Зовнішня політика Англії у XVI-XVIII столітт - рефераты, скачать рефераты, бесплатно рефераты

Рефераты. Зовнішня політика Англії у XVI-XVIII столітт

а мирним договором, підписаним у Вестмінстері 15 квітня 1654 р., Голландія визнала «Навігаційний акт» і зобов'язалась відшкодувати збиток, завданий англійській Ост-Індській компанії з 1611 року. Цей мир ознаменував початок відступу Голландії перед Англією в торговому суперництві [20, 264].

Не дивлячись на поразку Голландії, перша англо-голландська війна не розв'язала суперечностей між країнами. Ще в роки протекторату відносини між ними не раз загострювалися. Голландська дипломатія кілька років безуспішно домагалася від Англії скасування «Навігаційного акту», що завдавав значних збитків голландській стороні [37, 287].

Реставрація Стюартів в Англії не пом'якшила англо-голландське суперництво. Двір Карла II був матеріально і політично зацікавлений у військових авантюрах проти голландської буржуазії і проводив агресивну політику, відчуваючи легку здобич. Новий «Навігаційний акт», виданий Карлом II в 1660 р., був ще менш прийнятним для голландців, порівняно з актом 1651 р. В 1663 р. англійці атакували головне джерело голландської работоргівлі - західноафриканські порти, а наступного року захопили Новий Амстердам в Північній Америці і перейменували його у Нью-Йорк. Ці зіткнення в колоніях послужили формальним приводом нової англо-голландської війни, яка розпочалася в 1666 році [26, 174].

Головним театром військових дій були Північне море, Англійський канал і Дуврська протока. Якщо в першій англо-голландській війні основним об'єктом дій англійців були голландські морські комунікації, то у другій війні стратегічна мета англійського флоту полягала у завоюванні панування на морі шляхом розгрому голландського флоту [12, 523].

Голландці значно посилили свій флот з часу першої війни і поліпшили його організацію. Перейнявши досвід англійців у веденні морських битв, голландський флот під командуванням де Рюйтера 11 -14 червня 1666 року завдав англійцям поразки у морському бої в протоці Па-де-Кале. Після цього 19 липня флот голландського адмірала де Рюйтера прорвався до гирла Темзи й заблокував його, загрожуючи Лондону [20, 265].

Такий поворот подій був настільки несподіваним для англійської сторони, що у цій ситуації англійці були змушені 31 липня 1667 р. підписати Бредський договір. Голландці втратили свої колонії у Північній Америці, визнавши право англійців на Новий Амстердам, але домоглися пом'якшення умов «Навігаційного акту», отримали Суринам (Гвіану) в Південній Америці і зберегли захоплений у англійців острів Пулоран (Молуккські острови) [5, 766].

Виникнення двох воєн протягом одного десятиліття між високорозвиненими на ті часи державами змусило багатьох політиків по-новому подивитись на ті суперечності, що призводили до воєнних дій. Необхідно було усунути ці протиріччя більш цивілізованим шляхом. Мова йшла про розподіл ринків збуту ненасильницькими, мирними методами. Вже в ході другої англо-голландської війни відбулись певні зміни у відносинах між обома державами. Відхід англійців з Індонезії, а голландців з Північної Америки фактично означав розподіл сфер впливу між голландською і англійською буржуазією [37, 287].

І хоча протиріччя між сторонами ще не були повністю врегульовані, проте їхня гострота була знята. Тому третя англо-голландська війна (1672-1674) вже не носила такого запеклого характеру, як у попередні роки. Головним супротивником Голландії цього разу виступила Франція, для якої завоювання Голландії було однією з умов встановлення гегемонії в Європі. Багато дослідників вважають, що Англію втягнув у війну Карл II, пов'язаний таємними зобов'язаннями з Людовіком XIV. Англійську буржуазію вдалося також спокусити обіцянками приєднання до Англії голландського острова Валхерн і міст Бріля і Кадзанда; Шельда опинилася б таким чином, відкритою для англійської торгівлі, а голландське узбережжя - під контролем англійського військового флоту [20, 266].

План союзників передбачав наступ проти Голландії з трьох напрямків: з моря - англо-французький флот, з півдня - французька армія, зі сходу - армія німецьких князів. Голландці вирішили на суші оборонятися, спираючись на систему укріплень, а на морі активними діями не допустити з'єднання англійського і французького флотів і завдати їм поразки [12, 523]. У березні 1672 р. англійський флот атакував голландські торговельні судна. У квітні французька армія вторглась у Голландію й підійшла до Амстердама. Перед загрозою втрати національної незалежності голландці відкрили шлюзи й, затопивши частину території, зупинили просування супротивника.

На морі де Рейтер спрямував головний удар проти сильнішого англійського флоту і зумів організувати надійний захист голландського узбережжя [5, 766].

Перемоги голландського флоту викликали незадоволення буржуазії. Після поразки в бою при Текселі (21 серпня 1673 р.) Англія вийшла з союзу з Францією й 19 лютого 1674 р. під тиском громадськості уклала з Голландією мир на основі статус-кво. Мирний договір суттєво не змінив становище сторін, хоч і став моральною перемогою голландців. Війна ж з Францією продовжувалася до 1678 р., коли був укладений Німвегенський мир, що зупинив кровопролиття [20, 268].

Отже, у середині XVII століття Англія вийшла на широку арену боротьби за торгову, морську і колоніальну гегемонію. У цій боротьбі суперником Англії була Голландія, з якою вона зіштовхувалася всюди у віддалених морях, особливо біля берегів Америки, де у голландців була своя колонія - Новий Амстердам, і в Ост-Індії. У трьох кровопролитних морських війнах другої половини XVII століття голландська торгово-колоніальна першість була зламана.

Незважаючи на те, що Голландії вдалося зберегти майже всі свої колоніальні володіння (окрім північноамериканських), подальше зміцнення воєнно-морського флоту Англії та її прискорений промисловий розвиток змусили голландців відмовитися від суперництва з нею.

3.4 Англо-французьке колоніальне суперництво на фоні міжнародних конфліктів I пол. XVIII ст.
З XVIII ст. у міжнародній дипломатії утверджується принцип рівноваги сил, згідно з яким будь-які зміни в якійсь частині Європи становили потенційну загрозу для всіх країн. Підтримка відносної рівності сил виступала в якості «європейської системи» безпеки. Складовою частиною цієї рівноваги були колоніальні володіння. Майже всі тогочасні війни мали морські або колоніальні театри воєнних дій, де точилися війни паралельно з головним воєнним конфліктом на континенті [32, 600].

У стані міжнародної рівноваги чи не найдужче була зацікавлена Британія, у якій з 1688 р. при владі перебували віги, прихильники розширення морської могутності країни. Дотримуючись принципу «рівності сил», Англія протидіяла будь-якій континентальній країні, якщо вона претендувала на гегемонію [31, 415].

Із середини XVII ст. такою державою в Європі стає Франція. Виснаження Іспанії й руйнування Німеччини після Тридцятирічної війни, а також ефективна державна політика, спрямована на підйом французької індустрії, ще більше проявили її перевагу. Цілим рядом розпоряджень французьку промисловість було ізольовано від іноземної конкуренції. Так, тариф 1667 р., укладений Кольбером в дусі меркантилізму, встановлював такі високі мита на імпортні вироби, що ввозити більшу частину товарів стало невигідно й неможливо; у свою чергу французькі виробники могли піднімати ціни на свої товари без побоювання, що їх виб'ють із ринку іноземці. Своїм тарифом Кольбер понад усе хотів послабити голландську торгівлю, вибити голландців із французького та інших європейських ринків. Іншим промисловим суперником французів були англійці, тим більше, що саме з ними вони стикалися на колоніальному терені [26,187].

Зіткнення колоніальних інтересів Англії і Франції відбувалося в усьому світі: у Вест-Індії, де англійцям належали Ямайка, Барбадос і ряд інших островів, а французам - західна частина Сан-Домінго, Мартиніка і Гваделупа; у Північній Америці, де королівській Франції належали 2 колонії - Канада на півночі, вздовж ріки Святого Лаврентія, і Луїзіана в гирлі Міссісіпі, англійські ж володіння розташовувались від Мена до Флориди вздовж східного узбережжя Атлантичного океану; у Індії, де англійськими опорними пунктами слугували Мадрас, Бомбей і Калькутта, а французи на Коромандельському узбережжі і в Бенгалії володіли такими укріпленими базами, як Пондішері і Чандернагор. Не менш гострі протиріччя виникали між Англією і Францією у Леванті, де розвивалося їхнє суперництво за торговий і політичний вплив. Нарешті, як англійці, так і французи, які брали активну участь у работоргівлі, прагнули монополізувати цю прибуткову справу у своїх руках [20, 313].

Безперервні прагнення Людовіка XIV розширити французьку територію неминуче вели до конфліктів. У короля недаремно був девіз: «Менше, ніж Бог, але більше, ніж земна куля». З 54 років його самостійного правління (1661-1715) тридцять три роки пройшли у війнах [26,194].

Саме в цей час Людовік XIV захоплюється ідеєю загарбання всієї іспанської монархії з усіма її колоніями і володіннями в Нідерландах та Італії. Для цього потрібно було схилити бездітного іспанського короля, останнього з Габсбургів, скласти заповіт на користь онука Людовіка XIV - Філіпа, герцога Анжуйського, одруженого на сестрі Карла II Марії Терезі. Таким чином Франція демонструвала намір повністю оволодіти іспанською спадщиною. Але коли в 1700 році помер останній іспанський Габсбург, Карл II, і Людовік відправив за Піренеї свого онука, Вільгельм Оранський та його союзники (Голландія, більша частина князів німецької імперії, Бранденбург, Австрія, Савойя й Португалія) виставили кандидатом на іспанський престол представника австрійської гілки Габсбургів, другого сина імператора Леопольда I. Не бажаючи ані французького, ані австрійського панування, морські держави Англія й Нідерланди виступали за поділ іспанських володінь і домагалися для себе морських станцій, колоніальних придбань і переваг у морській торгівлі [26, 201].

Почалася Війна за Іспанський спадок (1701-1714). Битви відбувалися ледве не у всіх країнах Європи: в Іспанії, де боролися один проти одного обидва претендента, у Бельгії, на Рейні і в південній Німеччині, в Італії й у самій Франції. Союзники повсюдно здобували перемоги над арміями і флотом Людовіка. Безпосередня участь Англії в операціях на континенті була мінімальною, разом з тим вона взяла на себе фінансування союзників, по суті, купуючи собі солдатів. Свої власні військові зусилля Англія зосереджувала переважно в колоніальних і морських операціях. На чолі англійської армії стояв спочатку Вільгельм III, а після його смерті королева Анна, прийнявши військову програму вігів, доручила командування неабиякому полководцеві і дипломатові Джону Черчіллю, представнику великої англійської династії, більш відомому під ім'ям герцога Мальборо, яке він отримав в ході війни [41, 127].

Перемоги Мальборо в Баварії і південних Нідерландах помітно послабили французьку армію. Але для завершення англо-французького суперництва набагато більше значення мали операції на морі і в колоніях. Англійський флот нападав на французькі судна, а колоністи в Північній Америці, скориставшись тим, що канадські французи не могли отримати допомоги з метрополії, захопили Нью-Фаундленд і землі навколо Гудзонової затоки [20, 334].

Головним успіхом Англії в ході війни було захоплення в 1704 р. фортеці Гібралтар у єдиної протоки, що з'єднує Середземне море з океаном. Отримавши цей важливий стратегічний пункт, Англія різко зміцнила свої позиції на півдні Європи, і в колоніальній політиці наступних століть англійські панівні класи зуміли скористатися цими «ключами від Середземного моря» [26, 202].

Підписаний у 1713 р. Утрехтський мир закріпив перемогу Англії. За договором Франція змушена була поступитися частиною Канади (Акадією), захопленою в період війни англійськими колоністами; Іспанія - Гібралтаром і островом Мінорка. Крім того, Англія отримала так зване «асієнто» - виключне право на ввезення рабів до іспанських колоній в Південній Америці. Таким чином, у війні за Іспанський спадок Англія не допустила об'єднання іспанських і французьких колоній під фактичним верховенством Франції і заклала фундамент свого панування в Середземному морі і Північній Америці [41, 127].

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12