У сучасному світі національний одяг служить знаком свідомої національної самоідентифікації, тобто є виразом патріотичних почуттів. Л. Гумільов уводить термін «етнічне поле» - «поле поведінки і аттрактивності членів етнічної системи, що виникає на основі пасіонарного поля» [3, 43]. Саме через етнічне поле відбувається включення людини в етнос і національну культуру.
Оригінальний стереотип поведінки, характерний для етносу, система взаємодії як з природою, так і з іншими членами етносу, іншими етносами знаходить свій знаковий вираз у національному костюмі. Він передає в закодованому вигляді систему національних цінностей, складовою і виразником яких є сам. Тому традиційне носіння національного одягу включає особу у визначене етнічне поле. Свідомий же вибір національного костюма значною мірою пов'язаний не тільки з визнанням його естетичної цінності, але й з свідомою акцептацією системи національних цінностей і, в цілому, демонстрацією своєї належності до визначеного етносу.
Традиційні риси народного одягу, переживши не одне покоління людей, завжди повторюються у своїх складових частинах, матеріалі, прикрасах. Порівнюючи музейні зразки народного одягу, що належать до XIX і XX ст., з одягом, поширеним в народному побуті зараз, можна спостерігати не тільки процес його перетворення -- зникання одних рис і засвоювання інших, а й переконатися, що народний одяг різних часів зберігає тотожність основних форм, хоч і має багато відмін у деталях, які впливають на його силует, колорит і декоративність [14, 68].
Традиційний костюм українців поряд із забезпеченням фізичного існування людини задовольняв її різноманітні соціальні потреби. Завдяки своїй символічній навантаженості костюм, будучи матеріальним витвором, міг виконувати функції, властиві феноменам духовної культури.
Багатоманітність символів та варіантів їх поєднання безпосередньо пов'язані з призначенням костюма. Так, при переході від повсякденного костюма до святкового, а також від святкового до обрядового активно зростала роль знакових функцій. Водночас на задній план відходила практична функція: у святковому костюмі їй належала другорядна роль, а в обрядовому практичні властивості окремих елементів взагалі не брались до уваги [46, 82].
Відмінність у співвідношенні практичності й знаковості присутня й на рівні окремих властивостей компонентів костюма. Найменш інформативними є конструктивні особливості -- крій, силует, пропорції одягу. Вони певного мірою стабільні не лише в межах одного етносу, а й мають чимало близьких рис у сусідніх і навіть досить віддалених народів. Особливості ж декоративно-художнього оформлення одягу більш відкриті для втілення -- в рамках традицій -- особистих бажань та смаків. Тому декоративно-художні прийоми значно різноманітніші не лише в історичному, а й у територіальному плані й здатні виступати символами широкого кола духовних цінностей.
Формування українського народного одягу -- цього яскравого й самобутнього культурного явища -- відбувалося протягом багатьох століть. Ще за часів Київської Русі значного розвитку набули ткацтво та різноманітні ремесла, які мають безпосереднє відношення до створення одягу. Відтоді кожна епоха накладала відбиток на традиційне вбрання, і можна з упевненістю твердити, що особливості костюма являють собою одне з важливих джерел вивчення етнічної історії населення України, його соціальної структури, естетичних поглядів та уявлень тощо [61, 50].
Загальнохарактерною рисою традиційного українського одягу та численних доповнень до нього є декоративна мальовничість, яка відбиває високий рівень культури виробництва матеріалів для одягу, створення його різноманітних форм, володіння багатьма видами й техніками опорядження та оздоблення. Водночас народному одягу притаманна значна варіативність. Найбільш помітними були відмінності у костюмі, що побутував на Лівобережжі та Правобережжі, Слобожанщині та Поділлі. Це ж стосується й традиційного одягу населення Подністров'я, Карпат, Полісся та Півдня України.
Регіональною специфікою були позначені передусім матеріали для одягу; конструктивні, технологічні і декоративні прийоми його створення; способи виробництва окремих деталей: головних уборів, взуття, прикрас; колорит, техніка та мотиви орнаментики -- особливо сорочок і поясного одягу, які майже до кінця XIX ст. зберігали давні локальні особливості, а також способи носіння і об'єднання всіх елементів одягу в повний, завершений комплекс вбрання [73].
Основні елементи українського народного одягу мають давньо-слов'янське походження і беруть свої витоки з культури Київської Русі [91]. Це домоткані тунікоподібні сорочки, поясний одяг у вигляді прямокутної орнаментованої смуги тканини, вузькі полотняні чоловічі порти, рушникоподібне жіноче головне вбрання, плетені й ткані пояси.
В українському традиційному вбранні кінця XIX -- початку XX ст. поряд із збереженням давніх місцевих ознак простежуються й пізніші нашарування, пов'язані насамперед з історичною долею різних земель України. Так, одяг населення Правобережжя зазнав помітного впливу польсько-литовської, Лівобережжя - російської культури. Велике значення мало й те, що через Україну йшло інтенсивне та постійне торговельне й культурне спілкування країн Заходу і Сходу.
Виникнення Запорізької Січі, специфічні політичні умови, в яких опинилася Україна у XVI--XVIII ст., взаємні контакти з сусідніми народами -- все це зумовило своєрідність формування української національної культури і зокрема культури вбрання. Стильові особливості західноєвропейського ренесансу та з часом бароко проникають в художній світ України, отримуючи місцеву інтерпретацію і в одязі. Завдяки своїм самобутнім рисам традиційний костюм українців був певною позначкою належності людини до тієї чи іншої верстви суспільства, мав досить широку й складну семантику, символізуючи, крім етнічних, регіональних чи соціальних ознак, вік і стать людини, її сімейний стан тощо.
Український народний одяг -- самобутнє явище, що розвивалося і вдосконалювалося протягом століть, вбираючи в себе досягнення інших культур, водночас не втрачаючи оригінальних ознак [15, 68].
Чоловічий селянський одяг складався із сорочки до колін, що вдягалася навипуск та перепоясувалась шкіряним або в'язаним поясом, нешироких штанів. Сорочка часто оздоблювалася вишивкою. На поясі кріпилися необхідні інструменти (ніж, гребінь). Взимку поверх сорочки вдягався хутряний кожух, восени та навесні -- сукняна свита. На ноги одягалися постоли -- стягнуті шматки сиром'ятної шкіри, більш заможні чоловіки -- черевики, чоботи. Волосся різали під макітру. Цей вид стрижки поступово замінював розповсюджене в XV--XVIII ст.ст. гоління голови із залишенням оселедця. Бороди носили літні чоловіки.
Жіночий народний одяг складався з сорочки, запаски або юпки, кожуха (взимку). Дівчата заплітали волосся в одну або дві коси. У Карпатах заможні жінки також заплітали волосся в коси. Голову влітку обв'язували стрічкою або хусткою. Заміжні жінки обов'язково носили очіпок. Святковим взуттям були черевики. Здебільшого повсякденно ходили босоніж або у постолах.
У степовій частині України в XIX столітті побутувала фабрична одежа. Вдягалися за міським зразком -- верхні міські сорочки, пальта, прямоспинні свити, кожухи у чоловіків; сарафани, спідниці, кофточки, блузки, пальта -- у жінок. Найстійкішим щодо збереження традицій був одяг сільського населення. Багато його різновидів широко побутували до початку XX ст. [8].
Комплекси українського народного одягу формувалися впродовж століть. Вони найяскравіше виявляють особливості різних етнографічних груп і водночас це важливе етнографічне джерело для вивчення етногенезу українського народу.
У давньоруських письмових джерелах свідчення про одяг зустрічаємо в літописах. Наприклад, у Галицько-Волинському літописі описується костюм князя Володимира Васильовича. У письмових пам'ятках, що належать до ХІІ-ХІІІ ст., в поемі "Слово о полку Ігоревім" подаються згадки про окремі елементи одягу цього періоду.
Чимало відомостей про одяг різних суспільних верств стародавньої Русі є і в "Слові Даниїла Заточника" та інших письмових джерелах.
Ще більше значення для вивчення народного одягу мають іконографічні джерела (мініатюри, фрески, мозаїка). Про деякі компоненти давнього українського одягу можна судити з ілюстрацій. Радзівіллівського або Кенінгсберзького літописного зводу, доведеного до 1206 р. У ньому вміщується 617 мініатюр [17].
Багатий матеріал зафіксований на фресках і мозаїчних настінних зображеннях Софійського собору в Києві. На них, крім одягу Ярослава Мудрого та його сім'ї, зображений одяг скоморохів, музикантів, мисливців.
У другій половині ХІХ ст. народний одяг став предметом спеціальних досліджень, зокрема, А.П.Чубинського (видав сім томів "Трудов этнографической экспедиции") та Я.Головацького [25], який розглядав одяг населення України як джерело вивчення етнічної історії народу. Помітний внесок у вивченні цієї галузі зробили зарубіжні вчені, наприклад, польський етнограф К. Машинський, чеський дослідник Л. Нідерле ("Славянские древности") та інші.
У післявоєнний час вийшли в світ праці про народний одяг. Серед них - дослідження Г. Маслової [59-60] з питань специфіки одягу та генезис окремих його видів. На сьогодні досліджено народний одяг окремих етнографічних груп українського народу (бойків, гуцулів, поміщиків, подолян). Найбільш відома праця з цього питання - монографія К. Матейко "Український народний одяг" [63].
На початку ХІХ століття утвердження, популяризація народного костюма як національного символу відбувається в середовищі української інтелігенції. Народний одяг, або його частини, особливо вишита сорочка, стали виразом патріотичних, демократичних переконань. Т.Г. Шевченко, який звичайно носив міський одяг, на відомій фотографії І860 р. убрався в традиційні українські сорочку, кожух і шапку.
Особливо в 2-й половині XIX ст. серед різночинців, демократично настроєної інтелігенції України було прийнято включати у свій одяг елементи народного одягу. Достатньо згадати відому світлину, де О. Пчілка сфотографована в українській сорочці, як і її доньки. Маємо фото Л.Українки в українському одязі. Д.Антонович, демонстративно, підкреслюючи свої національні переконання, одягався у вишиту сорочку, свиту і шапку, чоботи. Характерною частиною одягу І.Франка була вишита сорочка [78].
Розгорнулось діяльність з дослідження українського народного одягу в усій його історичній і регіональній розмаїтості. Достатньо згадати праці Я.Головацького, П.Чубинського, Ю.Павловича, В.Шухевича, О. Кульчицької та ін. П.Чубинський, Б. Познанський, В. Богданов розглядали народний одяг як важливе історичне джерело, що відбиває етнічну історію народу, його етнокультурні зв'язки. О.Кульчицька провадила у 20-30 роки ХХ століття значну роботу з моделювання одягу в національному стилі, запровадження елементів народного одягу в повсякденний і святковий міський костюм.
У ХХ ст. запровадження в моду елементів національного одягу також зберігало виразний ідеологічний зміст, було проявом наголошення на національній приналежності, вірності національним цінностям, традиціям, ідеалам [70].
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13
