Через заключения Локарнських угод, що залишали ваймарській Німеччині свободу рук на Сході, погіршилося міжнародне становище Польщі. Після призупинення у 1925 р. імпорту польського вугілля розпочалась багаторічна "митна війна" з Німеччиною, що боляче вдарила по польській економіці. З країни відбувався відтік валюти, розпочався новий виток інфляції, що дало привід до відставки у грудні 1925 р. кабінету В.Грабського.
Водночас економіка Польщі ввійшла в смугу економічної кризи, що посилила соціальну і політичну нестабільність у суспільстві, стала підґрунтям широкого невдоволення загалу політикою правоцентристських урядів. Проблема заміни державної системи перейшла із області теорії в практичну площину, коли підвищений інтерес суспільства викликали позапарламентські методи управління.
Політичну нестабільність в країні вдало використав у власних інтересах Ю.Пілсудський та однодумці маршала, що розпочали підготовку захоплення влади. Із призначенням Л.Желіговського військовим міністром на ключові посади в армії повернулися раніше усунені пілсудчики, за рахунок державних коштів розпочалось озброєння і оснащення загонів Стрілецького союзу, який перетворився у своєрідну 160-тисячну приватну гвардію Маршала. Для залучення нових союзників Пілсудський на початку 1926 р. провів серію консультацій з керівництвом різних політичних партій.
Увечері 11 травня в столиці відбулися антиурядові виступи офіцерів. До Варшави почали стягуватися вірні Ю.Пілсудському військові підрозділи, щоб продемонструвати підтримку маршалу і примусити піти у відставку уряд В.Вітоса. Проте президент республіки відкинув вимоги заколотників, а вірні присязі війська вчинили їм опір. Демонстрація сили несподівано для її організаторів переросла у збройну боротьбу, перевагу в якій здобув Ю.Пілсудський та його однодумці. 15 травня уряд В.Вітоса і президент С.Войцеховський склали свої повноваження.
31 травня 1926 р. на об'єднаному засіданні палат парламенту Ю.Пілсудського було обрано президентом країни. Легітимізувавши тим самим переворот з боку народних обранців, він, щоб зберегти свободу своїх подальших дій, відмовився обійняти посаду глави держави. На його пропозицію в кріслі президента опинився маловідомий політик, особистий друг маршала професор І.Мосьцицький.
Для контролю державних інституцій в серпні 1926 р. сейм вніс поправки у діючу конституцію 1921 p., що значно обмежували права законодавчих органів. Президент країни набув право розпуску палат і право вето, а головне -- видання законів-декретів. Першим президентським декретом у структурі вищого військового командування вводилась посада генерального інспектора збройних сил. Її, як і посаду військового міністра, зайняв Ю.Пілсудський, вийшовши, таким чином, з-під контролю парламенту і уряду й сконцентрувавши в одних руках диктаторські повноваження. На початку жовтня він також очолив новий польський уряд, який декларував відмову від ризикованих соціальних і економічних експериментів. Це забезпечувало підтримку промислових і фінансових кіл країни, угруповань національних меншин, урядової програми загального оздоровлення -- "санації".[23,7]
Перші кроки уряду "санації" засвідчили, що новий режим не збирається враховувати позиції демократичних сил, які підтримали переворот. Повсякденним явищем стало нехтування основними нормами парламентської демократії та судові процеси по обвинуваченню у "державній зраді". Було розгромлено деякі угруповання національних меншин. У тюрмах опинилось біля 6 тис. політв'язнів. Нова система все чіткіше набувала авторитарного забарвлення.
Зміцненню санаційного режиму сприяло пожвавлення економіки, що пояснюється непоганим врожаєм 1926 p., збільшенням попиту на польське вугілля на європейських ринках, зарубіжними інвестиціями у польську промисловість й отриманням стабілізаційних позик у 1927 р. За короткий період помітно зросли об'єми зовнішньої торгівлі і промислового виробництва, зміцнилась національна валюта.[23,8]
Для збереження позитивних економічних зрушень і підтримки імітації громадянської злагоди, уряд вдався до проведення парламентських виборів, які також мали зміцнити його авторитет на міжнародній арені. Напередодні виборів було створено так званий Безпартійний блок (ББ), що співпрацював з урядом. В його платформі превалювали гасла посилення позицій виконавчих структур, розширення участі держави у господарському житті. Вибори в сейм пройшли в березні 1928 р. Урядовий ББ одержав третину голосів виборців, але цього було недостатньо для реалізації оголошених реформ. Сприйнявши результати виборів як особисту поразку, Ю.Пілсудський склав повноваження глави уряду.
Відставка Ю.Пілсудського й постійні конфлікти між сеймом та урядом стали ознаками внутрішньої кризи санаційного режиму, якому в умовах економічної депресії кінця 20-х років ставало дедалі важче впливати на ситуацію в країні. Це водночас позбавляло уряд колишніх союзників й сприяло консолідації опозиційного табору, що всіляко протидіяв авторитарним методам управління і виступав за відновлення в країні парламентської демократії.
2.3 Польща в період великої депресії
Польща однією з перших країн регіону відчула удари світової економічної кризи. Застій виробництва паралізував національну промисловість, обсяг виробництва якої в 1932 р. порівняно з докризовим рівнем знизився майже вдвічі. Кожний другий робітник залишився без роботи. Гострота і тривалість промислової кризи обумовлювались як вузькістю внутрішнього ринку, так і низькою конкурентною спроможністю продукції. Відбувалась подальша інтервенція іноземного капіталу в економіку Польщі, частка якого у 1933 р. в акціонерних компаніях зросла до 44%.
У важкому стані опинилось і сільське господарство, валовий прибуток якого в роки кризи знизився втричі. Це було наслідком урядової політики збільшення податків, скорочення попиту на технічні культури і зниження цін на аграрну продукцію, що призвело до розвалу економіки села, росту жебрацтва серед селянства. Гостро давалося взнаки безземелля. На літо 1933 р. прийшовся пік селянських виступів у Краківському і Львівському воєводствах проти урядової політики "оздоровлення" села. Проявом консолідації сільських виробників стало об'єднання їх угруповань на початку 1931 р. в єдину партію Стронництво Людове (СЛ), програма якої обстоювала парламентську демократію.
Економічна депресія й загострення соціальних відносин у польському суспільстві посилили опір опозиційних сил. Під лозунгом "захисту прав і свобод народу" вони створили парламентський блок Центролев та провели влітку 1930 р. в Кракові конгрес противників режиму. Уряд відповів арештами лідерів опозиції, а згодом організував судовий процес. Під час виборів у четвертий сейм, що проходили в умовах терору і сваволі влади, в листопаді 1930 p., урядовий ББ здобув 46% голосів, а Центролев і партії національних меншин втратили половину голосів виборців.[19,39]
Перемога офіційних кандидатів дозволила уряду заборонити проведення несанкціонованих публічних зібрань і маніфестацій, здійснити перереєстрацію громадських об'єднань й профспілок, підпорядкувати місцеве самоврядування державній адміністрації. Заборонялось проведення будь-яких акцій протесту на військових комунальних підприємствах, для розгляду виробничих конфліктів запроваджувався примусовий арбітраж. У травні 1933 р. І.Мосьцицького втретє переобрано президентом Польщі.
Зовнішня політика санаційних кабінетів здійснювалась в рамках популярної "теорії двох ворогів", якими бачилися сусіди на східному
і західному кордонах. Загалом на початку 30-х років польська дипломатія поступово відмовляється від усталених пріоритетів. Входячи до системи французьких альянсів, Польща уклала у липні 1932 р. польсько-радянський договір про ненапад. На прихід гітлерівців до влади Варшава відреагувала демонстрацією своєї військової сили в березні 1933 р. й запропонувала Парижу провести спільну превентивну воєнну акцію проти Німеччини, яка не була підтримана її союзницею.
Ознакою переорієнтації зовнішньої політики Польщі на користь Німеччини став прихід у міністерство закордонних справ полковника Ю.Бека і розпочата підготовка двосторонньої угоди. 26 січня 1934 р. підписано польсько-німецький консультативний пакт про ненапад строком на десять років. В пакті заявлялося, що обидва уряди хочуть започаткувати новий етап у двосторонніх політичних стосунках і ніколи не вдаватимуться до сили, щоб урегулювати їхні суперечки. Хоча угода не спрямовувалась проти Франції, це був недружній крок Варшави до союзника, який підтримував її з моменту польського відродження. Підписана під тиском Німеччини, угода призвела до послаблення союзницьких відносин Франції із Східною Європою і означала більш тісне зближення Польщі із західним сусідом. Проте цей шлях призвів до загибелі польської держави задовго до того, як скінчився термін договору про "дружбу і ненапад".
У травні 1934 р. польський уряд не підтримав пропозицію укладення багатостороннього пакту про ненапад і взаємну допомогу, а восени цього ж року відмовився приєднатися до проекту так званого Східного пакту. Польським урядом було заявлено, що він ні в якому разі не пропустить через територію країни німецькі чи російські війська.
У квітні 1935 р. в Польщі було введено в дію нову конституцію. Відтепер основний закон встановлював принцип єдиновладдя і надавав диктаторські повноваження президенту, який ніс відповідальність лише "перед богом та історією". Глава держави обирався спеціальною колегією виборців і отримував право призначати і звільняти уряд, скликати і розпускати сейм і сенат, видавати декрети, що мали силу закону. Значно розширювались права сенату. А новий виборчий закон позбавляв політичні угруповання права висувати кандидатів до законодавчого органу, що передавалось окружним виборчим комісіям, діючим під контролем владних структур. Продовживши демонтаж принципів парламентаризму, конституція 1935 р. стала юридичним підґрунтям санаційного авторитарного режиму.
У травні 1935 р. помер маршал Ю.Пілсудський. Ключову посаду інспектора збройних сил успадкував Е.Ридз-Смигли, який став новим неофіційним керманичем держави. Не зважаючи на сприятливу економічну кон'юнктуру, в країні не припинялась діяльність опозиційних сил, а свідченням втрати підтримки урядового курсу з боку населення стало бойкотування 56% виборців виборів до сейму (серпень 1935 p.). Навіть такі авторитетні польські політики, як І.Падеревський, В.Сікорський закликали до згортання "санаційного" курсу. У серпні 1937 р. країна стала ареною багатоденних антиурядових маніфестацій. Але опозиційні кола не змогли об'єднатися для опору антидемократичним тенденціям у суспільному житті держави. Політичний маховик, розкручений Ю. Пілсудським, продовжував крутитись у „санаційному” режимі.
Для протидії опозиційним структурам і підняття авторитету режиму уряд вдався до зовнішньополітичних акцій. В період вересневої 1938 р. міжнародної кризи Польща звинуватила Чехословаччину в кривдженні польського населення в Тешинській Сілезії та підтримала німецькі претензії до Праги. 21 вересня польський уряд денонсував польсько-чехословацьку угоду 1925 р. про національні меншини і зажадав передачі Тешинського району. У Варшаві було сформовано Сілезький легіон.[19,37]
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13
