Зовнішня політика Англії у XVI-XVIII столітт - рефераты, скачать рефераты, бесплатно рефераты

Рефераты. Зовнішня політика Англії у XVI-XVIII столітт

аме з часів другої революції 1688 р. в Англії остаточно тріумфує меркантилізм. В інтересах торгівлі й промисловості забороняється ввіз товарів іноземних фабрик, особливо французьких, але заохочується ввіз через кордон сировини, важливої для місцевого обробітку, або забороняється вивіз із країни вовни, наприклад, якщо це було корисно для англійських фабрикантів. Всі ці заходи відповідали політиці вігів. Але Англія була далекою від тієї однобічності, яку засвоїли Кольбер і його спадкоємці у Франції, де сільські господарі скаржилися на зневагу до їхніх інтересів. Віги, навіть у той час, коли користувалися повною перевагою, змушені були враховувати інтереси землевласників, що складали головну базу протилежної партії, торі. За ними зберігалися премії за вивіз англійського хліба. Таким чином, у країні було тільки деяке протиріччя інтересів, однак не було протилежності й ворожнечі між основними групами виробників. Ця обставина надавала Англії більшої згуртованості у зовнішніх справах і переваги у зіткненнях з конкурентами [41,77].

Однак на початку XVII століття воювати і змагатися за владу в Європі надалі міг лише той, хто мав змогу здобувати кошти з інших джерел. Тобто, грабувати великий світ, який лежав поза Європою або торгувати з ним. Для цього постійно і у достатній кількості потребувалися кошти. Дати їх могла лише торгівля. І тому, перш ніж війна стала справою професійних армій, по всьому світу мали прокотитися не менш жорстокі Війни Торговців [30, 47].

Торгові війни XVII і XVIII століть велися європейськими державами за колоніальну і торгівельну гегемонію. Ці війни супроводжувалися грабіжницькими нападами на чужі колоніальні володіння і сприяли залученню нових заокеанських країн і народів до сфери європейських колоніальних завоювань. Наполегливість і жорстокість, з якими велися торгівельні війни, пояснюються, з одного боку, прагненням кожної із конкуруючих європейських держав монополізувати в своїх руках пограбування країн Азії, Америки і Африки, з іншого - тим винятковим значенням, яким у мануфактурний період капіталізму характеризувалися зовнішні, в першу чергу монополізовані колоніальні ринки, зазвичай закриті для іноземної конкуренції [9, 506].

Виняткова вигідність торгівлі з колоніальними країнами полягала в тому, що вона завжди була нееквівалентною. Колонізатори нерідко придбавали продукти колоніальних країн задарма, шляхом відкритого насильства і грабежу. В індіанців Північної Америки вони в обмін на спиртні напої отримували дорогоцінні хутра, а в Африці - слонову кістку і рабів. В країнах Далекого Сходу ціна золота була значно нижчою по відношенню до срібла, ніж в Європі, і вивезення золота з Китаю, Японії і країн Південних морів приносило додаткові прибутки європейським купцям [9, 505].

Англійці та французи прагнули створити закриті, антагоністичні та взаємовиключні торгові системи, кожна з яких, на їхню думку, могла розквітати найпишніше лише на руїнах іншої [27,134]. З точки зору французького міністра Ж.-Б. Кольбера, Франція могла зростати у величі й статках, знищуючи добробут своїх ворогів. У досить різкій формі Кольбер висловив точку зору, яку в другій половині XVII століття поділяли як державні діячі, так і комерсанти: що торгівля є однією з форм війни. Перефразуючи можна сказати, що війна сприяла розвитку комерції іншими засобами. У другій половині XVII століття цій доктрині судилося стати загальноприйнятою в усій Європі [30, 47].

Найбільш рішуче цих поглядів дотримувалися в Англії, особливо на початку XVIII століття, коли вона перетворилась на провідну комерційну силу Європи. Один з англійських комерсантів заявляв: «Наша комерція краще процвітатиме за умов рішучої і добре організованої війни флотів, ніж за умов будь-якого миру, який забезпечує відкриті стосунки між націями» [30, 48]. Інший автор тих часів переконував уряд, «що треба настільки виснажити комерцію і флот постійного ворога, щоб у майбутньому вони не змогли успішно змагатися з нами й торгівлі» [41,77]. Якщо Кольбер вважав комерцію інструментом державної влади, то англійські купці необхідним засобом для розвитку їхньої комерції вважали власне владу, особливо її військово-морські сили.

Англійські купці були переконані, що торгівля породжувала багатство; якщо уряд міг прибрати його до рук, воно перетворювалося у відповідно оснащені і керовані флоти та армії, які у свою чергу, посилювали владу держави. Англійський письменник Чарльз Давенан у кінці XVII століття відзначав: «Сьогодні все мистецтво війни зведено до грошей: і нині той принц найвірогідніше матиме успіх та перемоги, хто наділений вмінням знаходиш гроші, щоб годувати, одягати армію та платити їй, хоч вона й не буде найхоробрішою» [30, 48]. Протягом XVII століття збільшення військово-морських сил Англії вимагало мобілізації всіх наявних ресурсів, особливо фінансових. Тому від Державного банку та казни успіх Англії у торгівельних війнах залежав не менше, ніж від генералітету головнокомандуючого графа Мальборо та професіоналізму сухопутних та морських збройних сил [26,184].

Складна комбінація гарячого релігійного ентузіазму, непереборного тяжіння до грабіжництва і щирого бажання чесно та вигідно торгувати, які протягом двох століть надихали на експансію європейців, розпалюючи їхню ворожнечу на морях і океанах, у XVII ст. поступово спростилася. Тепер це був звичайнісінький прямий збройним конфлікт між кількома державами - Голландією, Англією та в першу чергу Францією. Торгівля визнавалася державною справою, оскільки зростали не тільки індивідуальні капітали окремих комерсантів, але й багатство та могутність країни загалом. «За будь-яких умов нація здатна, - писав англієць у часи прийняття першого Договору про мореплавство в 1651 р., - здобути і збільшити величезну торгову мережу та флот, що дасть їй змогу утримувати незалежність на морях, і, врешті-решт, досягти нечуваного панування у світі» [30, 48].

Але найяскравіший приклад того, як держава залучала приватну ініціативу, щоб збагатити скарбницю і збільшите свій воєнний потенціал - чартерні компанії. Різноманітні англійські компанії, засновані на початку XVII століття мали майже необмежену владу, могли самостійно торгувати з іноземними партнерами, вести війни та укладати мир, формувати гарнізони, продавати зброю, створювати власні армії та флоти. Якщо англійські компанії були переважно товариствами з метою нагромадження приватного капіталу, з якого держава в той чи інший спосіб могла отримувати свою частку, то кожен крок французьких компаній прискіпливо контролювався; вони були конкретними агентами і знаряддям у руках свого уряду. Мабуть саме тому, що вони виявилися слухняними інструментами держави, скрупульозно контролювалися з центру, їм не вдалося досягти такого процвітання й успіху, як англійським конкурентам [24, 435].

Отже, англійська держава, по суті, була політичною коаліцією між централізованою виконавчою владою і класом торговців, в інтересах якого уряд, на практиці реалізовуючи ідеї меркантилізму, поряд з такою традиційною формою зовнішньої політики, як територіальні захоплення, здійснював низку протекціоністських заходів, спрямованих на розширення зовнішньої торгівлі і піднесення мореплавства. Меркантилізм неминуче вів до війн і насильницького захоплення торгівельних переваг. У цій боротьбі торгівельні супротивники вдавались до зброї, щоб змусити конкурентів прийняти свої умови ведення торгівлі і тим самим забезпечити найбільш сприятливі умови для розвитку власної промисловості.

3.2 Ост-Індська торгівельна компанія та її роль у зміцненні позицій Англії на Сході
Зростання потреб у прянощах і, відповідно, відплив дорогоцінних металевих грошей з європейських країн на Схід ще за часів Великих Географічних відкриттів заохочували західноєвропейців до територіальних захоплень в Індії [42,85]. Проте спочатку їхня діяльність обмежувалася створенням невеликих торговельних факторій вздовж океанічного узбережжя Індостану - сил для проникнення у глибинні райони регіону в колонізаторів попервах не вистачало. В результаті до початку XVIII ст. на індійському узбережжі Аравійського моря та Бенгальської затоки існували численні європейські форпости: португальські (Даман, Гоа, Діу, Камбей, Мангалур, Бассеїн, Чау), французькі (Мае, Карікал, Пондішері, Чандернагор), голландські (Каннанур, Кранганур, Кочін, Квілон, Тутікорін, Пулікат, Негапатам, Амбоїн, Палаколлу) [50,193].

Необхідність пошуку ринків збуту й джерел дешевої сировини змушувала англійців теж енергійно включатися в східну торгівлю. Торгівля з Індією була важливою і складною справою. Тому у боротьбі за цю сферу впливу беруть участь вже не пірати-розвідники, а торгові компанії, які отримують підтримку від уряду. В Індії і Південно-Східній Азії компанії Голландії і Англії, що утворюються в цей час, спочатку виступали в ролі «визволителів» місцевих феодалів від тиранії португальців, яких вони витісняли, після чого заміняли їх в якості торгових монополістів [5,702].

Англійська Ост-Індська компанія була заснована 31 грудня 1600 р. групою лондонських купців, що одержали хартію від королеви Єлизавети I на монопольну (тобто заборонену для всіх, не залучених до складу компанії) торгівлю строком на 15 років, що поширювалась на країни, розташовані на сході від мису Доброї Надії до Магелланової протоки, іншими словами на всі землі, що омивалися Індійським і Тихим океанами [53,149]. Компанія складалася із двох органів, що знаходилися в Лондоні: зборів акціонерів із 25 чоловік, які обиралися терміном на 1 рік, і ради директорів на чолі з керуючим («губернатором») [72, 46].

Вже в квітні 1601 р. компанія відправила на Схід першу торгову експедицію, [53,149]. Її керівник капітан Ланкастер уклав торгівельну угоду із султаном Аче (о. Суматра). Назад він віз послання від султана, адресоване Єлизаветі, і невеликий вантаж перцю. В 1604 р. була організована і друга експедиція [5,702].

Перші подорожі фінансувалися шляхом підписки: постійного капіталу не було. Отриманий прибуток ділився лише між тими членами кампанії, які безпосередньо брали участь у фінансуванні кожної такої експедиції; ризик також поділявся між учасниками торгового рейсу. Звичайно ж певні відрахування йшли на користь кампанії. Водночас торгівля на перших порах приносила фантастичні прибутки: від перших двох подорожей члени компанії отримали близько 95% прибутку, тобто майже подвоїли капітал, вкладений в ці експедиції [72, 46].

В перші 9 торгових рейсів (з 1601 по 1612 рр.) компанія вивезла з Англії в Індію товарів більше ніж на 200 тисяч ф. ст., а привезла із Індії в Англію одних тільки прянощів і шовкових тканин приблизно на 1 мільйон ф.ст. Починаючи з 1612 року торгівельні подорожі в Індію вже почали організовуватися не в складчину між кількома бажаючими їх членів кампанії, а за рахунок і на ризик всієї кампанії. Вже у 1617 р. до Ост-Індської компанії входило близько 10000 пайовиків з капіталом у 1,6 млрд. ф. ст. [53,149].

Англійські торговці, які прагнули перехопити торгівлю індійських купців, зустрічали запеклу конкуренцію з боку португальців і голландців. Англійці були обізнані в слабких місцях португальців в Південно-Східній Азії, тому перші два десятиліття Ост-Індська компанія торгувала переважно з острівною Південно-Східною Азією, відправляючи свої експедиції на острови Ява, Суматра, Тернете, Банда, Молукки, віддаленні від основних баз португальського флоту [5,703].

Вже в результаті перших експедицій починаються зіткнення між англійцями і голландцями. Обидва суперники хотіли урвати свою частину із португальської спадщини. Однак голландці виявилися значно сильнішими, і англійцям довелося відступити і від Молуккських островів, і від інших островів Індійського океану, тобто від найкращих, багатших на прянощі і вигідніших в торгівельному плані колишніх португальсько-іспанських володінь, які в цей період швидко, один за одним, потрапляли в руки голландців [53,150].

Зазнавши невдачі в боротьбі з голландцями англійці спрямувала головний удар проти Португалії. В 1612 р. кораблі Ост-Індської компанії розбили португальську ескадру поблизу Сурата, що дозволило їй перенести свою діяльність на півострів Індостан [5,703].

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12