило Острозькому повністю виконати свої погрози. Він лише забрав з київської переправи всі пороми та судна [13, с. 635].
Протягом кількох днів війська лжецаревича безславно тупцювали біля переправи. Самозванця виручили кияни, які забезпечили переправу. Пройшовши за два місяці шлях від Львова до Дніпра, армія Мнішка зібралась на берегах Десни, і готувалася до вторгнення на російські землі.
В жовтні 1604р. Лжедмитрій I увійшов в області Московської держави. Жителі першого прикордонного містечка, Моравська, взнавши, що іде цар з польським військом, стали хвилюватися і більше від страху, чим по добрій волі, відправили до самозванця послів з покірністю і присягнули йому. Козаки, які завжди йшли попереду головного війська, наблизились до Чернігова, були зустріті пострілами, але потім взнавши, що Моравськ здався, чернігівці вступили в переговори і зв'язали воєводу, який не хотів здаватися царевичу. Не дивлячись на те, що козаки до приходу головного війська, встигли напасти на посад і пограбувати його, Лжедмитрій I наказав усе повернути, бо інакше він поведе на козацтво своїх рицарів. Козаки довго відмовлялись і сварились, однак змушені були повернути здобич, хоч і не всю. Чернігів піддався, але не скорився Новгород-Сіверський, де засів воєвода Петро Федорович Басманов, улюбленець Годунова, який підвищив його, незважаючи на місництво. На вимогу капітуляції з Новгороду відповіли: «А … дети! Приехали на наши деньги с вором». Басманов відбив наступ, не дав запалити місто, і нетерплячий Лжедмитрій, роздратований перешкодою, почав дорікати полякам: «Я думав більше про поляків - але тепер я бачу, що вони такі ж люди як інші. Рицарство відповіло: «Ми не зобов'язані брати міста приступом, однак від цього не відмовляємося, пробий тільки пролом у стіні» [30, c. 405].
Поляки уже було хотіли покинути його, як прийшла вістка, що воєвода князь Василь Рубець Мосальський здав Путивль, найважливіше місто Сіверської землі. За Путивлем, багато українських міст і містечок також здались, і на території протяжністю 600 верст з півдня на північ Самозванця визнали істинним царем. Народ бачив цього царевича, оточеного поляками, але й бачив його зусилля до віри православної: так, він наказав перенести з Курська в Путивль чудотворну ікону Богородиці, зустрів її з почестями і поставив у своїй спальні, кожен день молився перед нею, ця ікона супроводжувала його і в Москву, де він також тримав її при палаці.
Царський воєвода, боярин князь Дмитрій Шуйський, непорушно стояв біля Брянська, не допомагаючи Басманову, й писав царю, що потрібно вислати більше війська. Борис наказав набирати полки, але в наказі відмітив, що людські ресурси армії надзвичайно збідніли: одні перейшли до Самозванця, інші, розкошуючи в своїх маєтках, навіть і не думали воювати за державні інтереси. Військо було сформоване з патріарших, митрополитських, архієпископських та монастирських слуг [17, с. 329-330].
Нова рать була доручена першому боярину, князю Федору Івановичу Мстиславському, якому цар обіцяв віддати свою дочку, з досить солідним приданим, куди входили Казань і Сіверська земля. Мстиславський зійшовся з військами самозванця під Новгород-Сіверським 18 грудня: царські війська налічували від 40 до 50 тисяч у війську Самозванця було не більше 15000 чоловік. Здається перевага колосальна, але якщо взяти до уваги небажання солдат воювати проти природженого государя, цілковиту бездарність командирів, погану організацію царського війська та недостачу бойового досвіду - то шанси Лжедмитрія I різко зростають.
Мстиславський підступив до табору Самозванця, але не спішив, чекаючи підмоги: видно 50 проти 15 тисяч йому було мало. В той же час, Лжедмитрій I якраз і не хотів чекати: 21 грудня завівши війська промовою, він ударив на царське військо, яке зразу ж кинулось тікати. Мстиславський був збитий з коня і отримав декілька ран в голову; царське військо втратило 4000 чоловік вбитими, і лише недосвідченість молодого царевича спасла царську армію від повного краху [28, с. 156].
Не дивлячись, однак, на цю перемогу, яка по справжньому повинна була підвищити бойовий дух війська, справи для нього погрожували піти на спад. Лев Сапега написав Мнішку, що в Польщі на його кампанію дивляться досить негативно, і радив повертатися. Мнішек, під приводом зібрання сейму, став збиратися в Польщу. Тим часом найманці почали вимагати зарплатню, погрожуючи повернутись в Польщу. Лжедмитрій I ходив від однієї роти до іншої, вмовляючи їх залишитись. Проте марно, більшість поляків поїхало з Мнішеком. Залишилось тільки 1500 вояків, які замість Мнішка, вибрали гетьманом Дворжицького. Але ця втрата була повністю компенсована: прийшло 12 тисяч українських козаків, з якими Самозванець засів у Севську.
Так як головний воєвода, князь Мстиславський, був поранений, то інші воєводи, князь Дмитро Шуйський з друзями, не потурбувались повідомити царя про битву під Новгород-Сіверським. Борис взнав про це зі сторони і тут же послав у військо чашника Вельямінова-Зернова з промовою та словом милостивим. Він висловив подяку Мстиславському за те, що той пролив свою кров за царя, побажав йому міцного здоров'я і надіслав свого лікаря з двома аптекарями. Похваливши переможене військо Годунов не міг не осипати милостями єдину людину, яка достойно виконала свій обов'язок - Федора Басманова, захисника Новгород-Сіверського, подарувавши йому помістя і великі гроші [6, с. 634].
На заміну хворому від ран Мстиславському був присланий князь Василій Іванович Шуйський, який при появі Самозванця урочисто, з Лобного місця, давав свідчення перед московським народом, що справжній царевич помер і похований ним, Шуйським. Лжедмитрій вийшов із Севська і 21січня 1605 р. вдарив на царське військо при Добриничах, але незважаючи на чималу хоробрість, через багаточисельність царської армії, потерпів поразку. Пізніше Михайло Борисович Шеїн, що займав тоді посаду чашника, був відісланий в Троїцький монастир повідомити царя про щасливу звістку, за що отримав звання окольничого; воєводи отримали золоті; війську роздали 80000 рублів. Проте радість царя була перервана тривожною звісткою з Смоленська, в якому населення схилялось до підтримки Самозванця.
Прийшли вісті, що Лжедмитрій розбитий не до кінця. Після поразки в Добриничах, Самозванець заперся у Путивлі і, бачачи малу кількість свого війська, хотів втекти в Польщу, але тепер між росіянами було багато людей, які з'єднали свої долі з царевичем, і не хотіли ні тікати в Польщу ні здаватись на милість Годунова. Та ще й прибуло 4000 донських козаків. Що ж у цей час робили царські воєводи? Вони пішли брати в облогу Рильськ; але тут поляки розпустили чутку, що до них на підмогу іде польський гетьман Жолкевський. Воєводи налякались і накивали п'ятами в Комарницьку волость, де успішно повоювали з дітьми, жінками та старими людьми, що знизило авторитет царя, і, навпаки, зросла популярність Лжедмитрія.
Далі «геніальні» російські воєводи пішли брати штурмом Кромни, де засів прихильник Лжедмитрія I Акінфєєв з донськими козаками на чолі з отаманом Корелою. Воєводи, за словами очевидця подій іноземця Якова Мажарета, займалися смішними справами. Тут же відбулася спроба Бориса Годунова отруїти Самозванця. Проте замисел був розкритий, і, загадковим чином, очевидно, від пережитих стресів помер сам Годунов: 13 квітня, коли він встав із-за столу, кров потекла в нього з рота, вух і носа, і після двох годин мук він помер. Пройшла плітка, що він помер від отрути зробленої власними руками [17, с. 337-338].
Після Бориса залишився його син Федір, який по відгукам сучасників, хоча й був молодий, але розумом і мудрістю переважав багатьох дідів сивочолих. Дійсно, Борис, перший із царів московських, розширив для свого сина коло занять, яким обмежувалося виховання росіян: так відома карта Московської держави - намальована рукою Федора Борисовича. Кажуть, що Годунов дуже любив свого сина і часто залучав його до державних справ.
Жителі Москви спокійно присягнули на користь Федора, поцілували хрест. Бездіяльність бояр Мстиславського і Шуйського, воєвод великого війська, змусило новий уряд відкликати їх у Москву і на їх місце послати Федора Басманова, який успішно витримав штурм Лжедмитрія I. Разом з боярами, князем Ростовським і Басмановим, поїхав і патріарх Іов щоб привести військо до присяги новому царю. Проте Басманов зрадив царя і, з'єднавшись з князями Голіциними - Василем і Іваном Васильовичами, Михайлом Глібовичем Салтиковим, 7 травня оголосив війську, що істинним царем є Дмитрій. Полки без опору проголосили останнього царем; лише деякі не захотіли порушувати свою присягу перед Федором і з двома воєводами, князями Ростовським і Телятевським, втекли в Москву [30, c. 409].
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8
