Захворювання поширене в теплій і субтропічній зонах приморських районів Європи, Африки і частково Азії, у США. Найбільш насичене ендемічне вогнище знаходиться в Середземномор'я. Лихоманка К у. Збудник лихоманки Ку -- риккетсії З-xiella s. Rickettsia burneti. Риккетсії Бернета надзвичайно стійкі в зовнішнім середовищі і зберігаються у висушеному стані протягом декількох тижнів і навіть місяців. Лихоманка Ку -- гостролихомночне захворювання, що відрізняється від інших риккетсіозів пневмонією. Інкубаційний період триває 10--15 днів. Хворі скаржаться на слабість, сильний головний біль. Захворювання продовжується 1--3 нед, але можуть бути і затяжні випадки з різноманітною клінічною картиною. Летальні наслідки рідкі.
Лихоманка Ку -- зоонозне, природно-осередкове трансмісивне захворювання. Джерелами і резервуарами збудника є гризуни й інші тварини. Збудник хвороби виділений від оленів, джейранів, зайців, білок, піщанок, хом'яків, полівок (водяний, сибірської і червоний і ін.), бабаків, ховрашків, тушканчиків сірих пацюків і інших гризунів а також різних птахів: горобців, ластівок, шпаків, дятлів, вівсянок і багатьох інших. Ці тварини в тім чи іншому ступені відіграють роль джерел збудників.
Поряд із природними вогнищами лихоманки. Ку зустрічаються також і антропургичні вогнища, де джерелами інфекції є домашні тваринні і синантропні гризуни. Заражені тварини виділяють риккетсії Бернета із сечею і молоком, вони можуть заражати пасовищних кліщів, що харчуються їх кров'ю. Передача збудника в природних вогнищах від тварини до тварини здійснюється через; членистоногих переносників -- іксодових, аргасових, гамазових і краснотелковых кліщів. По ряду біологічних і епідеміологічних особливостей (здатність до фільтрації, виняткова стійкість до абіотичним факторів зовнішнього середовища, поліадаптивність і різноманіття шляхів передачі) риккетсія Бернета помітно відрізняються від інших риккетсії.
У природних вогнищах лихоманки Ку серед різних груп кровососів найбільш тісні зв'язки з риккетсіями Бернета спостерігаються в іксодових, потім в аргасових кліщів. Для іксодід установлені довічне збереження збудника, його трансфазовая і трансова-риальная передача, виділення протягом усього життя разом з фекаліями, а також відсутність інактивації риккетсії в голодуючих особях чи під час зимівлі. Максимальні терміни переживання риккетсії в кліщах і їхнього виділення з фекаліями досягали для їх. гісі-nus 572 днів, а для Ну. asiaticum, включаючи особ дочірнього покоління, -- 737 днів, що не є межею (Балашов, Дайтер, 1973).
В організмі кліщів риккетсії розмножуються, проникають у гемолімфу і поширюються в багато органів. Розмноження риккетсії в порожнині середньої кишки немає. Головним місцем існування і розмноження риккетсії Бернета служать травні клітки середньої кишки. При руйнуванні їхній збудник виводиться в просвіт кишечнику і разом з фекаліями виводиться назовні. Фекалії заражених кліщів Ну. asiaticum, D. andersoni і Rh. sanguineus високо инфекціозні. Так, у фекаліях кліща D. andersoni риккетсії виявлялися спустя 586 днів після інфікування. Збудник лихоманки Ку часто зустрічається усередині кліток мальпігієвих судин і в ооцитах. У клітки слинних залоз і в слину риккетсії Бернета проникають не завжди, тому питання про можливість передачі риккетсії іншокулятивним шляхом остаточно не вирішений. Трансовариальна передача риккетсії Бернета іксодовими кліщами непостійна.
У СРСР найбільш розповсюдженими і важливими переносниками збудника лихоманки Ку є іксодові кліщі, у яких риккетсії розмножуються і передаються при кровосмоктанні: Hyalomma asiaticum, Ну. anatolicum anatolicum, Ну. plumbeum plumbeum, Rhipicephalus turanicus, Rh. sanguineus, Ixodes ricinus. Ці види передають кліщів трансфазово і трансовариально. Люди заражаються різними шляхами. Висохлі випорожнення тварин довгостроково (тижня, іноді і місяці) містять життєздатних збудників. Зараження можливе при вдиханні пилу з доріг, де прогоняється худоба, з пасовищ, дворів, де маються тварини-носії; при використанні забрудненої соломи як підстилковий матеріал; при обмолотах забрудненого хліба; на бойнях; при відході за худобою; на виробництвах, що займаються обробкою і переробкою вовни, шкіри і т.п.; у лабораторіях, що працюють зі збудниками лихоманки Ку, і ін. Слід зазначити, що при цьому шляху передачі може мати місце одночасне захворювання великої кількості людей. Аліментарний шлях зараження можливий при вживанні в їжу сирого молока, молочних продуктів, рідше -- через м'ясо заражених тварин. Слабокисле середовище сприяє загибелі риккетсій (швидка загибель у кисляку, ацидофіліні). Не виключене зараження людей при уживанні води, овочів, заражених виділеннями тварин. Зараження через ушкоджену шкіру і слизуваті відбувається при влученні на них збудників при зіткненні з хворими тваринами, при відході за ними, при забої й обробленні туш. Не виключається трансмісивний шлях передачі при влученні на людей іксодових кліщів на пасовищах.
Таким чином, роль іксодових кліщів в епідеміології і епізотології лихоманки Ку зводиться до збереження збудників у природі (резервуар) і поширенню їх серед дикі і домашні тварин (переносники), люди заражаються лихоманкою Ку через кліщів відносно рідко. До захворювання сприйнятливі усі вікові групи людей. Зараженню частіше піддані обличчя, що працюють на тваринницьких фермах і підприємствах, зайняті переробкою сировини, що містить риккетсій. Обличчя, яке перенесло лихоманку Ку, здобувають тривалий імунітет.
У нашій країні вогнища лихоманки Ку зустрічаються в різних ландшафтних зонах: пустельної і степовий (південь Середньої Азії, Північний Казахстан), лісостеповий (Алтай, Крим), лісовий (Ленінградська і Кіровска області), субтропічної (Азербайджан). Особливості кожного з типів вогнищ визначаються видовим складом теплокровних тварин і їх ектопаразитів. У закордонних країнах лихоманка Ку відома в США, Новій Зеландії, Західній Європі, Південної і Південно-Східної Азії, Африці і Латинській Америці.
Плямиста лихоманка Скелястих гір. Збудник захворювання -- Dermacentroxenus rickettsi -- малостійкий у зовнішнім середовищі, при кімнатній температурі зберігається протягом 6--8 днів. Клінічний перебіг хвороби вкрай різноманітно. Інкубаційний період коливається від 2--5 до 14 сут. Звичайне захворювання починається гостро, різким ознобом, швидким підйомом температури, що залишається високої 2--3 нед. На 2--6-і сут з'являється висипка. Загальний стан хворого важке: головний біль, блювота, безсоння, паралічі. Летальність коливається від 5--10 до 80%.
Сприйнятливими хребетними тваринами є гризуни, свинки, кролики, бурундуки, собаки, великі ссавці. Збудники виділені від декількох видів полівок, зайців, бурундуків, ховрашків (Microtus pensilvanicus, Leporis americanus і ін.). Риккетсій виділені і від різних видів іксодових кліщів: Dermacentor ап-dersoni, D. variabilis, Amblyomma cajenensis, Haemaphysalis leporis pallustris у США і Канаді; з Amblyomma cajenensis і A. strlatum у Бразилії; з Rhipicephalus sanguineus у Мексиці; з Haemaphysalis laechii у Східній Африці і від інших видів. У багатьох з них доведена трансфазова і трансовариальна передача збудника,, тому кліщі є не тільки переносниками, але і резервуаром риккетсій.
Основними переносниками збудника є Dermacentor variabilis і D. andersoni, спонтанна інфікованість яким коливається від 1 до 3%. У циркуляції збудника серед гризунів важлива роль належить кліщам Haemaphysalis leporis palustris, Dermacentor parumapestus і Amblyomma americanum. У D. variabilis і D. andersoni установлені трансовариальна передача і передача риккетсій самкам зі спермою інфікованих самців. Трансовариальна: передача спостерігається в 30--40% самок D. variabilis, інфікованих риккетсіями. Риккетсий виявляються в цитоплазмі ооцитів і епітеліальних кліток яєчників кліщів D. andersoni, в особ, що харчуються, кількість риккетсій помітно збільшується.
Поширення риккетсій усередині популяцій кліщів можливо також у процесі запліднення інфікованими самцями незаражених самок під час спарювання їх на великих хребетних, не сприйнятливих до D. rickettsi. Риккетсій при цьому переносяться зі спермою в яйця, що запліднюються, і надалі з останніх розвиваються інфіковані кліщі наступного покоління. У зв'язку зі здатністю одного самця до послідовного запліднення декількох самок цей шлях може бути досить ефективним, хоча відсоток инфікованості потомства залишається не дослідженим.
Риккетсій, що надійшли в організм кліща, попадають потім у клітки середньої кишки, де відбувається їхнє інтенсивне розмноження. З кишечнику частина риккетсій проникає в гемолімфу, а з її в слинні залози, яєчник, мальпігієві судини, м'язову і нервову тканини. Значна кількість риккетсій виділяється з кліщів разом з фекаліями, але цей спосіб передачі збудника не має істотного епідеміологічного значення. Поза організмом кліща здатність, що інфікує, риккетсій швидко губиться, так що головним шляхом передачі служить уведення збудника зі слиною безпосередньо в організм хазяїна. Зараження людей відбувається під час кровосмоктання кліщів, не виключається можливість зараження при влученні матеріалу, що містить збудників (рідина з роздавлених кліщів), на слизуваті чи шкіру.
Перебування риккетсій в організмі кліща впливає на властивості збудника. Періодичне харчування кліщів стимулює розмноження риккетсій, а тривале голодування може привести до полицею втраті збудника. Так, у голодуючих самках і самцях D. variabilis, інфікованих у лічинквої чи нимфальної фазах, швидке зменшення кількості риккетсій в організмі починається на 8-м мес голодування, а через 14--16 мес вони були відсутні у всіх досліджених особей. Перезимовка риккетсій в організмі кліщів, а в ряді випадків і трансфазова передача приводять до утрати вірулентності, що, однак, має оборотний характер. У процесі харчування кліщів на теплокровна тварин вихідна вірулентність штамів легко відновлюється.
Кліщі D. andersoni і D. variabilis відіграють важливу роль у підтримці в природі штамів з високим рівнем вірулентності, оскільки встановлене, що тривале пасуваня риккетсій безпосередньо від хребетних до хребетного приводить до зниження їхньої вірулентності, тоді як пасування через кліщів відновлює вірулентність.
Існують природні й антропугічні вогнища лихоманки Скелястих гір. У природних вогнищах основним переносником у США в західних штатах є Dermacentor andersoni -- лісовий кліщ, активний у квітні -- травні, у цей час відбувається більшість заражень у лісі, але цей вид може бути на пасовищах домашніх тварин (антропургичні вогнища). Кліщі D. varlabilis (у східних штатах США), Rhipicephalus sanguineus паразитують на собаках, зараження відбувається в населених пунктах (антропургічні вогнища).
До плямистої лихоманки Скелястих гір однаково сприйнятливі усі вікові групи людей. Захворювання залишає після себе тривалий і напружений імунітет. Плямиста лихоманка Скелястих гір поширена в США, Канаді, Мексиці, Бразилії, Колумбії, Африці й Індії. У СРСР захворювання немає.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9
