Історія України - рефераты, скачать рефераты, бесплатно рефераты

Рефераты. Історія України

е менш успішно працювало міністерство фінансів. Воно спромоглося налагодити розхитані фінанси і створити дієвий державний бюджет Українською валютою, яка була реально забезпечена природними ресурсами України, стала гривня.

Найвизначніших і найтривкіших успіхів гетьманський уряд досяг у сфері науки й освіти. Українізація системи освіти провадилася відкриттям паралельно до наявних російських навчальних закладів українських вищих шкіл, гімназій та університетів. Наприкінці гетьманської доби існувало близько 150 українських гімназій. 6 жовтня 1918 р. в Києві було відкрито перший Державний український університет, 22 жовтня -- другий Український університет у Кам'янці-Подільському. Існували плани відкриття університетів у Харкові, Катеринославі та Одесі. Було засновано Державний український архів, в якому мали зосереджуватись документи з історії України, а також Національну галерею мистецтва, Український історичний музей та Українську національну бібліотеку. 24 листопада 1918 р. відбулося урочисте відкриття Української Академії наук на чолі з В. Вернадським, яка стала науковим осередком, що гуртував найкращі наукові сили України. Також до досягнень у галузі культури необхідно додати створення: Українського театру драми та комедії; Української державної капели під проводом О. Кошиця; Державного симфонічного оркестру під проводом О.Горілого. Широко розгорнулося видання підручників українською мовою.

У військовій сфері значні зусилля було спрямовано на створення сильного українського війська. Гетьманський уряд прийняв проект Центральної Ради про формування 8 корпусів і 45 кінних дивізій, планувалося довести кількість війська до 300 тис. Для готування освічених старшин засновувалися спеціальні військові школи. Але через протидію німецького командування гетьман зміг створити лише 65-тисячну армію. А ще 16 жовтня 1918 р. гетьман окремим універсалом відновив козацтво на чолі з Великою козацькою радою. Цьому передували дві мети: створити заможну, з сильними історичними традиціями верству, а з іншого боку -- мати надійне військо. Було досягнуто згоди з німецьким урядом щодо передання Україні кораблів Чорноморського флоту, захоплених німцями.

Дуже важливими були судові реформи: налагоджено судову справу, створено сенат, суд на нових засадах, укладено багато нових законів.

У зовнішньополітичній діяльності гетьмана були значні обмеження. Союзництво з державами Четверного союзу стримувало його відносини з країнами Антанти. І все ж гетьман спромігся встановити дипломатичні відносини зі Швейцарією, Фінляндією, Польщею та Росією. У міждержавних відносинах основною турботою гетьмана було повернення всіх територій етнічного розселення українців. Так, до Української Держави було приєднано Гомельський, Путивльський, Рильський, Суджанський, Грайворонський, Бєлгородський, Корочанський, Валуйський, Річицький, Пінський, Мозирський повіти, Холмщину, Підляшшя, 12 повітів Берестейщини, місто Маріуполь. Крим увійшов на правах автономії. Розроблялися проекти федеративного входження Кубані до України. Велись україно-румунські перемовини про повернення окупованих етнічних українських земель.

Восени 1918 р. зовнішньополітична орієнтація гетьмана круто змінилася. Внаслідок поразки Четверного союзу гетьман почав шукати підтримки у країн Антанти. Гетьманщина наполягала на федеративних зв'язках із білою Росією. 14 листопада 1918 р. П.Скоропадський зважився на відчайдушний крок: оголосив грамоту про федеративні зв'язки з небільшовицькою Росією, але це його режим не врятувало.

Внутрішня і зовнішнії політика Директорії УНР
У ніч з 13 на 14 листопада 1918 р. в Києві на засіданні опозиційного гетьманському режиму Українського національного союзу утворили надзвичайний орган влади -- Директорію. Вона оголосила відновлення УНР. Головою Директорії став соціал-демократ В.Винниченко, членами: соціал-демократ С.Петлюра, член УПСР Ф.Швець, соціаліст-самостійник П.Андрієвський, керівник профспілки залізничників, безпартійний А.Макаренко.

Директорія виступила з закликом до повстання проти уряду П.Скоропадського. Військові сили Директорії очолив Петлюра, їх кістяком став полк січових стрільців (командир -- Є.Коновалець), який базувався у Білій Церкві.

15 листопада у зверненні до населення України Директорія закликала до збройної боротьби проти гетьмана, пообіцявши при цьому демократичні свободи, 8-годинний робочий день, передачу поміщицьких земель селянам.

18 листопада в бою між Мотовилівкою і Васильковом січові стрільці розгромили війська гетьмана, що визначило подальшу долю режиму. Вже 21 листопада Київ оточили повстанці, але війська Директорії увійшли до міста лише після евакуації німців (14 грудня). Тоді ж місто покинув гетьман Скоропадський, який перед від'їздом зрікся влади.

Вступивши до Києва, Директорія прийняла Декларацію, в якій проголошувалося про повалення поміщицько-монархічного гетьманського панування та ліквідацію органів влади Гетьманату. Було відновлено дію законів УНР й ухвалено нові: всі дрібні й трудові селянські господарства залишалися їхнім власникам, а решта земель переходила у власність мало- та безземельних селян без викупу, відновлювався 8-годинний робочий день, права на колективні договори, страйки, права профспілок, закон про автокефалію Української православної церкви та ін. Після формальної злуки УНР і ЗУНР до складу Директорії увійшов також представник ЗУНР Є.Петрушевич. Соціалістичні гасла й розподільницька діяльність Директорії були негативно сприйняті заможною частиною українського суспільства.

Директорія декларувала себе тимчасовою верховною владою революційної доби до скликання Трудового конгресу України. Обраний у січні 1919 р. Трудовий конгрес уповноважив Директорію на подальше верховне управління Україною. Та в цьому їй перешкоджали складні зовнішні умови й розкол, що намітився у її рядах. Найбільшу зовнішню небезпеку становили більшовики, які наприкінці листопада -- на початку грудня 1918 р. без оголошення війни розпочали інтервенцію в Україну, денікінці та війська Антанти. 16 січня 1919 р. Директорія оголосила РСФСР війну, але вже на початку лютого змушена була залишити Київ більшовикам. Невдачно закінчились і спроби порозумітися з командуванням військ Антанти, які зайняли майже весь південь України. На знак протесту проти ведення з ними переговорів 10 (за іншими даними -- 11) лютого В.Винниченко вийшов зі складу Директорії, залишивши свої повноваження С.Петлюрі. Зберігався й уряд УНР -- Рада Народних Міністрів, склад якого призначала Директорія. Почергово його очолювали В.Чеховський, С.Остапенко, Б.Мартос, І.Мазепа, В.Прокопович, але це не давало порядку в державі. Зі складу Директорії, крім В. Винниченка, також вийшли А.Андрієвський, Ф.Швець та А.Макаренко; одноособова влада зосередилася в руках С.Петлюри. Правовий статус Директорії регулювався спеціальним законом, за яким Директорія в особі її Голови (тобто С.Петлюри) мала затверджувати прийняті Державною Народною Радою закони, а також угоди з іншими державами. Проте сам закон про Державну Народну Раду було схвалено лише 12 листопада 1920 р. -- напередодні формального розпуску Директорії.

Останню спробу зберегти УНР С.Петлюра здійснив, уклавши Варшавську угоду а Ю.Пілсудським про спільний похід у захоплену більшовиками Україну, що спричинило загибель ЗУНР. У листопаді 1920 р. Директорія припинила існування, а С.Петлюра змушений був емігрувати за кордон. Туди відбув і уряд УНР.

Історичне значення та уроки боротьби українського народу за незалежність у 1917-1920 рр.
Українська національна революція 1917-1920 рр. має дуже велике історичне значення. Після тривалого історичного періоду русифікації, національного та соціального гноблення вперше у XX ст. український народ створив свою незалежну державу і, кілька років підтримуючи її існування, продемонстрував своє тверде прагнення до самостійного розвитку. Національна свідомість, раніше притаманна обмеженій частині інтелігенції, поширилася на всі верстви українського суспільства. Створення та діяльність національних урядів привчала жителів міст і сіл України відчувати себе українцями. Це стосувалося як західних, так і східних регіонів. Тому за якихось чотири роки процес національного будівництва зробив величезний крок уперед. У цьому розумінні український народ ішов тим магістральним шляхом історичного прогресу, яким ішли інші народи, що здобули державну незалежність у XX ст.

Проте на шляху українського державотворення постали могутні зовнішні сили. Несприятливі міжнародні умови, в яких розвивалася українська національна революція, мали під собою об'єктивну основу. До 1917 р. України як геополітичної реальності на існувало, і тільки загибель Російської імперії привела до появи УНР. Однак утворення національної Української Держави було зустрінуто вороже. У світовій війні, що тривала, країни Антанти були союзниками білогвардійців. Позбавлені вибору в ті дні, коли здійснювалося зайняття території УНР радянськими військами, її лідери змушені були шукати підтримку у ворогів Антанти -- центральних держав. Цей союзник витіснив радянські війська, але сам став окупантом.

Поразка Німеччини і розпад Австро-Угорщини дали українській революції новий історичний шанс. УНР відродилася, виникла ЗУНР, і обидві українські держави формально об'єдналися. Одначе країни-переможниці беззастережно підтримали Польщу, яка претендувала на основну частину західноукраїнських земель і не виступала проти головного гасла білогвардійців -- відновлення єдиної й неподільної Росії. В умовах, що склалися, лідери УНР потрапили в міжнародну ізоляцію і виявилися безсилими перед збройними силами радянської Росії, яка перемогла білогвардійців та уклала мир із Польщею.

Багаторічна боротьба УНР за виживання закінчилася поразкою. Але вона -- і тільки вона! -- покликала до життя УРСР. Без цієї боротьби з неминучістю виникав інший варіант організації радянської влади в Україні -- механічне злиття з радянською Росією.

Хоча радянська форма української державності виявилася фіктивною, на географічній карті світу все ж таки з'явилася країна з чітко окресленими кордонами. Це був найважливіший наслідок національно-визвольної боротьби українського народу.

Ще одним важливим наслідком цієї боротьби було те, що вона стала прикладом для наступних поколінь українців. Без героїчних подій 1917-1920 рр. було б неможливе проголошення державної незалежності в 1991 р.

Водночас поразка національної революції в 1917-1920 рр. змушує зробити певні висновки і винести історичні уроки цієї боротьби.

Головний урок полягає в необхідності єдності всіх національно-патріотичних сил для досягнення спільної мети -- незалежності. Саме відсутність такої єдності була основною внутрішньою причиною поразки.

Другий урок, що випливає з першого, полягає в необхідності взаємних поступок, компромісів різних національно-патріотичних сил, без чого єдність їхніх дій неможлива.

Третій урок полягає в тому, що досягнення незалежності неможливе без глибоких соціально-економічних реформ, які відкриють перспективу покращання життя основної маси населення.

Четвертий урок полягає в необхідності враховувати зовнішньополітичну ситуацію, домагатися підтримки незалежності України головними державами світу.

Проголошення Західноукраїнської Народної Республіки, її внутрішня та зовнішня політика
На початку XX ст. західноукраїнські землі (Східна Галичина, Північна Буковина й Закарпаття) перебували у складі Австро-Угорської монархії. Під час Першої світової війни цісарський уряд, відчуваючи неминучість поразки, маніфестом від 16 жовтня 1918 р. декларував перебудову держави на федеративних засадах, що сприяло активізації національного руху галицьких українців. Уже 18 жовтня у Львові було утворено Українську Національну Раду. Паралельно активізувався й рух поляків, які становили значний відсоток населення в Галичині та претендували на територію Західної України. 28 жовтня польські політики створили у Кракові ліквідаційну комісію, яка мала б заступити австрійську адміністрацію. Цю акцію було призначено на 1 листопада 1918 р.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20, 21