Початок війни надало можливість для реалізації повстанської акції стрільців. В останні дні липня 1914 року Пілсудський мобілізував загони і розгорнув інтенсивну підготовку, зв'язану з очікуваним найближчим часом вступом на польські землі, що входять до складу Росії. У рамках цієї акції за його розпорядженням 3 серпня в Кракові була оголошена прокламація нелегального Національного уряду, що нібито функціонує у Варшаві, у якій оголошувалася війна Росії і було заявлено, що на війну будуть кинуті власні польські збройні сили. Призначення ж урядом Пілсудського Головним Комендантом Війська Польського повинно було сприяти підвищенню його особистого авторитету.
Довоєнні надії й ілюзії дуже швидко розвіялися. Раннім ранком 6 серпня 1914 року загони стрільців перетнули австро-російський кордон. Уже перші години цієї акції стали провісником її фіаско. Королівство Польське не визнало підлеглих Пілсудського «головною колоною Війська Польського, що йде боротися за звільнення Батьківщини», як про це говорилося в першому, зверненому до солдатів наказі воєначальника. Пілсудський потрапив у пастку. Його повстанські плани виявилися нереальними. Вступ на польські землі, що входили до складу Росії, не помножило його сили. Не дала йому й аргументів, необхідних для подальшої політичної гри з центральними державами. Більш того, невдала акція стрільців скомпрометувала Коменданта і його обіцянки.
Вже в 1919 році Януш Енджеєвич писав:
Характерно, що жоден з біографів не зважився спробувати описати перспективу, що польське суспільство в 1914 році залишилось глухим до закликів стрільців.
3.2 Ю.Пілсудський - начальник держави
Юзеф Пілсудський і його колеги, колишні легіонери, постійно конфліктували з ветеранами війни з колишніх австро-угорських армій та з політиками правиці стосовно власне побудови вищого командування збройними силами і відповідних стосунків з урядом. Вороги Пілсудського наполягали на першості військового міністра, який був підзвітний перед сеймом і в такий спосіб репрезентував принцип громадянського, конституційного контролю над збройними силами. З свого боку, Пілсудський доводив, що, оскільки польські уряди були напрочуд нестабільні і всі посади військових міністрів також нетривкі, збройні сили мають бути захищені від партизанського політичного впливу за допомогою командної структури, яка гарантує автономію та верховенство Генерального інспектора, посадовця, що має обійняти пост головнокомандувача в разі війни. Цей порядок також диктувався, вважав Пілсудський, ненадійним геополітичним становищем Польщі. До того ж, аргументація Пілсудського на користь автономії військового командування йшла від його побоювання, що відновлена Польща могла б знехтувати військовим устроєм, який суспільство та сейми старої держави мали протягом сторіччя перед поділом.
Суперечка виявила, що глибоко роз'єднані та численні відповідальні особи, втім, добре настроєні до Пілсудського, зокрема, деякі його соціалістичні прихильники були збентежені його наполяганням на такій організації військової сфери, яка спантеличила їх необхідністю аполітичності армії з неприпустимістю вивільнення армії від парламентської відповідальності і, отже, несумісністю з політичними та конституційними принципами демократії. З іншого боку, визначення правоцентристів, яке озвучив Вітос, коли формував свій останній кабінет міністрів у травні 1926 року, стосовно того, аби унеможливити повернення Пілсудського до активної служби та видалити з армії його колишніх легіонерів, спричинило протилежний результат.
Розвиток міжнародних подій 1925 та 1926 років цілковито підкреслив уразливість Польщі і, отже, також полегшив переворот Пілсудського, підірвавши престиж партійне налаштованої парламентської системи. Неспроможність Варшави збільшити суттєві західні позички протягом кризи 1923--1926 років спрацювала на успіх Німеччини у послабленні міжнародної довіри до Польщі. Багатосторонні Локарнські угоди 16 жовтня 1925 року, які визнали вимоги Німеччини щодо різниці між законною і політичною обґрунтованістю її західних кордонів та обґрунтованістю східних кордонів, були водночас поразкою Польщі. Локарно не лише було впроваджене втягуванням, як це і трапилося, антипольського територіального перегляду з боку Німеччини, але також виявило ненадійність французького союзника Польщі (а згодом прагнення незалежного взаєморозуміння себе самої з Німеччиною) та підкреслило байдужість Британії до інтересів безпеки Польщі з боку Німеччини. До того ж, врегулювання відносин Німеччини з Британією та Францією у Локарно не заважало їй продовжувати співробітництво з Росією на шкоду Польщі. Справді, півроку після Локарно ці двоє історичних ворогів Польщі підтвердили свій дружній Рапальський договір від 16 квітня 1922 року Берлінською угодою від 24 квітня 1926 року. Хоч і зовні неагресивний та нейтральний, цей пакт, втім, насправді виник, аби ствердити ізоляцію Польщі. У такий спосіб він робив внесок до загальнополітичного нездужання Польщі, до зростання підозри стосовно переважних напрямів політики, персоналій та інституцій як збанкрутілих і, отже, поширеної згоди, яка породжувала надію та сподівання шукати порятунку у Пілсудському. [13,18]
Хоча Пілсудський переміг у своєму перевороті після триденної вуличної боротьби у Варшаві 12--14 травня 1926 року і в такий спосіб здобув політичний контроль над польською державою, цей епізод став для нього особистою психологічною катастрофою. Він сподівався, що ціла армія має згуртуватися навколо нього, ЇЇ творця та переможного колишнього головнокомандувача, і що це злиття військовиків морально зобов'яже політиків підкоритися без боротьби. Натомість армія поділилася на ті частини, які зазвичай перебували під орудою його колег з ветеранів Легіону, які його підтримували, і на ті, що з політичних або законних мотивів лишилися вірними конституційному правоцентристському урядові. Насправді ж, Пілсудський великою мірою був зобов'язаний своєю перемогою відмовою соціалістичне налаштованих залізничників транспортувати частини підкріплення його ворогам у Варшаву - політичний борг, який дратував його і який він ніколи не визнавав. Йому також допомогло розсудливе рішення уряду Вітоса поступитися після трьох днів протистояння, попри те, що уряд все ще мав достатньо велику військову та політичну перевагу в країні, аби повномасштабна громадянська війна спричинила німецьке або російське втручання, чи відповідне повстання етнічних меншин. Те, що він, відновлювач польської держави, батько її армії, головний поборник сильної президентської влади, мав очолити повстання проти державної влади, порушити єдність армії та скинути конституційного президента -- оскільки Войцеховський відмовився легітимізувати переворот, полишивши посаду, - то були факти, які переслідували Пілсудського протягом решти дев'яти років його життя. Це була справа не просто особистої свідомості, сповненої каяття, а насильницької політичної моделі. Пілсудський хотів бачити себе вихователем польського народу на шляху до громадянських чеснот, подалі від антидержавного ставлення, успадкованого від доби поділу, а нині він подав педагогічно зловісний приклад. Переконаний, що це відновлення нації вимагає його власного контролю або, принаймні, нагляду його державного апарату, він вимагав категоричної та граничної влади, але вимагав її на підставі закону та консенсусу. Той факт, що його переворот мав гіркий присмак, виставило як марне сподівання Пілсудського бути сприйнятим стражем надполітичного національного інтересу, як олімпійська немезида для всіх грішників та злочинців. Для політиків правиці та центру і для їхніх симпатиків в офіцерському корпусі він лишився партизаном, неприйнятною фігурою, яка може захопити та утримати владу, але не здатна налаштувати націю на колективні, очищувальні зусилля нової посвяти.
Ця суперечність між ним запропонованим своїм образом та справжньою його роллю пояснює настійливу гру в кота й мишки, яку з тих пір Пілсудський вів з конституційно встановленими, парламентськими та політичними інституціями. Він дозволив усім тим інституціям продовжувати існувати і бути поважаними, але, втім, також прагнув маніпулювати ними та позбавити їх засобів існування. Наслідком був специфічний щільний стрій переляканих, підірваних та введених в оману парламенту і політичних партій, які він успадкував та яких він звично звинувачував у нещастях нації. Пілсудський не мав встановлювати неприховану диктатуру, але він не міг терпіти істинно автономних місць розташування влади. Таким чином, його стиль зводився до вимоги подрібнення партій, покірної законодавчої влади та слухняного президента. Втім, він лишився патетично свідомим суперечностей між кампанією знесилення інституцій урядування нації та його бажанням виховати у нації політичну зрілість. Це усвідомлення пояснює тортуровану якість, поєднану брутальність з хитанням, нерішучу однак, неминучу кровну помсту Пілсудського партіям, законодавчій владі та конституції протягом наступних років.[20,36]
Ці суперечності сприйняття Пілсудським власної ролі у політичному житті Польщі швидко перекрилися в перебій привласнення ним влади. Він розпочав дев'ять років гегемонії: скасуванням президентства, потім позбавив підтримки та ускладнив існування Войцеховського та влаштував вибори на цю посаду електрохіміка професора Ігнаци Мощицького з наміром символізувати новий технократичний підхід до проблем Польщі, замість застарілих та відверто партизанських політичних звичок минулого. Водночас він не пішов на загально очікувані парламентські вибори, побоюючися перемоги лівиці тоді, коли ще не було організованої політичної партії пілсудчиків. Він проникливе дозволив законодавчу владу 1922--1927 років, позбувшися потім її правоцентристської більшості, і мав аналогічні підстави побоюватися передчасних виборів, аби дочекатися, коли скінчиться термін дії парламенту того скликання, водночас витиснув з нього серію конституційних поправок для посилення виконавчої влади.
Пілсудський скористався з двоїстої тенденції у польському суспільстві, глибоко розколотому шістьма роками економічного та політичного безладдя: (а) маси досі розглядали його як людину лівиці та чекали від нього спасіння і (б) зафіксовані інтереси потребували його як альтернативу соціальній революції. Очевидний спротив Пілсудського ототожнюватися з ідеологією будь-якої партії, його яскраво виявлена преференція на загальну думку аполітичним, технократичним підходам до проблем нації, його давнє сприяння виживанню аристократії як вірного поборника державницьких традицій, що походять від золотої доби старої держави, його самовдоволення майбуттям свого перевороту -- політичної революції без соціально-революційних наслідків, а також його колоритні викриття несправедливості та експлуатації були сплановані, аби задовольнити всі очікування, хоч і несумісні. Ці підходи також давали йому змогу розв'язати собі руки і найбільш тонко ізолювати націонал-демократів, видаливши їхніх попередніх (і почасти тих, що чинили опір, аристократичних і селянських) союзників.
Призначивши себе на дві посади -- військового міністра та генерального інспектора збройних сил, -- Пілсудський ототожнив свою значну особисту популярність із справді шанованою армією, яка розглядалася громадськістю не лише як захисник нації від хижих сусідів, але також як модель власного урядування. Інші портфелі кабінету міністрів (включаючи посаду прем'єра) у чотирнадцяти урядах, які існували протягом дев'яти років правління Пілсудського, чергувалися під його орудою, і функції міністрів були втіленням намірів Пілсудського та надолуженням технічної експертизи, якої він потребував у невійськових галузях. До 1930 року його улюбленим та неодмінним прем'єр-міністром був математик, професор Казімеж Бартел, що надав назву стилю урядування - bart-lowanie, - який характеризувався помірною твердістю та скасуванням виразного глухого кута у стосунках з партіями та законодавчою владою. Відтоді і відповідно загостренню соціального напруження під час депресії з'явився неоковирніше жорсткий та брутально антипарламентський "командний" стиль з появою на міністерських посадах так званих полковників. "Полковники" -- це ветерани Легіону, для яких єдиним raison d'etre була особиста відданість своєму старому командувачу -Пілсудському.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13
