Грошове утримання -- це лише частина державних витрат на охотницькі полки. Товариші-молодці діставали від гетьманського правління також продуктові порції (харчі), а компанійці ще й фураж (рації). Запаси на виплату порцій та рацій, що узагальнено називалися стаціями, [2, с. 686] створювалися за рахунок натуральних поборів з міщан та селян Лівобережної України. У 1668 р. при створенні компанійського полку Дем'ян Многогрішний встановив, що компанійця утримує 25, а сердюка--20 дворів. Стація могла виплачуватися грошима для подальшого придбання продуктів за них або вже готовими харчами. [28, с. 86].

Села Новицького поділялись на двори для здавання стацій та порцій. В архіві полковника є папірець, на якому зазначена їхня кількість: Снітин 2/4 (перша цифра--порції, друга--стації); Ісачки 3 /7, Окоп 3 /4, Литвяки 2/7, Хорошки 2/8, Щоки 3 /5, Галицьке 4/6, Кліщинці 4/6 [29, с. 124].

Що входило до продовольчої стації, яку збирали із посполитих Лубенського полку, дає відомості "Реєстр, альбо речей устава, з канцелярії виписана, много стацією роковой... в год мається вистачати наросходи войсковіє" за 1690 р. Отож, "вівса 13,5 мірки, житнього борошна 12 мірок, пшеничного борошна 6 мірок, гречаного борошна 4 мірки, крупи гречаної і крупи пшоном 20 осьмачок, окремо пшона 12 осьмачок, ячменю 4 мірки, мірку гороху, солі чотири діжки, масла чотири фаски, солодів пивних на чотирьох возах по мірці, лою 5 каменів, горшки чотири кварти, олії барило в 125 кварт, 4 пуди меду, кабанів з усіма полтами, салом, подробами і окостами 13,5. Капусти кадовб і огірків кадовб, хмелю на чотири важі, дві діжки соленої риби, півтори в' яленої голови, З З вінки цибулі й часнику 33 вінки, а також гуси, кури і качки" [28, с. 87].

На утримання охотників натуральні побори збирали і з церковних володінь. У 1676 р. Самойлович наказував Новицькому "вибрати борошно на селах архімадричних” на Чернігівщині. Стації та порції із загальновійськових запасів видавались на два-три місяці, а то й на півроку. Певних обмежень у забезпеченні продуктами і товарами, а за їх відсутності -- грошима («харчі грошовіє»), на які товариші мали «корм собі і коням діставати», не існувало. Видачі здійснювали напередодні далекого походу, після його завершення, під час військової акції, а також коли виникала потреба, викликана тим, що вичерпувалися видані запаси. Іван Мазепа в своєму листі лубенській старшині писав: «Дакладал нам пан Илия Новицкий, полковник комонний охотницкий, же товариству его полку харчі, якая ім на два месяці била видана, не стает, а вже термін тих месяцей близко приходит. Пильно теди сим листом нашим приказуєм, абисте зараз, подлуг устави нашое, вам данное, велели знову на месяцей два харчи грошовие вистарчити».

Позаяк полк Новицького квартирував на Лубенщині, цього листа відправили лубенському полковнику Леонтію Свічці. Згідно з документами, він видавав борошно на місяць з полкових запасів полчанам Іллі Федоровича, які вирушали в похід на татар.Коли ж полк охотників стояв на спочинку, полчани одержували необхідне утримання через полкову старшину від обивателів (селян та міщан). При цьому збір харчів і одягу дуже часто супроводжувався ґвалтом і проходив «не без докуки жителям тамошнім». Подібних фактів багато у листах архіву Новицького.[28, с. 83-87].

В останній чверті XVII ст. основною особистою зброєю воїнів компанійських та сердюцьких полків була вогнепальна -- рушниця та пістолі. Водночас широко застосовувалася і холодна зброя -- шабля, шпага, кий, булава, келеп, кинджал, ніж, спис і навіть лук із стрілою. Джерела зберегли згадку про той факт, що українське військо тоді «билося вогненним і лучним боєм».

У збройних силах України кінця XVII ст. використовували таку ручну вогнепальну зброю:

а) самопал,

б) мушкет,

в) гвинтівка,

г) карабін,

д) аркебуз,

є) яничара,

Застосовувалися також гаківниця, гульдинка, ручні гранати, півгак і пістолет. На озброєнні козацького війська були різноманітні гармати, але наймані полки не мали власних артилерійських підрозділів.

Вся вогнепальна зброя не зазнала істотних змін і використовувалася традиційно. Особливої популярності зажила шабля, що стала не лише зброєю і захисницею козака, а й символом його лицарської відваги та мужності. Українська армія мала шаблі місцевого, національного виробництва, а також імпортні, особливо з країн Сходу -- Туреччини, Сирії, Ірану. Козаки любили шаблі іранського типу з легким і вузьким клинком та турецького -- із порівняно масивнішим, розширеним на кінці клинком (елманню) -- так звані ятагани. Користувалися і своїми козацькими шаблями сферичної форми з важким клинком, виробленими і загартованими українськими ковалями.[28, с. 88].

Компанійські і сердюцькі полковники використовували шаблі іноземного виробництва, інкрустовані слоновою кісткою, оздоблені золотом і сріблом. У реєстрового полковника П. Рославця вдома зберігалася така дорога зброя: лубкова порохівниця, два німецьких сідла, куті сріблом по краях, три вуздечки, оздоблені сріблом, два саадака, дві оправлені і дві прості шаблі, дев'ять пищалей, у тому числі чотири гвинтівки.[28, с. 89].

Розвиток вогнепальної зброї звів майже нанівець роль списа та стріли, однак вони все ще широко використовувалися. У джерелах про Чигиринську війну неодноразово згадуються факти застосування лука і стріли. Так, у 1679 р. стрілою вбили сина хана, який з чамбулом брав ясир під Менжеліївкою. Сердюк з лука стріляв на 200--300 кроків, а компанієць міг влучно стріляти і до 350--400 кроків. За хвилину лучник випускав пересічно до 10 стріл.

У рукопашнім бою сердюки користувалися ножами, кинджалами, келепами, булавами, киями. У джерелах згадуються бої із застосуванням звичайного каміння, шанцевого знаряддя (заступа, мотики і навіть голоблів). Саме ними сердюки проламали голову Кара-Ахмет-паші з Боснії під час сутички на березі Бужинського перевозу в серпні 1678 р. Проти кіннотників застосовували аркан, а як засіб захисту -- щит, панцир, лати тощо.

Рушницю носили на плечі на ремені або спертою прикладом на ліву долоню і стволом на плече, до пояса прив'язували порохівницю з порохом і кулями та ладівницю для ремонту зброї. їх виготовляли зі шкіри, дерева або звичайного волячого рога. Шаблю прив'язували ліворуч до пояса, спис носили у руках, ножі -- на пасі в піхвах зі шкіри, дерева, карбованого металу. Сагайдак чіпляли з правого боку до пояса, а лук у налуччі -- на ремені через ліве плече або ліворуч на поясі. У подібному спорядженні «товариші» з'являлися на службу. Зброю і бойові припаси (кулі, порох, свинець тощо) охотники одержували через своїх полковників та полкову старшину від гетьмана безпосередньо із загальновійськових арсеналів, а також купували за спеціально видані на ці потреби гроші. [28, с. 89].

Свинець видобували і переробляли теж в Україні. Через генерального обозного забезпечували ним також і наймані полки. Набої -- кулі, шріт, гніт, свинець, порох (а компанійці також сідла і збрую) охотники одержували із гетьманських арсеналів, купували за гроші або добували в бою -- як трофеї.

Коней на Лівобережній Україні розводили в кожній сотні. Тому компанієць за виділені гроші міг купити собі коня в козаків або одержати його із спеціальних табунів -- «бидла військового». Захоплювали коней і у ворога -- турків, татар, поляків.

Фураж зерном (оброк) і сіно компанійці, не маючи постійного місця проживання, купували за виділені гроші або заготовляли самі.

Одяг сердюків і компанійців був однаковий. Автор «Історії Русів» викладає опис одягу сердюків у 1678 р.: «Жупан з рукавами червоної мальви бавовняний, набитий бавовною, і прострочений частими смугами, шаровари суконні, голубі, замість плаща -- турецький доломан білого сукна (габа) з коміром, пояс».[29, с. 126].

Головний критерій для обмундирування охотника -- зручність і надійність. Компанійці та сердюки забезпечували себе одягом самостійно -- замовляли його у місцевих умільців-кравців або одержували готовий від гетьмана з військових запасів, що створювалися за рахунок зборів з населення. Як одягався козак, свідчать гетьманські печатки.

Таким чином, компанійці і сердюки носили полотняну сорочку, суконні штани, шкапові чоботи, вовняний пояс, кольоровий (синій, жовтий, червоний, зелений) жупан із густо пришитими ґудзиками під саму шию і зверху кирею (опанча, ярмолук), або кожух (габаняк, кобеняк), або свиту. Подібний одяг мала гетьманська охорона -- полк-сердюків і рота жолдаків (білі -- габові свити, сині шаровари, сіра смушева шапка із синім або червоним шликом).[2, с. 686]. Якщо одяг (барма) не видавався готовим, то на його виготовлення давали гроші, за які можна було купити готові речі або замовити. Сорочки виготовляли із льняного або конопляного полотна, верхній одяг із сукна, шапки -- із смушка або хутра собак, лисиць, вовків, кіз, зайців, чоботи з юхти, вичиненої шкапової шкіри.

Полковники сердюцьких та компанійських полків, як і полкова та генеральна старшина реєстрового війська, у святкові дні одягалися розкішно, урочисто і багато. Своє вбрання вони в основному замовляли у найкращих кравців або купували в іноземних купців, захоплювали як трофеї, одержували з рук гетьманів як нагороду, навіть від царя, як наприклад 1678 р. І. Новицький.[29, с. 126]. Про старшинські строї свідчать такі переліки одягу старшини: «Жупан золотий на соболях з гудзиками-запанками в 1000 рублів, оксамиту та атласу золотого 12 аршин, ізорбаф золотий, два партища бейбераку, п'ять косяків камок лудану, хутро рисі в 100 рублів, на шапку лисиця чорно-бура в 60 рублів, 5 пар соболів по 20 рублів пара...».[12, с. 13].

У стародубського полковника Петра Рославця під час арешту взяли «ферезею червону суконну на рисі, 5 жупанів -- два оксамитових вишневого і червчатого кольору, два покриті атласом і бейбераковою тафтою з золотою нашивкою і один суконний черлений каптан на куницях. Валізу з 8 жупанами суконними чорного і коричневого кольору, білий з тафти, зелений з атласу і лазуровий з камки жупан на білці, один шуфреневий цегляного кольору і два жупани, обшиті соболями».[28, с. 89].

В «Історії Русів» змальовується повсякденний одяг охотницької старшини: «Жупан з червоними рукавами набитий вовною і прострочений смугами, суконні голубі шаровари, доломан білого сукна (з габи) з коміром та поясом». [29, с. 126].

Військове мистецтво українського козацтва, сформоване в умовах іноземної окупації і постійної національно-визвольної боротьби, є самобутнім і своєрідним. В останній чверті XVII ст. воно віддзеркалювало рівень розвитку військової майстерності козацьких ватажків і ввібрало в себе вікову традицію лицарської звитяги збройних сил українського народу, а також тактичні і стратегічні постулати Польщі, Туреччини, Росії, Криму та Європи в цілому.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17