Особливості вивчення творів різних жанрів в початковій школ - рефераты, скачать рефераты, бесплатно рефераты

Рефераты. Особливості вивчення творів різних жанрів в початковій школ

ктивність, дійовість, емоційність і цілеспрямованість читання вчителя. Завдяки цьому принципу читання завжди є активним, і читцеві не байдужа реакція слухачів, коли він ставить перед собою мету не просто прочитати, а вплинути на них [116].

Дійове читання твору зобов'язує вчителя бути максимально зібраним і настільки вплинути на учнів, щоб викликати в них адекватне ставлення до змісту прочитаного. Для цього педагог використовує в єдності всі засоби виразного читання. Підсиленню впливу художнього твору на дітей сприяє і емоційне читання, яке викликає в дітей високе почуття, благородні поривання. Читаючи в початкових класах художні тексти, вчитель повинен пам'ятати, що вони насичені не лише почуттями оптимізму, радості, ніжності тощо. Тому варто вчити дітей бачити, що, в творах, як і в житті, комічне і радісне часто переплітається із сумним і драматичним, учити їх радіти разом з персонажами при передачі одних ситуацій і переживати, хвилюватися, турбуватися під час читання іншого тексту [83, с. 118].

Звичайно, викликати певні емоції в учнів (слухачів) під час читання чи підготовки твору до читання - це не мета роботи вчителя над текстом, це лише один із засобів активного впливу на дітей, пробудження в них творчої думки, сприймання і оцінки почутого. Оскільки в інтонації завжди зливаються воєдино і думки, і почуття, то сильний емоційний вплив твору змусить слухачів задуматися над описаними подіями, над долею героїв.

Успішне використання принципу активного, дійового, емоційного та цілеспрямованого читання можливе при глибокій творчій роботі над текстом, зокрема при технічному опрацюванні його - вивченні напам'ять чи переказу тексту близько до змісту [95].

Вільне оволодіння читцем технікою читання з вивченням тексту напам'ять. Використання цього принципу зобов'язує читця провести велику роботу по підготовці художнього твору до виконання і вимагає від нього неабиякого володіння навичками техніки читання та знання тексту твору [81].

Техніка читання - це вміння якнайкраще використовувати природні дані свого голосу, добре володіти своїм диханням, чітко і ясно відтворювати текст. Той, хто бездоганно володіє технікою читання, добре знає текст, відчуває себе вільно перед дитячою аудиторією, думає лише про творче донесення тексту, відповідний настрій, не переключаючи увагу на дикцію чи орфоепію.

Важливими у роботі читця є вміння бути не словесним посередником між письменником і слухачем, а активним співавтором [80]: письменник виклав свої думки на папері, учитель-читець доніс їх дітям у звучному слові. І сила педагога саме й полягає в тому, що він, оволодівши всіма принципами виразного читання і підпорядкувавши їх ідейно-художньому змісту твору, може завжди збудити в учнів інтерес до літератури, до рідної мови, допомогти їм у процесі навчання оволодіти названими принципами.

У процесі підготовки твору до читання слід користуватися методами, які не лише допомагають у засвоєнні художніх творів, а й у вихованні учнів як творчих виконавців тексту.

Найдоступнішими методами, якими вчитель-читець - користується у процесі підготовки учнів до виразного читання є: пояснення-розповідь, бесіда, звукова ілюстрація (читання вчителем); вправи. Учитель має досконало володіти цими методами, оскільки вони допомагають глибшому засвоєнню літературного матеріалу, формуванню в учнів естетичних ідеалів, вмінню практично використовувати набуті знання. Застосування названих методів у комплексі чи лише окремих з них залежить як від типу, структури уроку, завдань і змісту занять, так від літературного матеріалу [53, с. 36-39].

Метод пояснення-розповідь використовується майже, завжди перед виразним читанням художнього тексту і є, по суті, своєрідною підготовкою учнів до слухання твору і до читання його. В доступній для дітей формі вчитель коротко розповідає про письменника, пояснює головну ідею твору, створює відповідний настрій, тобто здійснює підготовку учнів до свідомого, емоційного сприймання того, що буде прочитано. Розповідь має бути лаконічною, без зайвої деталізації, без розкриття змісту твору, але емоційною і цілеспрямованою.

Метод бесіди, який іноді необхідний на підготовчому етапі до виразного читання, частіше використовується після виконання твору, коли вчитель допомагає своїм слухачам з'ясувати ідейне спрямування тексту, а разом з цим визначає з учнями мету їх читання. У бесіді після першого читання вчитель допомагає розкрити характери героїв, щоб потім діти донесли їх за допомогою інтонації до слухачів, звертає увагу на незрозумілі слова, вирази чи частини тексту; допомагає створити «стрічку» власних бачень.

І що найголовніше - бесіда робить учнів не пасивними слухачами, а активними творцями, і це ще більше активізує їх свідоме читання тексту. Розкриваючи в бесіді світ героя (якщо він є у творі) чи настрій, яким пройнятий твір, засуджуючи якісь вчинки героя чи факти, діти заздалегідь готують творчу основу для пошуків потрібної до даного твору інтонації [94].

Метод ілюстрації вчителем тексту за допомогою читання займає помітне місце на уроці. Перше враження, перша оцінка учнями почутого залежить від того, як буде прочитаний твір учителем. Діти не завжди можуть правильно і добре прочитати текст, тому необхідна додаткова робота під час опрацювання окремих частин твору. Слід пам'ятати, що не варто прагнути відразу показати, як треба читати, а підвести учнів до усвідомлення, чому саме так можна читати. Шлях пошуку потрібної інтонації складніший, оскільки вимагає детальної роботи з усім класом, а часто і з окремими учнями. Але він веде до свідомого розуміння твору, необхідності пошуків інтонаційних варіантів.

Часто вчитель початкових класів вдається до виразного читання як до ілюстрації словом суті окремих частин тексту, при логічному осмисленні фраз, речень. Проте така робота не повинна привчати учнів до штучного копіювання інтонації вчителя, оскільки в такому випадку інтонація дітей буде лише звуковою схемою тексту, і вихолощеною і без почуттів. Це може призвести до того, що вчитель втратить можливість розвивати творчі індивідуальності, критичне мислення у дітей, здатність оцінювати вчинки дійових осіб тощо.

Метод вправ сприяє виробленню навичок і вмінь з виразного читання. Вправи можуть бути різного типу: як для роботи з цілим класом (наприклад, у 1 класі вивчається вірш П. Воронька «Помагай». Вправою для всього класу може бути пошук інтонації, яка б передавала почуття радості, приємності, доброго настрою), так і для індивідуальної роботи (за цим же твором можна запропонувати одним попрацювати над темпом звучання, іншим - над передачею логічних частин тексту, третім - над диханням тощо). Важливо, що для тренувальних вправ немає потреби шукати додаткового літературного матеріалу і часу. Для цього найчастіше можна брати твір, який вивчається на уроці, а час учитель використовує той, що відведений за структурою уроків на читання тексту учнями та на підготовку домашнього завдання [36, с. 148].

Корисним і цікавим моментом у роботі над текстом е аналіз виразного читання учнів, оцінювання не лише знання цього тексту, а й виконання твору; прослуховування, зіставлення й аналіз з класом кращих зразків учнівського читання. Така увага до виразного слова в школі є добрим моральним стимулом для дітей у подальшій їх роботі над художніми творами.

Учитель впливає на розумову діяльність учнів, на сферу їх почуттів і переживань не тільки виразним читанням готових текстів, а й змістом власного мовлення (бесідою, переказом, інформацією тощо). Як у першому, так і в другому виді мовлення особливу роль у безпосередньому читанні тексту відіграють засоби логіко-емоційної виразності читання (ЗЛЕВЧ), що пов'язані з інтонаційною структурою речень уже сформованих, створених, у які вкладено певний зміст (логічний, психологічний). Тут вони розкривають і передають даний зміст. У безпосередній дії власної мови, спонтанної, ЗЛЕВЧ пов'язані з інтонаційною структурою речень, що формуються спонтанно, на ходу, отже, на ходу підбираються паузи, їх тривалість, логічні наголоси, мелодика, темп. І в цьому разі ЗЛЕВЧ формують зміст і водночас передають його. [83, с. 49-51]

Таким розумінням діяльності ЗЛЕВЧ зумовлюється необхідність розгляду спочатку суті інтонації як комплексного мовного явища.

Кожне осмислення думки, власної або чужої, може бути правильно виражене і так само сприйняте слухачами лише в тому разі, коди читець (мовець) правильно використає всі компоненти мови (системи її звуків, складобудови, словесного наголосу) та інтонації (органічної єдності пауз, логічної та емоційної функції наголосів, мелодики, темпу, ритму й голосового тембру).

Справді, як би досконало не були складені виступ, бесіда, оповідання тощо, якщо для них не буде знайдено відповідної інтонації, то робота виявиться марною. Інтонація є загальним засобом актуалізації мовлення, засобом зв'язку з ситуацією спілкування і контекстом висловлення.

У ній серце і розум живого мовлення. З інтонаційним багатством мовлення пов'язані всі положення теорії виразного читання. Вони підпорядковані кінцевій меті - інтонації автора, адекватній його розповіді. Жодне живе мовлення без інтонації неможливе.

Інтонація - термін важливого компоненту мови - давнього походження. Проте єдиного, сталого, закріпленого у словниках та підручниках тлумачення його немає й досі.

Найкращим, на наш погляд, є визначення у «Словнику лінгвістичних термінів» Є. Кротевича і Н. Родзевич: «Інтонація - ритміко-мелодичний лад мови, що відбиває інтелектуальну та емоційно-вольову сторони мови в послідовних змінах висоти тону, сили й часу звучання, а також тембру голосу» [59, с. 89]. Перевага цього визначення в тому, що в ньому яскравіше відображені загальна суть, формальна і логічна особливості інтонації. Виходячи з цього визначення, ми й зупинимось на загальній його характеристиці.

Щоб зрозуміти всю складність інтонації, треба глибоко вникнути у складові взаємозв'язки її фізичних характеристик, якостей сприймання, мовних значень і змісту висловлення. Інтонація сама собою не існує, а взаємодіє з логіко-емоційним змістом і лексико-граматичною будовою речення, на основі яких вона функціонує. Отже, розглядати її слід у нерозривній єдності з певним висловленням, певною системою зв'язку мовних одиниць відповідно до логіко-емоційного змісту комунікації [82].

Якщо інтонацію мовлення сприймати на слух, то зв'язуючу роль її формальної організації з логіко-емоційною виконує, передусім, ритмічний лад. Він виступає ніби індикатором звукової організації мови, вираженої завдяки звучанню наголошених і ненаголошених складів, слів та модифікації фізичних показників (тональних, динамічних і темпоральних). У розмовній прозовій мові він створюється відносно закономірним чергуванням однотипних або різних мовних одиниць певним розміщенням слів і словосполучень у реченні.

Певна організація наголошених і ненаголошених слів у прозі характеризує дві сторони цього факту [83, с. 109-110]:

1. Довільне чергування слів, які за змістом вицідяться в потоці мовлення серед інших у фразі. Кожне з таких слів підпорядковує собі групу інших слів відповідно до змісту фрази.

2. Довільне чергування окремих слів серед уже логічно виділених, Вони підпорядковують собі групи слів у фразі відповідно до загального змісту фрази.

Поняття ритмічного ладу розмовної мови не обмежується лише такими акцентними показниками, воно поширюється на цілі ритмічні групи, а то й на цілі речення. Це залежить від складності інтонаційної структури й контексту.

Важливість ритму як зв'язку мовних (формальних) і фізичних (акустичних) показників може характеризувати й поетична, віршова мова, хоча, на відміну від прозової і розмовної, вона відзначається певною впорядкованістю, розміреністю і настановою на музичне звучання. В основі такого ритмічного ладу зв'язуючою ланкою мови є повторення певних віршових одиниць.

Отже, ритмічний лад є важливим чинником комунікативної виразності мови.

Для відтворення змісту будь-якої мовно-інтонаційної структури ще недостатньо однієї ритмічності ладу. Необхідне й відповідне голосове оформлення, тобто модифікація тону, зокрема [80, с. 131-133]:

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11