Зовнішня політика Англії у XVI-XVIII столітт - рефераты, скачать рефераты, бесплатно рефераты

Рефераты. Зовнішня політика Англії у XVI-XVIII столітт

рискорений економічний розвиток поселень, розширення й поглиблення в них елементів самоврядування привели до різкого загострення суперечностей між колоніями й метрополією. Англійська буржуазія й аристократія дивилися на колонії, як на джерело сировини і ринок збуту для зростаючої в метрополії промисловості. Цій політиці відповідав характер розвитку південних колоній з їхнім плантаційним господарством. Але північні колонії розвивалися тим же шляхом, що й сама метрополія, і американська буржуазія виявилася процвітаючою суперницею англійської буржуазії у суднобудуванні і мануфактурному виробництві [35, 21].

З метою обмеження економічного зростання колоній в останній чверті XVII ст. їм було заборонено вивозити з-за океану промислову та сільськогосподарську продукцію. В 1750 р. англійський парламент визнав промислові успіхи колоній настільки загрозливими, що заборонив споруджувати в них прокатні станки, залізорізні майстерні [5, 710]. Водночас тим же актом заохочувався вивіз в Англію напівфабрикатів: чавуну і заліза. Особливо ревно англійська буржуазія охороняла свою монополію на виробництво вовняних виробів, тому вживала всіх заходів для обмеження розвитку в американських колоніях вовняної промисловості. Окремими актами колоністам заборонялося виготовляти підкови, цвяхи, ґудзики, фетрові капелюхи, тонкі сорти сукон і т.д. [2, 107].

Спочатку більшість колоній управлялися затверджуваними англійською короною губернаторами, які призначали посадових осіб і мали право вето по відношенню до колоніальних законодавчих зборів. Законодавчі збори, що обиралися переселенцями, спочатку виконували лише дорадчі функції. Але з посиленням економічної могутності колоній ці органи поступово набували автономії. Влада в колоніях поряд з губернатором фактично належала місцевій купецькій і плантаторській олігархії [39, 31].

Економічно й політично північноамериканські колонії довгий час були більше пов'язаними з метрополією, ніж між собою. Метрополія використала їхню роз'єднаність для підтримки свого колоніального панування. Залежність від метрополії була перешкодою до утворення в них єдиного внутрішнього ринку. Таке становище відповідало інтересам англійської буржуазії, яка прагнула до повного панування на американському ринку [35, 23].

Одночасно з колонізацією Північноамериканського континенту відбувалось освоєння закинутих іспанцями Вест-Індських островів, якими Англія оволоділа в такому хронологічному порядку: з 1609 р. англійці обживаються на Бермудських островах, між 1614 і 1635 роками займають острови св. Христофора, Барбадос, Невіс, Тортуга, Антігуа і Провіденс; в 1655 англійці захопили Ямайку, в 1666 р. - Багамські острови, в 1762 р. - два острови із групи Навітряних островів - Сент-Вінсент і Гренада [53, 261].

У всіх цих пунктах працею рабів велося плантаційне господарство. Сприятливі природні умови вест-індських територій робили тут плантаційне господарство надзвичайно прибутковою справою. Вирощування тютюну, бавовни, кави, какао, перш за все цукру швидко і в нечуваних розмірах збагачувало колоністів і англійських купців, які торгували колоніальними продуктами. Англійські купці і промисловці (особливо лондонські), що спрямовували колоніальну політику британського уряду і парламенту в те чи інше русло, дуже посилено піклувалися про те, щоб Вест-Індські острови не завели самостійної промисловості, і у найвідвертіший спосіб мотивували свою тривогу: якщо колоністи заведуть свої міста і свою мануфактуру, то це завдасть непоправних збитків торгівлі і промисловості Англії [53, 263].

Отже, Англія ступила на шлях колоніальних захоплень значно пізніше від Іспанії, Португалії, і навіть Голландії. До початку XVIII ст. колоніальні володіння Англії охоплювали поселення в Північній Америці та острови в Карибському морі. З метою встановлення своєї монополії в торгівлі і економіці колоній Англія використовувала широкий спектр як економічних, так і економічних важелів впливу. На той час колонії забезпечували Англію сировиною і умовами для збуту власних товарів, вони були прибутковою сферою вкладення капіталу і місцями для еміграції, а також одним із елементів престижу на міжнародній арені.

Таким чином, англійська торгово-колоніальна експансія, суперництво на морях, а також релігійні протиріччя були головними причинами англо-іспанського конфлікту. Англійці не ризикували вступати з Іспанією у відкритий конфлікт, оскільки перевага сил була на боці іспанців. З середини ХVІ століття боротьба Англії проти Іспанії набула форми контрабандної торгівлі з американськими колоніями і піратського грабежу іспанських портів і суден. Уряд Єлизавети таємно підтримував піратські експедиції проти Іспанії, так як вони завдавали відчутного удару її торгово-колоніальній монополії. Занепад і втрата Іспанією колишньої могутності після розгрому «Непереможної армади» в 1588 р. створила сприятливі умови для англійської колонізації Нового світу й переходу від періодичних, часом піратських, походів до систематичного освоєння нових земель. Англія зміцнює свої міжнародні позиції і заявляє про свої претензії на звання першочергової морської держави.

3. Розширення зовнішньої експансії Англії та нові військово-політичні конфлікти

3.1 Вплив торгівельних інтересів та ідей меркантилізму на зовнішню політику Англії в XVII - I пол. XVIII ст.
Багато вчених сучасності, говорять про торговельну революцію XVII століття в Англії, про справжній торговий вибух. Впродовж цього сторіччя індекс зростання тих галузей промисловості, що працювали виключно на експорт збільшився з 100 до 550. Англійський успіх за межами острова полягає у створенні досить обширної торгової імперії, у поверненні британської економіки у бік обширної зони обміну від моря навколо Антильських островів до Індії, Китаю і африканських берегів [24, 378].

До середини XVIII ст. англійська зовнішня торгівля невпинно зростала, відносно зменшуючись у напрямі оточуючої Європи і збільшуючись на рівні заморських торгових операцій. Обмежена зростанням внутрішніх цін і вартості робочої сили, Англія не могла стримати французьку і голландську конкуренцію на близько розташованих ринках Європи. Центр тяжіння англійської торгівлі проявляв тенденцію до віддалення від Європи, тоді як її торгові операції з американськими колоніями і з Індією постійно збільшувалися [20,285].

Така ситуація була результатом перемоги над відстанню, яку отримала англійська торгівля, спираючись на перший флот світу. В світі не було жодної країни, включаючи Голландію, де розподіл праці у сфері мореплавства просунувся б так далеко, як в Англії [49, 46]. Сама по собі торгова революція не пояснює піднесення Англії на міжнародній арені, але жоден історик не заперечуватиме вплив торгово-колоніальної експансії на її зовнішню політику.

На початку Нового часу тільки вища державна влада таких великих країн, як Англія, була здатна керувати великим міжнародним обміном. З розширенням виробництва й торгівлі в країні вона збільшувала свій дохід шляхом наполегливого втручання у внутрішньогосподарські справи свого населення і дотримання торгівельного балансу, що передбачав збільшення експорту своїх вітчизняних товарів і зменшення імпорту. Цієї системи притримувалися в Європі близько двох століть. Згодом вона одержала назву меркантилізму [26, 186].

Меркантилізм - сукупність ідей, які становили головний масив економічного мислення ще на початку ранньоновітнього періоду і полягали у переконаності, що задля процвітання новітньої держави, збільшення її національного багатства треба маніпулювати всіма доступними юридичними, адміністративними, військовими і регулятивними засобами [31, 542].

В одній зі своїх популярних форм меркантилізм полягав у бульйонізмі - думці, що багатство й могутність країни залежать від суми нагромадженого золота. Інший різновид меркантилізму зосереджувався на вдосконаленні торговельного балансу через сприяння експортові, заборону імпорту і заохочення власного виробництва. В усіх своїх формах меркантилізм зосереджувався на зміцненні джерел економічної могутності - колоній, мануфактур, військово-морського флоту - і був зумисне спрямований проти комерційних конкурентів країни. В голландському варіанті меркантилізм здебільшого був полишений приватній та місцевій ініціативі. У французькому варіанті політика меркантилізму перебувала в твердих руках королівських міністрів [32, 540].

У Англії меркантилізм спирався на поєднання приватних і королівських ініціатив. Ранню теорію меркантилізму можна знайти в трактаті Т. Мана «Міркування про торгівлю Англії з Ост-Індією» (1621 p.). «Звичайний спосіб збільшити наше багатство - зовнішня торгівля, - писав він, - причому вартість товарів, проданих іноземцям, має бути вищою від вартості спожитих іноземних товарів» [20, 301].

Англійська буржуазія прагнула свободи підприємництва і шукала нові шляхи збагачення, але за часів правління Якова I, який у своїй зовнішній політиці не надто керувався національними інтересами, зовнішня торгівля перетворилась у монополію вузького кола великих, переважно лондонських, купців. В 1608 р. король прийняв рішення про збір додаткових податків на предмети зовнішньої торгівлі. Внаслідок чого її баланс став пасивним: в 1622 р. імпорт в Англії перевищив експорт майже на 300 тис. ф. ст. [41, 76].

Після подій 1649 р., що ознаменувалися падінням монархії в Англії й установленням республіканського устрою, який проіснував до 1653 pp., зовнішня політика Англії спрямовувалася на зміцнення буржуазії та держави в цілому. З цією метою парламент розробив систему протекціоністських законів, які забороняли ввозити в Англію товари іноземного виробництва. Так, Кромвель заборонив вивіз сирої вовни й допустив безмитне ввезення чужої вовни, щоб втримати низькі ціни на продукт, від чого найбільшу користь отримали мануфактуристи. В 1651 р. з законодавці схвалюють Навігаційний акт, згідно з яким уся морська торгівля мала обслуговуватися виключно англійськими кораблями [26, 174].

Під час правління Карла II (1660-1685), який відновив старі аристократичні основи, в інтересах великих землевласників парламент призначив дуже високе мито на привізний хліб, цим самими закривши його ввіз; разом з тим він допустив вільний вивіз англійського хліба. Крім того за Карла II декілька разів був повторений Навігаційний акт 1651 р. [20, 302]. Ці заходи повинні були посилити і без того існуючу ворожнечу між англійцями й голландцями, які намагалися захопити монополію всесвітнього транспорту. У період правління Карла II між ними двічі починалися запеклі війни: англійський парламент, який після громадянської війни не хотів створювати сухопутне військо, на посилення військового флоту коштів не шкодував [26, 174].

Однак Стюарти шукали опори за кордоном, особливо у Франції. Це робило їх глухими до торгівельних інтересів своєї країни. Французький міністр фінансів Кольбер заборонив ввіз англійських товарів у Францію й наповнив Англію французькими виробами й предметами розкоші. В Англії вказували на те, що внаслідок невигідного балансу (переваги видачі грошей із країни над одержанням) втрачається кілька мільйонів золота й срібла щорічно; англійський комерційний світ вимагав у вигляді відплати заборони ввезення продуктів французької промисловості. Після довгих коливань Карл II задовольнив бажання торгівельного класу, але Яків II знову скасував заборону на ввіз французьких товарів [20, 302].

Вільгельм III, прийшовши до влади в результаті «Славної революції» 1688 р., зробив значні поступки землевласницькій аристократії, яка допомогла йому сісти на англійський престол та залучив до кола своєї політики весь торгівельний світ Англії. Зовсім по-новому він розв'язав фінансове питання: шляхом націоналізації фінансової системи і встановленням контролю над Англійським банком [26, 184]. З появою останнього (1694 р.) пов'язано створення ефективної системи кредиту, вирішальним елементом якої була довгострокова внутрішня позика, що перетворилася на постійний національний борг. Це дозволило Англії вести в XVIII ст. успішні війни, спираючись тільки на внутрішні ресурси [49, 47].

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12