Новітні напрямки світової історіографії обговорюються на сторінках таких видань, як «Дух і Літера», «Критика», «Україна модерна», «Український гуманітарний огляд» тощо. У 1992 р. Інститут археографії НАН України почав видавати збірник «Mediaevalia Ucrainica: ментальність та історія ідей» (редактори О. Толочко та Н. Яковенко), в якому друкувалися дослідження з історії середньовічної свідомості. Автори статей доходять висновку, що існує велика розбіжність між нашими сучасними інтерпретаціями минулих подій і баченням тих же подій їх сучасниками. Давньоруську свідомість, образи світу, держави, володаря досліджують О. Толочко, О. Александров Толочко О. Образ держави і культ володаря в давній русі // Mediaevalia Ucrainica: ментальність та історія ідей. - К., 1994. - Т.3; Александров О. В. Образ світу в літописній «повісті» 6523 р. // Український історичний журнал. - 2000. - №4.
Заслуговують на увагу статті черкаського історика Ю. Присяжнюка, присвяченні вивченню ментальності українського селянства в умовах капіталістичного розвитку кінця XIX-початку XX ст. Дослідник показав, що селянська свідомість на початку ХХ ст. характеризувалася традиційністю, ворожістю до ринкових відносин, суперечила формуванню політичної культури демократичного суспільства Присяжнюк Ю. Б. Ментальність українського селянства в умовах капіталістичної трансформації суспільства (друга половина XIX - початок ХХ ст.) // Український історичний журнал. - 1999. - №3.
Проте найвизначнішою працею цього напрямку досліджень вважається монографія Наталі Яковенко «Паралельний світ». Вона присвячена, за словами самої авторки, аналізові того, як людина XVI - XVII ст. сприймала навколишній світ та себе в ньому. Н. Яковенко вважає, що не варто говорити про універсальні мотивації, властиві «всім українцям», «всім козакам», «всім шляхтичам», проте вважає за можливе віднайти якісь провідні мотиви, що «впливали на поведінкові стратегії і тип світобачення певних груп загалу». Н. Яковенко такою групою обрала українську шляхту та, частково, козаків, і в одинадцяти нарисах реалізувала поставлене завдання. Дослідження київської авторки слугує приладом для багатьох сучасних молодих вчених Яковенко Н. Паралельний світ. Дослідження з історії уявлень та ідей в Україні XVI - XVII ст. - К., 2002.
Згадані нами праці відноситься до найкращих зразків новітніх досліджень за допомогою якісно інших методологічних принципів, у тому числі пропонованих «Анналами». Однак вчений Ю. Зазуляк застерігає від іншого явища, що відслідковується в українській історичній науці. Він пише про формування „апологетичної” традиції в центральній і східноєвропейській історичній літературі, присвяченій «Анналам». Для певного числа наукових робіт стало майже нормою презентувати цю школу як чи не єдино можливий методологічно, новий спосіб історіописання, ігноруючи при цьому інші методологічні альтернативи Зазуляк Ю. Українські легенди «Анналів» // Український гуманітарний огляд. - Випуск. 8. - К., 2002 - С. 88-90.
Вважаємо це зауваження цілком слушним та пропонуємо звернутися до практики російської історіографії, для якої «Аннали» є однією з найважливіших, але не єдино можливих методологій історичного дослідження.
Отже, можемо зробити висновок, що формування практики вивчення школи „Анналів” в радянській та пострадянській історіографії відбувалося складно та неоднозначно. Після першої згадки про „Аннали” в 30-ті рр. ХХ ст. наступне пожвавлення досліджень припадає на другу половину 50-х- 60-ті рр. - час, коли методологія французьких істориків детально аналізується радянськими колегами з позицій марксизму-ленінізму. Починаючи з 70-80-х рр. процес вивчення „Анналів” триває практично безперервно. До того ж в цей же період відбувається унікальне явище як для радянської історіографії. Радянські дослідники (А. Гуревич, М. Барг, Ю. Бессмертний, Л. Ястребицька) неофіційно переймають певні принципи „Анналів” для власних історичних розвідок. Окремі представники школи оцінюються радянською історіографією досить позитивно, а праці М. Блока чи Ф. Броделя виходять навіть у перекладах російською мовою.
Перехід від радянської до російської історіографічної традиції вивчення „Анналів” супроводжувався збільшенням питомої ваги публікацій та перекладів. Сучасна російська історіографія орієнтована вже не на теоретичний аналіз анналівської парадигми історії, а на практичне запозичення її окремих конструктивних методик. Це ж тенденція в цілому характерна і для історіографії української, проте тут цей процес відбувається менш інтенсивно та дещо однобоко - лише щодо сфери історії ментальності.
Розділ ІІ. Становлення практики дослідження школи «Анналів» у французькій історичній науці (1929 - 1947 рр.)
Традиційно в історіографії зародження школи «Анналів» відноситься до 1929 року - дати заснування Марком Блоком і Люсьєном Февром журналу «Аннали економічної та соціальної історії», а появу самої школи асоціюють з революцією в історичній науці першої половини ХХ ст. Саме як революцію оцінює появу у 1929 р. журналу „Аннали” відомий історик Пітер Берк (Burk P. The French historical revolution. The Annales school. Stanford, 1990)., різким відходом від позитивістської історіографії та абсолютно новим якісним явищем в науці.
Аналіз останніх публікацій Серед праць, де еволюційний характер зародження школи „Анналів” постає найяскравіше, хотілося б відмітити статті представника сучасної анналівської традиції Жака Ревеля (Ревель Ж. Исторические и социологические науки во Франции. На примере эволюции школы Анналов // Новая и новейшая история. - 1998. - №5, №6) та працю українського історіографа, спеціаліста з французької історії Вадима Ададурова (Дюпон-Мельниченко Ж.-Б., Ададуров В. Французька історіографія ХХ ст. - Львів, 2001). показує, що дослідники французької історичної науки нині формують зовсім інший погляд на зародження школи «Анналів», яка, на їхню думку, була результатом поступової еволюції від позитивістської до модерної наукової парадигми та світоглядних уявлень. Тому ми вважаємо за потрібне дещо розширити хронологічні рамки нашого дослідження і почати з короткого аналізу французької позитивістської історіографії кінця ХІХ - початку ХХ ст.
Позитивізм як філософська течія поставив перед історичною наукою складне завдання ідентифікаційного характеру. З погляду представників цієї течії науками могли вважатися лише ті галузі знання, які в своїх методиках дослідження використовували природничо-математичні методи, тобто ті, які піддаються верифікації у будь-який спосіб дослідником, що бажає таку перевірку здійснити. Гуманітарні науки, до яких тоді входила й історія, такої надійної та однозначної верифікації запропонувати не змогли. Відповідно до цього, вони втрачали статус науки, перетворюючись на белетристику.
Такий позитивістський постулат практично був стимулом для того, щоб історики замислилися стосовно своїх наукових методик та піднялися на захист історії як науки, яка такою є і має право (а то й просто необхідність) на існування.
Не обминули ці бурі й французьку наукову спільноту. Саме в колі французької позитивістської історіографії і зароджуються ті ревізіоністські ідеї, які стали поштовхом подальшого перегляду наукової парадигми вже анналістами.
Глибинні причини перегляду історичних концепцій у Франції мали свою специфічну форму, пов'язану з особливостями національної історії у ХІХ ст.
Після поразки у війні з Німецькою імперією у 1870-1871 рр. суспільство франції перебувало у тяжкій моральній кризі. В інтелектуальних колах Третьої республіки практично одностайним було переконання, що виправити ситуацію можна лише активним реформуванням всіх сфер життя і, насамперед, науково-освітньої галузі. Надання історії національного та професійного характеру мало сприяти процесу оновлення французького суспільства, формуванню національної гордості та патріотичного духу її громадян. У цей час підвищується роль як шкільної історичної освіти, так і її академічної складової.
Значна група авторитетних французьких істориків пропагувала класичні позитивістські постулати по підношенню до історичної науки.
У 1876 р. відомими медієвістами Габріелем Моно та Гюставом Фаньє було засновано практично перший фаховий журнал істориків «Історичний огляд» Журнал „Історичний огляд” залишався провідним та єдиним загально історичним журналом у Франції практично до кінця 20-х рр. ХХ ст., у першому числі якого Г. Моно опублікував програмну статтю під назвою «Про прогрес історичних досліджень у Франції з ХVІ ст.». Остання стала маніфестом позитивістського (або як ще називають французи, «методичного») напряму у французькій історіографії Габріель Моно про принципи „Історичного огляду” // Дюпон-Мельниченко Ж.-Б., Ададуров В. Французька історіографія ХХ ст. - Львів, 2001. - С. 98-99. За ним головними принципами нового історичного дослідження проголошувалися достовірність фактів та історизм, який передбачав аналіз подій та явищ в конкретних умовах їхнього розвитку. Г. Моно наполягав на тому, що сучасний історик мусить проникнути в час, який він вивчає, та відчути симпатію до досліджуваного об'єкту, бо без цього не вдасться збагнути його сутності, але водночас він пропагував безсторонність у ставленні до подій.
Найвідомішими представниками позитивістського напряму у Франції були професори Сорбонського університету Шарль Сеньобо і Шарль Лянглуа. У в своєму творі «Вступ до історичних студій» (Париж, 1899) вони підсумували ті висновки, яких досягла позитивістська історіографія в теорії історичного пізнання.
Дослідники відмовлялися в науковому дослідженні від літературності, теологічного світобачення. В науковому історичному дослідженні будь-яке твердження мало вважатися вірогідним лише тоді, коли воно було підкріплене документами, а сам історик мусить поступитися авторитетові джерел і стати їх коментатором.
Історичне дослідження, яке мало ґрунтуватися лише на документальних джерелах, складалося з кількох етапів. Перший - ретельна археографічна робота з писемними документами (лише вони означалися поняттям «історичне джерело»). Документи належало класифікувати, скласти їх реєстр, щоб врятувати знищення часом для наступного розгляду критиками.
Наступним етапом наукової роботи вважався аналіз класифікованих документів з метою з'ясування фактів. Сюди належала як зовнішня критика джерела з метою визначення автентичності документа, так і внутрішня критика - аналіз змісту та виявлення вірогідних історичних фактів.
Завершальною стадією історичного дослідження був синтез фактів у систему. Найкращим методом такого синтезу вважалося об'єднання фактів у серії, або хронологічно чи тематично зв'язані ланцюги. Потім досвідчені дослідники-редактори мали поєднувати їх у загальну історію в колективних працях. Вважалося, що таким чином історія пишеться об'єктивно, без суб'єктивного втручання дослідника Дюпон-Мельниченко Ж.-Б., Ададуров В. Французька історіографія ХХ ст. - Львів, 2001. - С. 22-25; Историография истории нового времени стран Европы и Америки / Под ред. проф. И. П. Дементьева. - М., 1990. - С. 249.
Відповідно до вищевикладеної схеми, певний рівень спільних колективних досліджень можливий лише на завершальному - систематично-узагальнюючому етапі історичного дослідження. Наперед хочеться зазначити, що для вивчення історії ХІХ - початку ХХ ст. характерним був індивідуальний підхід до роботи, основною формою якого було дисертаційне дослідження та написання монографії як результату власного копіткого пошуку фактичного матеріалу. П. Уваров так описує кар'єру типового історика ХІХ ст.: гарне домашнє виховання, навчання в коледжі чи ліцеї, вступ після тяжких іспитів до Вищої нормальної школи, потім роки асистентства, захист дисертації, університетська кафедра (на перших порах в провінції, потім - в Сорбонні) і, нарешті, в ідеалі, - місце професора в Колєж де Франс.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7
