Комунікативно-виконавська майстерність особистості виявляється як два взаємозалежних і все-таки відносно самостійні уміння знайти адекватну темі спілкування комунікативну структуру, що відповідає меті спілкування, і уміння реалізувати комунікативний задум безпосередньо в спілкуванні, тобто продемонструвати комунікативно-виконавську техніку спілкування [Петровская Л., 1989, 216]. У комунікативно-виконавській майстерності особистості виявляються багато які її навички і насамперед навички психологічного саморегулювання як керування своєю психофізичною органікою, у результаті чого особистість досягає адекватного виконавській діяльності психологічного стану.

Комунікативна компетентність як знання норм і правил спілкування, володіння його технологією, є складовою частиною більш широкого поняття «комунікативний потенціал особистості».

Комунікативний потенціал - це характеристика можливостей людини, що і визначають якість його спілкування. Він включає поряд з компетентністю в спілкуванні ще дві складові: комунікативні властивості особистості, що характеризують розвиток потреби в спілкуванні, відношення до способу спілкування і комунікативні здібності - здатність володіти ініціативою в спілкуванні, здатність виявити активність, емоційно відгукуватися на стан партнерів спілкування, сформулювати і реалізувати власну індивідуальну програму спілкування, здатність до самостимуляції і до взаємної стимуляції в спілкуванні [Руденский Е., 1997, 224].

Комунікативна компетентність розглядається як система внутрішніх ресурсів, необхідних для побудови ефективної комунікативної дії у визначеному колі ситуацій міжособистісної взаємодії.

Отже, професійну компетентність соціального працівника можна назвати стрижневим компонентом вибраного ним виду діяльності, а комунікативну компетенцію - необхідною умовою її ефективності.

З цього випливає, що з сутності комунікативної компетентності, можна визначити чотири джерела комунікації: життєвий досвід (досвід міжособистісного спілкування), загальна ерудиція, мистецтво і спеціальні методи навчання. Звичайно, провідним є досвід міжособистісного спілкування, оскільки він враховує норми і цінності конкретного середовища і, водночас, базується на індивідуальних особливостях і психологічних подіях особистого життя. Ці якості проявляються лише у комунікативній взаємодії. Водночас соціальний працівник має враховувати той факт, що комунікативна компетентність може удосконалюватись як саморозвиток, самовдосконалення на основі власних дій, а діагностуватися компетентність повинна завдяки самоаналізу, самооцінки.

Тому комунікативну компетентність можна розглядати як складну інтегративну якість особистості, яка опосередковує професійно-педагогічну діяльність, спрямовану на налагодження, підтримку і розвиток ефективного спілкування з клієнтом чи іншими учасниками соціального процесу.

Слід зазначити, що комунікативна компетентність соціального працівника, в основному, залежить від особистості самого спеціаліста. Від його особистих характеристик залежить, чи звернеться до нього зі своєю проблемою клієнт, чи ні. Внутрішня установка йти назустріч людям, любов і доброта до них, прагнення і здатність проникнути у світ переживань клієнта, залишаючись при цьому щирим у судженнях і діях, у настрої і спілкуванні, є основою розвитку комунікативної компетентності соціального працівника. В основі комунікативної компетентності лежать загальнолюдські цінності, такі, як гуманізм, добро, здатність до співпереживання тощо [Карпенко О., 2004, 50].

Таким чином, можна стверджувати, що основною внутрішньою умовою ефективного спілкування є взаємовідносини між соціальним працівником (з проявом його особистісних характеристик) і клієнтом (який має свої особистісні якості). При цьому ідеальний варіант взаємовідносин може бути при наявності рівноправних суб'єкт-суб'єктних відносин партнерів по спілкуванню. Такий характер спілкування є тим оптимальним психологічним фоном, який створює умови для процесу саморозвитку, самовдосконалення.

Враховуючи характер соціальної роботи, однією із важливих і необхідних якостей соціального працівника є комунікабельність. У загальнолюдському плані це явище багатогранне і включає комплекс компонентів, серед яких основні такі: комунікабельність (здатність відчувати задоволення від процесу комунікації), соціальна спорідненість (бажання перебувати у товаристві, серед інших людей), альтруїстичні тенденції.

Проте комунікативність оцінюється не лише кількістю контактів соціального працівника з різними людьми. Необхідно враховувати емоційний «тон» цих контактів, який може бути позитивним., нейтральним і негативним. Тому доцільно розмежувати такі якості, як контактність і комунікабельність соціального працівника, котрий легко вступає в контакт з людьми, але при цьому може викликати у партнерів по розмові емоційно негативний «тон» спілкування, може називатися контактним, але не комунікабельним. Комунікативність завжди супроводжується емоційно-позитивним тоном спілкування.

У процесі комунікації соціальний працівник розмовляє з клієнтом, але одночасно й слухає його. Отже він сповнює дві різні ролі: роль слухаючого і роль говорючого.

У ролі слухача соціальний працівник може зробити нижче наведені помилки:

1) перебиває, думаючи, що знає, про що йдеться говорючому;

2) він сам говорить забагато, слухає поверхово, випереджає думки говорючого;

3) він слухає лише слів, не шукаючи зв'язків, він реагує мимо теми;

4) замість слухати, він у думках підготовляє контраргументи;

5) на можливу критику реагує емоційно;

6) його невербальна комунікація показує незацікавленість, неохоту, опір;

7) дисгармонія поміж вербальною та невербальною елементами комунікації;

8) він реагує за зразком «так, але» - тобто виражає згоду, яка є запереченням;

9) вживає загальні вирази типу «ви завжди… ж».

У ролі того, хто говорить, соціальний працівник повинен уникати ось яких помилок

- наказування;

- погрози;

- надавання небажаних порад;

- неясність;

- конфронтація (лайки, обмови);

- зарозуміла поведінка;

- уникання вирішення проблем;

- приховування інформацій;

- іронічні зауваження.

Семигірна Т. визначає властивості соціального працівника на підставі бажаної поведінки, комунікації. На її погляд треба рахуватися також з невербальними елементами і різними факторами контексту, які виступають у процесі комунікації. Соціальний працівник у ролі того, хто говорить повинен [Семигіна Т., 2005, 306]:

1) бути здатним відповідно настроїтися;

2) надбати про відповідність ситуації та оточення;

3) виключити на даному місці те, що заважає;

4) забезпечити для себе достаток часу;

5) бути здатним оцінити, чи клієнт підготовлений прийняти те, що він хоче йому передати;

6) гармонізувати вираз обличчя, жести, тон мови з її змістом;

7) акцептувати свої права і права клієнта, бути асертивним;

8) бути емпатичним.

Соціальний працівник у ролі слухача повинен:

- швидко показати активне ставлення;

- усвідомити відстань, запропонувати рівноцінний рівень;

- дбати про зоровий контакт і динамічний вираз обличчя;

- уникати нетерпеливих рухів;

- вербально й невербально показати активне слухання.

Отже, здатність стати в уяві в позицію клієнта, здібність з його вербальних і невербальних проявів правильно зрозуміти його душевний стан - це є ознакою міри емпатії соціального працівника. Є таке поняття як емоційна інтелігенція - вона, однак, означає більше ніж правильне зрозуміння і використання емоцій клієнта, до її змісту входить також його контроль над собою, витривалість, здібність намагатися і мотивувати самого себе. Цей погляд уже сягає понад компетенції в комунікації та торкається загальної характеристики особистості соціального працівника.

Надзвичайно важливими для практичної соціальної роботи є віра в здатність людини до змін, визнання її самобутності і неповторності, запобігання соціальному виключенню, уміння вислухати її, надавши змогу висловитися про все, що хвилює. Часто клієнти соціальних служб потребують знань, інформації про особисті можливості, переваги і недоліки альтернативних способів дій. У всіх цих ситуаціях соціальний працівник має діяти із гуманістичних засад, уникати нав'язливості, авторитаризму у своїх судженнях і вчинках.

Особливістю сучасної професійної соціальної роботи є те, що вона має на меті не лише підтримку людини, але й її повернення до повноцінного самостійного активного життя. Такий підхід забезпечує сталий соціальний і духовний розвиток суспільства, дозволяє попередити загострення соціальних проблем, не відволікає ресурси суспільства, а збільшує їх. Тому сьогодні соціальна робота вимагає від тих, хто її виконує, оволодіння найсучаснішими методами роботи з людиною та впливу на суспільні процеси.

Соціальна робота орієнтована насамперед на людину, тому можлива тільки на партнерському рівні. Клієнт довіряє соціальному працівнику свої особисті проблеми, пускаючи його до своєї інтимної сфери. Робота з клієнтом можлива лише тоді, коли між ним та соціальним працівником виникають і зберігаються довірчі стосунки. Клієнт має право вимагати збереження таємниці.

Для здійснення характеристики і оцінки професійних комунікативних умінь є розроблено критерії професійних рівнів готовності до комунікативної дії [Капська А., 2006, 99].

Високий рівень - фахівець вільно володіє мовленнєвими уміннями, вміє прогнозувати результати комунікативного процесу, добирати адекватну

цілям інтонацію; він має чітку установку на оволодіння різними видами мовлення і може уже на перших порах роботи реалізувати власні уміння не менше, як у п'яти видах діяльності.

Середній рівень - фахівець на достатньому рівні володіє мовленнєвими уміннями в комунікативному процесі і адекватно до цілей застосовує їх. Проте не завжди може оперативно вид мовлення. Він вміє аналізувати якість мовлення, але не завжди вміє управляти комунікативним процесом і здійснювати корекцію окремих якостей мовлення. Водночас він проявляє інтерес до комунікативності, прагне удосконалювати цей процес, та не завжди знає, як це зробити; включається у різні види комунікативної діяльності, але лише за умови крайньої необхідності.