З метою збереження пам'яті нації була створена система Національних, департаментних, муніципальних архівів, система публічних музеїв. Для обслуговування цих інститутів потрібні були спеціалісти, тому в 1821 р. виникла Школа хартій, яка готувала архівістів-палеографів. Це заняття було надзвичайно престижним, особливо для вихідців з дворянських сімей.

З метою наслідування німецької моделі освіти та науки, орієнтованої на семінари, у 1868 р. міністром В. Дюрюї була заснована Практична школа вищих досліджень. Від самого початку вона мала історико-філологічну секцію, яка відігравала ключову роль в академічних реформах Третьої республіки.

Спільною рисою всіх вищезгаданих інституцій було те, що попри той досвід спільної роботи та співпраці, який вони давали історикам, створювалися вони все ж таки з іншою метою, найчастіше вона мала освітній чи прикладний характер. Такі установи ще не бачили своїм завданням організацію саме науково-дослідної діяльності, хоча вона, звичайно, присутня як складова частина.

На жаль, попри певні практики, спільні колективні дослідження на всіх етапах історичного пошуку методології позитивізму були неможливі в принципі. Відшукування фактів, верифікація документів, групування подій часто цього просто не потребували, а на етапі узагальнення і синтезу колективні висновки могли робити лише загальновизнані історики - метри. Методика цього синтезу позитивістами була розроблена найгірше, та й мерти на практиці працювали поодинці, виконуючи свою частину роботи. Як правило, великі узагальнюючі праці виходили за редакцією одного чи двох відомих істориків.

Найвідомішим прикладом узагальнюючого типу дослідження у французькій історіографії «методичного» напряму вважається 10-ти томна серія «Історія Франції» (Париж, 1900-1912) за редакцією академіка Ернеста Лявісса.

Фактично історики «методичної» школи у Франції, додержуючись позитивістських постулатів, намагалися просто віднайти спосіб тієї адекватної верифікації, яка б зробила дослідження з історії таким ж прозорими для перевірки, як і в природничих чи математичних науках. Таким шляхом історії повертався статус науки. Колективні ж дослідження істориків-позитивістів мали частіше всього формальних характер. Зверталися до такого типу роботи у виключних випадках.

Слід відмітити, що практично відразу в середовищі французької інтелігенції зароджується критичне ставлення до методи «методичної» школи позитивістів. Гострій критиці її перш за все піддавали за однобоке політичне трактування історичного процесу, за одноманітність джерел (лише писемні документи) та за недосконалість і суперечність синтетичних та узагальнюючих практик Оскільки рамки нашого дослідження не дозволяють зупинитися на позитивістському напрямку у французькій історіографії більш детальніше, то вважаємо за потрібне застережити від однобокого трактування значення цієї школи для історичної науки Франції. В діяльності представників «методичної» школи було багато позитивних рис, серед яких хотілося б звернути увагу саме на інституційне оформлення історичної науки як такої. В кінці ХІХ ст. у Франції діяло 71 кафедра історії (для порівняння на початку ХІХ ст. такої не було жодної). Реформи викладання історії у Паризькому університеті провадили Е. Лявісс, Г. Моно, Ш. Сеньобос тощо. В університетах розширилося вивчення стародавньої та середньовічної історії, історії державних установ та права, археології та спеціальних історичних дисциплін. Істориками-позитивістами засновуються професійні об'єднання: «Товариство дослідження епохи Рабле», журнал «Шістнадцяте століття», товариства і журнали «Історія французького протестантизму», «Вісімнадцяте століття», «Французька революція», «Політичні науки», «Історія французьких колоній», «Військова історія» тощо (Историография истории нового времени стран Европы и Америки / Под ред. проф. И. П. Дементьева. - М., 1990. - С. 253, 383-385,). .

Одним із перших від пріоритету політичної історії відійшов видатний історик другої третини ХІХ ст. Жюль Мішлє Историография истории нового времени стран Европы и Америки / Под ред. проф. И. П. Дементьева. - М., 1990. - С. 246; Жюль Мішлє Передмова до „Історії Франції” (1869) // Дюпон-Мельниченко Ж.-Б., Ададуров В. Французька історіографія ХХ ст. - Львів, 2001. - С. 102-105 . Головним його твором стала 17-титомна «Історія Франції» (Париж, 1833-1867), вона була просякнута ідеями романтизму. Ж. Мішлє прагнув розкрити не історію королівських діянь, а народу Франції, людини як соціальної істоти. Ще в першій третині ХІХ ст. він поставив питання про синтез соціальних наук у дослідженні минулого. Їх інтегруючим чинником Ж. Мішлє бачив історію, пропонував історикам активно залучати до своїх досліджень елементи географічного, кліматичного, демографічного аналізу.

Ідеї, висловлені Ж. Мішлє, підхопили представники інших наук в тогочасній Франції.

У 1891 р. Поль Відаль де Ля Бляш засновує школу «географії людини» та її друкований орган «Аннали географії», на сторінках якого послідовно популяризувалися ідеї зближення між географією та історією. Представники школи Ля Бляша розробляли такі напрямки досліджень, як зв'язок між суспільством та середовищем, людиною та кліматом Дюпон-Мельниченко Ж.-Б., Ададуров В. Французька історіографія ХХ ст. - С. 26.

Одна з нових соціальних дисциплін - соціологія - приступила до поглибленого вивчення станів колективної психіки, й на початок ХХ ст. філософ-антрополог Люсьєн Леві-Брюль розробив теорію «примітивної ментальності».

Однак найбільш шквальна критика методик французької позивістської школи в історії лунала з уст французьких соціологів. Їх лідер Еміль Дюркгейм у «Правилах соціологічного методу» (Париж, 1895) постулював неохідність злиття історичних, економічних, географічних, психологічних методів дослідження суспільства, поклавши їх в основу власної концепції синтезу соціальних дисциплін.

Один з найвідоміших учнів Е. Дюркгейма Франсуа Сіміан виступив з детальною критикою методичного дискурсу в історичному дослідженні. У центрі цієї критики опинився перш за все метод отримання історичного знання на основі філологічної критики писемних документів, результатом якої ставав певний історичний факт. Основу кожного наукового дослідження, за Ф. Сіміаном, мала становити проблемна гіпотеза, яку можна було або підтверджувати, або спростовувати. Факти повинні були впорядковуватися згідно гіпотез, що дозволило б виявити закономірності та причинність в хаосі історичних подій.

Перспективу розвитку історичної науки Ф. Сіміан вбачав у подоланні трьох «ідолів», створених «методичною» школою:

1. «ідола політичного» - постійного захоплення політичною історією, фактом-подією;

2. «ідола індивідуалізму» - надмірного зосередження на вчинках «великих людей»;

3. «ідола хронологічного» - жорсткого дотримання послідовності подій та підкресленої уваги до ґенези явищ.

Проте Ф. Сіміан, критикуючи «методичну» школу, сам не відійшов від позитивізму, пропонуючи просто іншу його форму.

Свої теоретичні погляди Ф. Сіміан втілив у працях, присвячених соціальній історії головно через призму еволюції цін та грошової політики - тем маргінальних серед істориків позитивістського напряму. В 1932 р. в світ вийшла головна його праця «Заробітна платня, соціальна еволюція і гроші». Досліджуючи статистику грошового обігу, цін і доходів протягом тривалого проміжку часу з 1789 до 1928 рр., Ф. Сіміан намагався пояснити причини і динаміку економічного піднесення, виявити зміни економічних циклів від фаз підйому до фаз спаду. Найбільш важливими він вважав вікові економічні цикли «довгої тривалості», на фоні яких розвиваються «короткі» і «проміжні» (десятилітні цикли) Особисто в нас така структуризація історичного часу Ф. Сіміана наводить на аналогії з подібним баченням історії Ф. Броделя з його часами довгої, середньої та короткої тривалості.. Головним показником економічних циклів та причину їх змін дослідник вбачав у збільшення та зменшенні грошової маси, за якими слідувала зміна цін, яка й визначала рівень заробітної платні та доходів, що, в свою чергу, впливало на колективну психологію та соціальні відносини.

Праця Ф. Сіміана була однією з перших спроб відійти від подієвої політичної історії та змінити історичний ракурс на користь історії соціально-економічної з використанням принципово нових методик дослідження - демографічних, статистичних тощо Французская историография межвоенного периода // Историческая наука в ХХ в. Историография истории нового и новейшего времени стран Европы и Америки / Под ред. А. И. Патрушева. - М., 2002 .

Популяризацією поглядів Ф. Сіміана Дюпон-Мельниченко Ж.-Б., Ададуров В. Французька історіографія ХХ ст. - Львів, 2001. - С. 27-28, 106-107 щодо необхідності міждисциплінарного синтезу соціальних наук, але вже на чолі з історією, займався відомий французький філософ Анрі Берр на сторінках заснованого ним у 1900 р. журналу „Огляд історичного синтезу”. А. Берр вперше ввів поняття „нова історична наука”, маючи на увазі широке об'єднання соціальних наук на базі історичного дослідження.

З 1929 р. А. Берр займався організацією „тижнів синтезу”, під час яких науковці різних спеціальностей через призму специфічного підходу своїх дисциплін обговорювали такі проблеми як „цивілізація”, „натовп”, „прогрес”, „життя” й намагалися звести свої погляди до спільного знаменника Историография истории нового времени стран Европы и Америки / Под ред. проф. И. П. Дементьева. - М., 1990. - С. 381; Ревель Ж. Исторические и социологические науки во Франции. На примере эволюции школы Анналов // Новая и новейшая история. - 1998. - №5. - С. 88.

Серед починань А. Берра слід відзначити і заснований ним фонд „За науку”, і широко відому історичну колекцію „Еволюція людства”, і Міжнародний центр синтезу, в історичну секцію якого входили такі відомі історики, як М. Блок, Ж. Буржен, П. Ренувен (Франція), А. Піренн (Бельгія), Д. Тревельян (Англія) тощо. Проте не маючи професорського звання, А. Берр так і не був визнаний та не здобув популярності в академічних колах, хоч його вплив на історичну науку Франції початку ХХ ст. був непересічним.

Таким чином, у французькій історіографії з кінця ХІХ ст. зароджувався новий напрямок, який вирішував проблему ідентифікації історії як науки на якісно іншому рівні, порівнюючи з „методичною” школою, виходячи за рамки позитивістської парадигми.

Представники суспільних наук практично обстоювали думку про некоректність механічного перенесення характеристик природничих наук на науки соціального та гуманітарного профілю. Знання останніх має якісно інший характер, тому потребує інших методів дослідження, які не можуть бути співставлені з природничими. Історія, як і інша суспільна наука, має право на існування і відчуває необхідність вироблення власних методологічних основ. Об'єднуючою ідеєю французьких суспільствознавців була ідея міждисциплінарного синтезу суспільних наук, суперечка лише точилася, яка з них цей синтез очолить.

Усвідомлена необхідність суспільствознавців у міждисциплінарних дослідженнях принципово по-новому ставить проблему співпраці вчених. Спеціалісти з різних галузей суспільних наук, які працюють над певними дотичними проблемами, але під кутом зору своєї дисципліни, протягом всіх етапів свого дослідження потребують постійної консультації своїх колег - спеціалістів з інших сфер. Це створює необхідність спільної роботи, співпраці, взаємообміну та постійних контактів. Навіть більше того, такий постійний кругообіг має відбуватися не лише між вченими з різних галузей, але інтенсивніше між власне колегами, наприклад, істориками. Більше точок зіткнення для дискусії та порозуміння дає й інший принцип дослідження, пропонований критиками позитивістів, поступовий перехід від нарративної історії до історії-гіпотези. Якщо раніше історик, відшукуючи факти, „сперечався” із документом, то тепер дослідник має вести полеміку з іншими вченими з приводу певної проблеми, дослідженням якої вони можуть обоє займатися.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7