Політичні партії незалежної Польщі і віддзеркалювали, і, зокрема, поєднували ці регіональні відмінності. Існувало велике розмаїття та помноження партій - на 1926 рік було двадцять шість польських партій та тридцять три партії етнічних меншостей, а тридцять одна з них досягла законодавчого представництва. Враховуючи їхню кількість і схильність до поділу злиття та загальну нестабільність організації, здається, найкраще передбачати їхню політику та клієнтуру в широких, радше ніж деталізованих діях, ідентифікуючи лише найбільші та найстабільніші партії.
Польська правиця, що походить від зростання цілковито націоналізму і політичне поєднана з римським католицизмом який усвідомлюється як захисник польської державності віддзеркалювала багатоетнічні та федералістські традиції давньої держави до періоду поділу. Наполягаючи на тому, що лише поляки будуть хазяями у відновленій державі, вона прагнула виключити етнічні меншини -- хоча вони налічують понад ЗО відсотків населення - від ефективної участі у політичній владі. Вона також воліла, наскільки можливо, культурно полонізувати усіх їх, за винятком євреїв, яких правиця розглядала як неспроможних до асиміляції і які, отже, мають бути позбавлені громадянства. У такий спосіб мало бути створене цілісне польське суспільство. По суті, буржуазна у своєму заклику, правиця стверджувала приватне підприємництво, передбачала швидку індустріалізацію, пов'язану з полонізацією усього народного господарства, та наполягала на конституційній й адміністративній централізації, її провідним ідеологом був Роман Дмовський, її організаційним вираженням -Національно-демократичний рух (Народова Демокрація). Географічно найуніверсальніша партія міжвоєнної Польщі, народні демократи були особливо сильні у колишній прусській західній Польщі, у Конгресувці та серед польських урбанізованих островів в українському селянському морі східної Галіції. Часто з цими націонал-демократами об'єднувалися, хоч і явно прагнули вважати себе центристами радше за правих, християнські демократи (Chrzescijanska Demokracja). Ця партія була виразніше клерикальним рухом, який сповідував християнсько-соціальну ідеологію Rerum Novarum. Він був поширений серед пролетаріату та дрібної буржуазії індустріальної Сілезії.
Ближче до політичного Центру розташовувалася Народно-трудова партія (Narodowa Partia Robotnicza). Вона мала менш і солідну, але досить значну популярність у подібного електорату Конгресувки.
Найбільш центристською партією з точки зору її політики та розташування на парламентській гойдалці була селянська партія "П'яст" (Stronnictwo Ludowe "Piast"). Цю партію підтримували головно польське селянство Галіції. Цілковито націоналістична, а отже, періодично пов'язана з правими, вона опиралася здійсненню справді радикальних земельних реформ, аби білоруські та українські селяни у східних регіонах не отримали перевагу за рахунок польських та аби принцип приватної власності не був підданий небезпеці. Отже, партія "П'яст" вважала за краще задовольняти очікування своїх виборців за допомогою таких засобів, як опікування, громадські роботи та інші види сприяння з боку держави. Це вимагало від неї намагання завжди бути урядовою партією; справді, під проводом її меткого лідера Вінсенти Вітоса "П'яст" був провідною "брокерською" партією, яка маніпулювала коаліціями впродовж перших років міжвоєнної Польщі.[15,47]
Інша селянська партія - "Визволєніє" (Stronnictwo Ludowe "Wyzwolenie") - була справді лівою, але політичне менш ефективною, ніж "П'яст". Вона була сповненою співчуття щодо образ та прагнень етнічних меншин, антиклерикальною та схильною до радикальної земельної реформи. Так само, як партія "П'яст" була головно галіційською, "Визволєніє" також була регіональною партією, але вже у Конгресувці. Ще до глибокої сільськогосподарської депресії, 15 березня 1931 року утворилася об'єднана Селянська партія (Stronnictwo Ludowe) внаслідок злиття партії "П'яст", "Визволєнія" та проміжних груп, які в середині 1920-х років відкололися від однієї з цих двох материнських партій та були відомі загалом, як Стронніцтво Хлопське.
Класичними представниками ідеології польської лівиці були Соціалістична партія (Polska Partia Socjalistyczna) та спочатку рух Пілсудського. (Тоді комуністи, ототожнювані з історично і тогочасним ворогом Польщі та пов'язані з тим ворогом, аби обстоювати поступку східних окраїн Польщі Радянському Союзові, з підозрою розглядалися більшістю поляків як партія "східна" радше за "ліву".) Соціалісти та пілсудчики, які були одним рухом напередодні Першої світової війни та були тісно пов'язані багатьма ідеологічними, особистими та сентиментальними стосунками упродовж 1920-х років, ототожнювалися з старими багатоетнічними, федералістичними та толерантними релігійними традиціями держави, так само як з антимосковськими повстаннями 1794, 1830-1831 та 1863-1864 років, які мали на меті відновлення незалежної польської держави. Отже, не лише пролетаріат, але й багато державницьке налаштованих інтелігентів підтримувало ці два безперечно патріотичних рухи лівих у міжвоєнній Польщі. Соціалісти отримували суттєву підтримку городян в усіх регіонах за винятком колишньої прусської західної Польщі, тимчасом, як пілсудчики до 1927 року не діяли як окрема партія, а радше як гуртки в кількох партіях, яких вони використовували, аби перемогла політика маршала Юзефа Пілсудського. Хоча соціалісти та пілсудчики відрізнялися за соціально-економічною політикою та поглядами на відносини між виконавчою та законодавчою владами, вони були спочатку єдині у запереченні цілковитого націоналізму, етнічного шовінізму та клерикалізму правиці.
З цього випливало, що етнічні меншості, які прагнули максималізувати свою узгоджену потугу організацією міцного парламентського блоку впродовж 1920-х років, довго очікували сприятливішого ставлення радше від лівиці, ніж від правоцентристської коаліції. Втім, після 1930 року українці стали глибоко відчуженими від неадекватного на той час у ставленні до них Пілсудського, а ближче до кінця десятиріччя євреї були глибоко занепокоєні повільними, але все одно ганебними поступками його наступників поширеному тоді антисемітизму.
Зрештою, треба згадати про політичне становище існуючої найвищої аристократії, яку лякала підтримка лівицею земельної реформи і відмежовували брутальний шовінізм і буржуазний політичний підхід правиці. Хоча до 1918 року аристократи слугували владі імперій-подільників, хоча вони з того часу намагалися адаптуватися до правил парламентської гри у незалежній Польщі і хоча селянські та робітничі маси могли б у будь-якому разі використати силу загального виборчого права, аби виключити їх з уряду, вони, однак, розглядалися Пілсудським як носії обґрунтовано надпартизанської традиції державної служби, яка повертає назад, до доби старої держави. Він відчував, що ця традиція була конче потрібна Польщі, яка роздиралася на шмаття безперервною суперечкою партій та фракцій. Невдовзі після захоплення влади у травні 1926 року, аби стримати очевидну дезінтеграцію держави, Пілсудський встановив сердечні стосунки з цією аристократією, яка на загал уособлювала державу та чия політична ідеологія була радше консервативною, ніж правою у загальнонаціоналістичному сенсі. Потім, роздратований усіма політичними партіями, на які він поклав відповідальність за стражденну державу, Пілсудський не втримався від висновку, що цей крок мав на увазі та сигналізував про розрив з лівицею, яка раніше була його союзником.
Міжвоєнна внутрішня та зовнішня позиція Польщі великою мірою визначалася історичним баченням Юзефа Пілсудського і умисним розладом цього бачення з боку правиці. Моральний авторитет Пілсудського у міжвоєнній польській політиці походив з його успішного керівництва політичною та військовою боротьбою напередодні та упродовж Першої світової війни, спрямованою на досягнення відродження незалежної Польщі. Згодом як глава держави та головнокомандувач збройними силами у післявоєнні 1918-1922 роки він прагнув за допомогою військових зусиль, аби прирізати до відновленої держави широкі східні кордони і як наслідок багатоетнічну людність, яка була характерна для давньої держави до її поділу. Ця програма передбачала федеральну конституційну структуру.
Тим часом правиця, яка перед війною менше опікувалася незалежною державністю, ніж економічним та культурним зміцненням польського суспільства, зосереджувала дипломатичні зусилля на переконанні державних діячів Антанти на Паризькій мирній конференції, що визнала лідера правиці Дмовського главою польської делегації, аби надати Польщі щедрі кордони з Німеччиною. Водночас правиця використовувала свою внутрішньополітичну силу, аби досягти схвалення суто централізованої конституції 17 березня 1921 року, яка передбачала, що частка непольської людності у державі має бути достатньо малою, щоб бути ефективно асимільованою.
Між баченнями Пілсудського та Дмовського польська політика почувалася, наче між двома стільцями. Перший, хоч і не цілком успішний у спробі повернути всі литовські, білоруські та українські землі, які перейшли від старої держави до Московії, втім, спромігся - завдяки короткочасному післявоєнному та післяреволюційному занепаду Росії - включити у Польщу просторі східні території з непольським етнічним забарвленням. Водночас централістський устрій та загалом шовіністична позиція прихильників Дмовського відштовхували ці великі меншини, роблячи їх несхильними до поглинання навіть на політичному рівні. Про культурну асиміляцію, яка була можливою півсторіччя тому, нині не було й мови. Тим часом Росію не могли постійно не дратувати ці територіальні втрати на користь Польщі. З тих пір як ворожість Німеччини була неминуча - вона була надзвичайно непримиренною до зобов'язання надати міжвоєнній Польщі "коридора" до Балтійського моря через Померанію, а також через індустріальну область Сілезії, - здавалося, з погляду на минуле, нерозсудливо для Польщі добровільно обтяжувати себе до того ж образою з боку Росії та невирішеної проблемою етнічних меншин, тобто потрійним комплексом який потягнув за собою акробатичну та головно безнадійну зовнішню політику. Втім водночас у перші ейфоричні роки незалежності тягар цієї проблеми не відчувався, оскільки більшість польських - і більшість європейських - політичних лідерів перебільшували міру послаблення Росії -- на їхню думку, постійно -- війною та революцією. До того ж, віддамо належне Пілсудському, тоді можна було поділяти його скептицизм стосовно того, що вельми небезпечна Росія могла б змінитися в разі, коли її керівники були переконані, що їхні інтереси виявлялися в інший спосіб.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13
