Історія України - рефераты, скачать рефераты, бесплатно рефераты

Рефераты. Історія України

а адресу властей надходили і листи окремих громадян. Відповідно до своїх конституційних прав вони критикували ті чи ті дії державних органів, пропонували зміни, реформування деяких складників радянського ладу або системи в цілому. Проте відповідь була одна: недовіра, підозра, переслідування.

3. Самвидав

Друга половина 60-х рр. стала епохою справжнього розквіту самвидаву, насамперед, політичної публіцистики. З'явилися такі визначні твори, як «Інтернаціоналізм чи русифікація?» І.Дзюби -- нищівна критика «національної політики» КПРС, спрямована проти русифікації України; «Лихо з розуму» В.Чорновола -- збірка документів і біографічних відомостей про жертви репресій 1965-1966 рр.; «Собор у риштованні» -- блискуче літературно-публіцистичне есе Є.Сверстюка, присвячене морально-етнічним проблемам, що підіймалися у романі «Собор»; запальні антисталіністські статті В.Мороза «Репортаж із заповідника імені Берія» і «Серед снігів». У самвидаві циркулювали десятки невеликих політико-публіцистичних розвідок, листів протесту, літературно-художніх творів.

Важливою подією суспільного життя став початок виходу в січні 1970 р. самвидавського журналу «Український вісник». До 1972 р. вийшло шість номерів журналу. Своє завдання журнал убачав у максимальному ознайомленні читача з самвидавським матеріалом, об'єктивній інформації стосовно закритих для широкого загалу процесів і явищ життя українського суспільства.

Масові репресії 1972 р. на деякий час перервали вихід журналу. Однак уже в 1974 р. побачили світ 7-й і 8-й випуски «Українського вісника», для відновлення якого значну роботу провів Степан Хмара. За кордоном було видано низку книжок правозахисників, що не змогли побачити світ в Україні.

4. Солідарність з іншими народами, які зазнали утисків від тоталітарної системи

Коли в серпні 1968 р. радянські війська окупували Чехо-Словаччину, поклавши край «празькій весні», на захист скривджених виступили дисиденти. Їхні оцінки чехословацьких подій одержали широкий відгук у суспільстві.

У 1968 р. за підтримки тоді вже відомого правозахисника генерала Григоренка в Москві було проведено демонстрацію представників кримсько-татарського народу. Від початку справедливі вимоги кримських татар дістали підтримку українських правозахисників. Подібні стосунки складалися також між українськими та європейськими дисидентами.

5. Створення правозахисних організацій

Після підписання 1957 р. Гельсінських угод у листопаді 1976 р. група правозахисників об'єдналася в Українську групу сприяння виконанню Гельсінських угод в Україні, або Українську Гельсінську спілку (УГС). Вона стала найбільшою правозахисною організацією в республіці. Її очолив письменник Микола Руденко, а серед 36 членів були такі відомі дисиденти, як Петро Григоренко, Левко Лук'яненко, Іван Кандиба, Надія Світлична, В'ячеслав Чорновіл, Василь Стус, Святослав Караванський, Оксана Мешко, Олесь Бердник та ін.

У Декларації проголошувалося, що в своїй роботі Спілка керуватиметься не політичними, а лише гуманітарно-правовими мотивами і свою головну мету вбачає в ознайомленні світового співтовариства з порушеннями прав людини в Україні.

Незважаючи на цілковиту законність діяльності Спілки, її підтримку західними демократіями, акції групи відбувалися за умов постійного тиску з боку владних структур. Особливу ненависть викликали у КДБ поширювані на Заході меморандуми про незаконні арешти, списки політичних в'язнів, їхнє становище у в'язницях тощо.

Уже через 3 місяці, в лютому 1977 р., було заарештовано керівників спілки -- Миколу Руденка та Олексу Тихого. Незабаром їх було засуджено відповідно на 12 і 15 років неволі: згодом -- Мирослава Мироновича, Миколу Матусевича, Левка Лук'яненка. Їх також було засуджено до тривалих строків ув'язнення. До 1980 р. близько 3/4 членів групи було засуджено на строки від 10 до 15 років. На той час 15 років були найбільшим строком ув'язнення.

У 1980 р. арешти розгорнулися з новим розмахом. Того ж року були заарештовані за звинуваченням в антирадянській агітації та пропаганді О.Шевченко, В.Чорновіл, В.Стус, С.Хмара. Арешти тривали аж до початку «перебудови» в середині 80-х рр.

Отож, попри жорстокі утиски тоталітарної системи, опозиційний рух в Україні в другій половині 60 -- першій половині 80-х рр. мав різні форми діяльності. Цей рух, усупереч величезним офіційним перешкодам, доносив до народних мас правду про справжнє становище України. Він відкрив Україну світові.

Загострення економічних проблем у 70-80-х роках. Чорнобильська катастрофа та її наслідки
Індустріальні галузі економіки розвивалися переважно екстенсивно: лише завдяки залученню додаткової сировини і робочої сили, створенню нових потужностей. Підвищення продуктивності праці або зменшення матеріаломісткості виробництва, тобто якісні фактори економічного зростання відігравали у розвиткові другорядну роль. Бар'єром на шляху інтенсифікації було несприймання виробництвом науково-технічного прогресу. Новітню техніку і прогресивну технологію доводилося «впроваджувати» вольовими зусиллями. Відсутність властивої ринку конкуренції призводила до стагнації виробництва. З тим, як вичерпувалися можливості додаткового залучення у виробництво сировини і робочої сили, темпи економічного зростання невідворотно падали.

Ця тенденція була характерною для всієї радянської промисловості, а в Україні -- особливо помітна тому, що республіка стала одержувати значно меншу частку із загальносоюзних капіталовкладень. Починаючи з 70-х років, Держплан СРСР пріоритетними вважав східні регіони країни. Виняток становила електроенергетика, зокрема атомна. В Україні нові електроенергетичні потужності створювались з тим, щоб задовольняти потреби сусідніх країн РЕВ.

За 1970-1985 рр. видобуток залізної руди зріс з 111 до 120 млн. т, виробництво прокату чорних металів -- з 32,7 до 37,7 млн. т, електроенергії -- з 138 до 272 млрд. кВт/год. Зменшилося видобування вугілля. Донбас давав щороку до 200 млн. т вугілля в дев'ятій п'ятирічці, 190 млн. т -- у десятій, менше 180 млн. т -- в одинадцятій. З кожною п'ятирічкою собівартість вугілля зростала. Щоб видобути паливо, доводилося розробляти крутоспадні тонкі вугільні шари або ті, що залягали глибоко під землею.

Сільське господарство України було традиційно розвинутим. Республіка давала більше половини загальносоюзного виробництва цукру, майже половину соняшнику, близько третини фруктів і овочів. На розвиток сільського господарства виділялися значно більші капіталовкладення, ніж у попередні десятиліття, тому частка цих коштів у загальному обсязі вкладень у народне господарство істотно підвищилася. Зокрема, в УРСР вона становила у дев'ятій і десятій п'ятирічках 28%, в одинадцятій -- 27%. Порівняно з другою половиною 60-х років у 1981-1985 рр. сільське господарство споживало електроенергії в 3,6 рази більше, а мінеральних добрив -- у 2,6 рази. Істотно збільшилися поставки селу тракторів, вантажних автомобілів, комбайнів та іншої техніки.

Однак величезні ресурси використовувалися нераціонально. Темпи нарощування виробничих фондів помітно випереджали темпи приросту продовольчої продукції. Незважаючи на великі капіталовкладення, колгоспи і радгоспи не могли нагодувати міського споживача.

Навесні 1982 р. було запроваджено в життя загальнодержавну продовольчу програму, її пропагували як свідчення турботи партії і уряду про матеріальний добробут радянських людей. Проте програма ганебно провалилася. У середині 80-х років у багатьох регіонах СРСР виникли серйозні продовольчі труднощі. Вони відчувалися навіть у великих містах України, хоча й меншою мірою, ніж в інших республіках.

Зростання масштабів використання недосконалої техніки призводило до погіршення екологічної ситуації. Так було і в Україні, перевантаженій підприємствами важкої промисловості (особливо з видобутку вугілля і руд, виплавки чорних металів). Започаткована з дореволюційних часів орієнтація на ці галузі призвела врешті-решт до того, що територія республіки забруднювалася відходами мінерально-сировинного комплексу вдесятеро інтенсивніше, ніж по СРСР у цілому.

Не маючи змоги домогтися від колгоспів високої врожайності, державні органи наполягали на постійному розширенні посівних площ. Ступінь розораності сільськогосподарських угідь досяг в Україні 80% проти 48% у Франції і 25% у США. Надмірна розораність призводила до ерозії ґрунтів. Щороку втрачалося до 600 млн. т родючих ґрунтів. У цілому чорноземні ґрунти, якими завжди славилася Україна, опинилися в жахливому стані.

Екологічна ситуація катастрофічно погіршилася після вибуху у квітні 1986 р. четвертого енергоблоку на Чорнобильській АЕС. Причинами цієї найбільшої в історії людства техногенної катастрофи були низька якість проектування, виготовлення та обслуговування техніки.

У цілому можливості екстенсивного економічного розвитку неухильно вичерпувалися. Постійне нарощування виробництва поглинало величезні ресурси, але не давало належної віддачі.

Процес «гласності» в Україні наприкінці 80 -- на початку 90-х років. Поява громадських неформальних об'єднань
Термін «гласність» виник у Радянському Союзі в роки «перебудови». Він увійшов до іноземних мов без перекладу. Фактично він означав можливість отримання вірогідної інформації про діяльність державних і партійних органів, можливість казати правду, не боячись наслідків, можливість дізнатись правду про недавнє минуле свого народу. Особливого поширення «гласність» набула після XIX конференції КПРС (червень 1988 р.), яка прийняла спеціальну резолюцію «Про гласність».

Величезна роль у цьому процесі належала засобам масової інформації. Союзні, а за ними й республіканські періодичні видання починаючи з 1987-1988 рр. розпочали публікацію матеріалів, раніше недоступних широкому загалові. Насамперед це стосувалося «білих плям» вітчизняної історії, матеріалів про масові репресії 30-50-х рр., голод, антинародну політику держави. Одним із рушіїв цього процесу був журнал «Огонек», головним редактором якого за часів «перебудови» став український письменник Віталій Коротич. У журналах «Новый мир», «Современник», «Москва» почали друкуватися раніше заборонені твори письменників, дисидентів, у тому числі й українських, спогади жертв репресій та інші документальні матеріали. Громадяни України нових поколінь уперше відкривали для себе імена В.Винниченка, С.Петлюри, М.Грушевського, С.Єфремова та деяких інших діячів національно-визвольної революції 1917-1920 рр., котрі впродовж багатьох десятиліть замовчувалися в радянській історіографії або висвітлювалися в кривому дзеркалі -- як «вороги народу».

Твори цих авторів і статті про них попервах друкувалися в «самвидатівських» журналах і газетах, оскільки процес «гласності» в Україні гальмувався місцевою компартійною верхівкою на чолі з В.Щербицьким.

Частина з них друкувалася за межами України, інші готувалися в республіці. Так, В'ячеслав Чорновіл уже 1987 р. відновив видання «Українського вісника». Прагнучи легалізувати журнал, Чорновіл звернувся за дозволом до ЦК КПРС, але Москва відповіла мовчанкою.

Після створення у 1988-1990 рр. неформальних (не підвладних КПРС) осередків, клубів, спілок, таких, як «Культурологічний клуб» у Києві, «Культурологічне товариство Лева» у Львові, «Меморіал», Товариство української мови ім. Т.Шевченка, «Просвіта» та ін., офіційно було започатковано видання декількох часописів. Так, Товариство української мови ім. Т.Шевченка, створене в лютому 1989 р., започаткувало видання неформальної української преси: «Поступ» і «Віга» у Львові, «Просвіта» в Києві.

Активну роботу з відродження національної свідомості, повернення правди українському народу про його минуле провадила газета «Літературна Україна», орган Спілки письменників України. На її сторінках, зокрема, друкувалися матеріали про знахідку захоронень жертв масових розстрілів, що проводилися сталінським режимом у 30-х рр. у Биковнянському лісі поблизу Києва, та про інші страшні злочини тоталітарної системи.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20, 21