Історія України - рефераты, скачать рефераты, бесплатно рефераты

Рефераты. Історія України

b>Україна у Першій світовій війні. Воєнні дії на території України в період Першої світової війни
Перша світова війна була наслідком загострення політичних, економічних і колоніальних протиріч великих держав, які напередодні війни утворили два військово-політичні блоки -- Антанту (Велика Британія, Франція, Росія) і Троїстий союз, до якого входили спершу Німеччина, Австро-Угорщина, Італія та який у перебігу війни трансформувався у Четверний союз (замість Італії до нього увійшли Туреччина та Болгарія). Всі учасники блоків мали агресивні наміри приєднання чужих територій та встановлення контролю над джерелами сировини і ринками збуту.

Трагедія українського народу полягала в тому, що він був позбавлений державності, розшматований Російською імперією та Австро-Угорською монархією і з чужої забаганки втягнутий у війну, а його землі стали об'єктом експансії воюючих сторін. Загарбання українських земель було невід'ємною частиною агресивних планів учасників ворогуючих блоків.

Найбільш далекосяжні плани щодо України виношувала кайзерівська Німеччина: розгромити Російську імперію, відторгнути від неї Україну, долучивши її разом із Прибалтикою, Польщею та Кавказом до складу майбутньої світової імперії. Про це свідчать слова «сталевого короля» А.Тіссена, що пролунали на початку Першої світової війни: «Росія повинна віддати нам прибалтійські провінції, частину Польщі та Донецький басейн з Одесою, Кримом, Приазов'ям».

Австро-Угорщина претендувала на Поділля й Волинь.

Не меншими були й зазіхання російського самодержавства. Прикриваючись «ідеєю об'єднання всіх руських земель» під владою російського царя, воно планувало акцію приєднання Галичини, Буковини, Закарпаття.

З початком війни українські землі перетворилися на театри воєнних дій, а самі українці, позбавлені власної державності, повинні були воювати за чужі інтереси і фактично брати участь у братовбивчому протистоянні -- адже в російській армії знаходилося 3,5 млн. українців, а в австро-угорській -- 250 тис.

Бойові дії на території України розпочались у серпні 1914 р., коли, майже одночасно з битвою на Марні (6-11 вересня), російський Південно-Західний фронт генерала Іванова силами чотирьох армій завдав удару по Галичині (Галицька битва 18 серпня -- 21 вересня 1914 р.). Цією операцією росіяни прагнули реваншуватися за невдале вторгнення у Східну Пруссію армій генералів Ренненкампфа і Самсонова, розбитих 8-ю німецькою армією Прітвіца, а також відтягнути німецькі сили із Західного фронту. Кінцевою метою російських військ було оточити головні австро-угорські сили у прикордонній смузі й розгромити їх, не давши відійти до Карпат.

Під час російського прориву, насамперед 8-ї армії генерала Брусилова, битви в Галичині заступали одна одну з калейдоскопічною швидкістю: Люблінсько-Холмська операція біля Красника і Томашова, Галич-Львівська на річках Золота Липа і Гнила Липа, бої в районі Городка тощо. Австрійські війська відступали під натиском 8-ї армії Брусилова, відкриваючи росіянам шлях до Верхньої Сілезії -- важливішого за Східну Пруссію району для Німеччини. За 33 дні Галицької битви російські армії просунулися на 200 км, оволодівши Львовом, Перемишлем, Чернівцями, відкинули австро-угорські війська за річки Сян і Дунаєць, вийшовши до Карпат. Проте через брак артилерійських набоїв 21 вересня Південно-Західний фронт наступ припинив. У тих боях австрійці втратили 400 тис. вояків, а росіяни -- 230 тис. Після того, як Німеччина перекинула на Східний фронт два армійські корпуси, Самсонов змушений був задовольнитися досягнутим.

На початку 1915 р. російське військо просувалося на захід. Після 4 місяців облоги, на початку березня 1915 р. було захоплено місто Перемишль. У полон узято 117 тис. вояків. Російська армія заволоділа значною частиною Карпат і просувалася на Краків. Кінцевою метою походу було заволодіти Угорщиною, відірвати її від Австрії. Але невдовзі ситуація корінним чином змінилася 2 травня 1915 р. німецькі війська прорвали фронт у районі Горліце. Горліцька операція тривала з 2 травня до 22 червня 1915 р., а весь німецько-австрійський наступ -- до кінця вересня того ж року. Російська армія була змушена залишити Галичину, Буковину, частину Волині, Польщу, Литву й Курляндію. На всіх ділянках німецькі війська мали значну перевагу в людях, техніці та боєприпасах.

Восени 1915 р. російські війська, вибиті з Галичини й Буковини, закріпилися на лінії Кам'янець-Подільський -- Тернопіль -- Кременець -- Дубно.

Початок української революції, утворення Центральної Ради
Звістка про Лютневу революцію в Росії й падіння династії Романових збіглася в Україні з роковинами народження і смерті Т.Шевченка. Перша інформація з бунтівного Петрограда надійшла до Києва 28 лютого 1917 р., але ще декілька днів потому жодних офіційних заяв із цього приводу в київських газетах видрукувано не було. Лише 4 березня відбулося перше засідання виконкому Ради об'єднаних громадських організацій на чолі із заступником київського голови М.Стародомським. Того ж дня відбулися й установчі збори Київської ради робітничих депутатів, виконком якої було обрано з 37 осіб.

Проте найважливішою і доленосною подією початку березня стало створення Української Центральної Ради (УЦР). Хоча зараз в Україні досить ґрунтовно досліджується цей період вітчизняної історії, дотепер немає чіткої картини того, за яких обставин і якого конкретного дня сталася ця подія. У шкільних підручниках здебільшого утворення Центральної Ради датується 4 (17 за новим стилем) березня 1917 р. Цю дату назвав свого часу один з активних діячів Центральної Ради історик Д.Дорошенко. І хоча він наголошував на тому, що 4 березня можна вважати лише формальною датою, саме її й прийняли як незаперечну. Але інші історики, а ще раніше -- й ініціатори створення Центральної Ради, датували її народження 7 (20) березня, оскільки саме того дня відбулися вибори голови, заступників голови і секретаря УЦР. Такої думки, зокрема, дотримувався й М.Грушевський. На думку дослідника Центральної Ради В.Верстюка, створення її розпочалося 3 березня і тривало близько десяти днів.

Ініціатором створення цього штабу української революції, як згодом назвуть УЦР, виступило «Товариство українських поступовців», організоване М.Грушевським і С.Єфремовим. Поступовці скористалися з рекомендації Тимчасового уряду Росії утворювати на місцях ради громадських організацій, але утворили не губернську раду, а раду загальноукраїнського масштабу.

Головою Української Центральної Ради було заочно обрано загальновизнаного лідера національно-визвольних змагань українського народу професора М.Грушевського, який лічив останні дні свого московського заслання. Щодо заступників голови Центральної Ради у перший період її існування, то ними було обрано представника кооперативного руху Ф.Крижанівського і члена ТУП Д.Дорошенка, товаришем голови -- українського соціал-демократа Д.Антоновича, писарем -- члена УСДРП С.Веселовського, а скарбником -- іще одного кооператора, В.Коваля. Після відставки Д.Дорошенка на посаду заступника голови УЦР було обрано визначного українського літературознавця і громадського діяча В.Науменка. Представником Центральної Ради в Петербурзі був М.Славінський. Він виконував функції посередника між УЦР і Тимчасовим урядом.

До Центральної Ради ввійшли представники всіх провідних національних партій. Окрім поступовців, там були українські соціал-демократи і соціалісти-революціонери, представники культурно-освітніх, кооперативних і студентських організацій, наукових товариств, громад, гуртків, представники православного духівництва. Упродовж першого місяця своєї роботи Центральна Рада залишалася в основному київською організацією, до того ж нечисленною, її вплив майже не поширювався за межі столиці. Не мала вона попервах і чітких політичних гасел. У перших відозвах звучали здебільшого культурницькі мотиви: організовуватися в політичні товариства, заводити українські школи, розвивати українське книгодрукування і пресу. Проте головним здобутком було висунення гасла територіальної автономії України у складі нової демократичної Росії.

Великий моральний вплив на розвиток української революції справила петроградська маніфестація українців 12 березня та українська маніфестація 19 березня у Києві, в якій під сотнями (понад 320) прапорів взяли участь близько 100 тис. осіб. Вона стала кульмінаційною подією у відродженні національного руху. Повернувшись до Києва, М.Грушевський висунув гасло автономії України у складі Федеративної Російської республіки. М.Грушевський не сприйняв поміркованого лібералізму своїх товаришів-тупівців і став на радикальну позицію.

Внутрішня та зовнішня політика Української Держави за часів П.Скоропадського
Гетьман П.Скоропадський, колишній царський генерал, командир 1-го Українізованого корпусу, доступився до влади в Україні 29 квітня 1918 р. завдяки державному перевороту, здійсненому за допомогою німецько-австрійських окупаційних військ.

29 квітня 1918 р. у Києві зібрався хліборобський конгрес; на нього прибули уповноважені представники від 8 українських губерній. У своїх промовах вони висловлювали невдоволеність політикою Центральної Ради, вимагаючи поновлення приватної власності на землю та утворення міцної влади у формі історичного гетьманату. Присутні одноголосно обрали гетьманом П.Скоропадського. Протягом 29 квітня прихильники гетьманського перевороту зайняли всі державні установи, практично без боротьби. Центральну Раду було розпущено; на цьому державний переворот, якого ще називають «безкровним», закінчився. Фактично в Україні відбулася зміна республіканської форми правління на монархічну. Характер державної системи, якої прагнув гетьман, нелегко визначити однозначно, -- найвірогідніше, то мала бути конституційна монархія, що відійшла від традиційної самодержавної системи в Росії.

Одним із перших кроків нового уряду було проголошення 29 квітня маніфестів -- «Грамота до всього Українського Народу» та «Закони про тимчасовий устрій України», підписаних гетьманом і головою Ради міністрів Миколою Устимовичем. У грамоті гетьман заявляв, що «взяв на себе тимчасово всю повноту влади», тобто перебрав до своїх рук усі три гілки влади (законодавчу, виконавчу та судову). Цією ж грамотою він оголосив себе гетьманом усієї України. Центральна Рада і всі земельні комітети розпускалися, міністри звільнялися; поновлювалося право приватної власності. У законах підкреслювалося, що вони діють до скликання Сейму (Український сейм міг бути скликаний «тільки після видання закону про вибори до нього»). Також окреслювалися головні напрямки роботи нового уряду в галузі гетьманської влади, прав населення, законів, організації управління. Замість назви «Українська Народна Республіка» мала вживатися назва «Українська Держава». Водночас відбувався процес формування нового уряду -- Ради Міністрів, першим головою якої призначили М.Устимовича. Але сформувати кабінет він не зміг, і 30 квітня на посаду голови Ради Міністрів було призначено М.Василенка, а після нього -- Ф.Лизогуба.

Першим кроком у внутрішній політиці стало вирішення земельного питання. Було засновано Вищу земельну комісію на чолі з гетьманом та земельні комісії -- губернські й повітові. Аграрна політика Скоропадського мала поміркований характер і нагадувала реформи Столипіна. Кінцевою метою цієї політики мало стати утворення сильної верстви селян-середняків, які служили б міцною опорою уряду. Усі великі земельні маєтки мали бути викуплені державою за допомогою державного Земельного банку і розподілені між селянами не більш як по 25 десятин в одні руки. Тільки господарства, які мали культурне значення, обслуговували цукроварні тощо, могли мати по 200 десятин.

Великий обсяг роботи припав на міністерство шляхів. Отримавши в своє розпорядження залізниці, більшість яких була зруйнована, пошкоджені мости, залишки потягів і вагонів, міністерство спромоглося вже до середини літа налагодити нормальний залізничний рух.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20, 21