У зв'язку з цим кількість городових козаків протягом останньої чверті XVII ст. не була постійною: вона то зростала, то значно зменшувалася. Так, згідно зі “статтями” - угодами українських гетьманів з царським урядом [18, с. 105]: угода І.Брюховецького підтверджувала 60 тисячний реєстр, Д.Многогрішного - 30 тисяч козаків реєстру; 16 пункт статей І.Самойловича встановив реєстр у 20 тисяч чоловік. [29, с.90]. Згідно зі статтями 1687 р. чисельність козацького війська зросла до30 тисяч чоловік. Проте насправді козаків нараховувалося набагато більше. [18, с.106].
Згідно з договірними статтями верховним головнокомандувачем збройних сил Гетьманщини вважався російський цар. В цьому власне й полягала одна з основних ознак васальної залежності Лівобережжя від Москви. Регімент іменувався "його царської пресвітлої величності Військо Запорозьке". Царю належало право затвердження гетьмана, генеральної старшини і полковників, він визначав указом кількість, роль і місце українського війська в бойових діях, встановлював кількість реєстру. Наприклад, протягом 1677 р. цар давав вказівки І. Самойловичу про тактику дій в Чигиринській війні, наказував вжити заходів проти поширення в Україну з Польщі морової пошесті, а путивльського воєводу Хрущова покарав за неувагу до гетьмана. [29, с.90].
Вищою військовою елітою, козацьким генералітетом вважалася генеральна старшина, яку з часів Б. Хмельницького призначав гетьман (хоча мала обирати рада) і затверджував цар. Генеральні старшини очолювали основні військово-адміністративні відомства державно-інституційного облаштування козацької держави й утворювали раду генеральної старшини при гетьманові. Функції, обов'язки і рангову підпорядкованість генеральних старшин не було чітко визначено і розмежовано. [29, с.92].
Але загалом означити місце гетьмана і старшин на Лівобережжі в другій половині XVII ст. можна таким чином.
Найвищою була посада гетьмана (нім. Hauptmann). Він обирався на невизначені строки генеральною радою з верхівки старшини за погодженням і з наступним затвердженням царським урядом. В офіційних козацьких документах гетьман титулувався: «Божією милостію великий государ наш... пан гетьман всієго Війська Запорозького», або «...Божією милостію Гетьман з Військом Запорозьким». Резиденцією гетьманів були послідовно Чигирин, Гадяч, Батурин, Глухів. Між царським урядом і гетьманом укладалися спеціальні Статті (умови), які визначали гетьманські права і компетенцію. Гетьман очолював раду генеральної старшини і об'єднував у своїх руках політичні, адміністративні, військові, фінансові і судові функції (зокрема, переглядав рішення генерального суду і остаточно затверджував смертні вироки). Гетьман мав право роздачі земель старшині у власність чи володіння за службу, «військові заслуги», призначення на «уряди». Це ставило старшину у повну залежність від гетьманської прихильності. Гетьман визначав напрями внутрішньої політики, вів переговори чи листування з урядами інших держав, передусім російським. Письмові розпорядження гетьмана -- універсали -- були обов'язковими для всього населення Гетьманщини.
Влада гетьмана поширювалася частково й на церкву: гетьман затверджував на вищі духовні посади, надавав земельні володіння, встановлював повинності для монастирських «підданих». Законодавчу владу гетьман реалізовував шляхом видання універсалів, наказів, листів тощо. Підписував він їх «рукою власною». Він мав особисту охорону (жолдаки), наймане військо -- гвардію (компанійці і сердюки), з допомогою яких міг придушувати всіляку непокору, з боку старшин зокрема. Отже, в руках гетьмана зосереджувалася фактично необмежена влада. Гетьман мав великі земельні володіння, так звані «рангові маєтності». Крім того, він одержував володіння за царськими грамотами. [39, с.172-173].
Першою особою після гетьмана був генеральний обозний -- вища службова особа гетьманської адміністрації. Він відав усією артилерією (генеральною, полковою), засідав у генеральному суді, виконував обов'язки наказного гетьмана, вів у генеральній військовій канцелярії усі військові справи, зосереджував у своїх руках все військове управління Гетьманщини. При ньому були: наказний обозний (в його відсутність), осавул, хорунжий, економ, гарматний, писар, отамани.[39, с.173].
Генеральний писар керував генеральною військовою канцелярією, провадив зносини з іноземними державами, вів дипломатичне листування, приймав послів, разом з гетьманом готував питання для вирішення на раді старшини. Відав також таємним листуванням. Оберігав державну (військову) печать, яку прикладав до найважливіших актів. [39, с.173].
Генеральні судді (їх було двоє -- головний і другий) очолювали генеральний суд, вирішували ті справи, які до них безпосередньо надходили, звичайно по скаргах, що подавалися на ім'я гетьмана. Суд вівся за участю також судового писаря. Генеральні судді часто виїздили на місця для розгляду й вирішення справ, що там виникали; виконували також дипломатичні доручення (переговори). Головний суддя міг виконувати функції наказного гетьмана. Генеральні судді мали свої атрибути -- «трость судейську». [39, с.173].
До складу генеральної старшини належали також генеральні осавули (їх було двоє). Вони вели нагляд за складом війська, відали веденням козацьких реєстрів (компутів), військовим спорядженням. На них покладалась також охорона старшинської земельної власності, з приводу чого генеральні осавули видавали спеціальні листи -- «універсальне питання». За дорученням гетьмана вони розслідували особливо важливі справи; генеральний осавул іноді міг виконувати обов'язки наказного гетьмана.
На чолі генеральної скарбової канцелярії стояв генеральний підскарбій, який відав фінансовими справами, керував системою фіску (податків), ранговими маєтностями. У полках були полкові підскарбії, які завідували скарбом полку.
Генеральний хорунжий відав військовими справами, охороною головного військового прапора (корогви), який під час церемоній несли попереду гетьмана; брав участь у засіданнях генерального суду, проводив слідство на місцях; міг бути призначений наказним гетьманом.
Охорона гетьманського бунчука покладалася на генерального бунчужного. Він відав військовими справами, також виконував адміністративні та судові доручення, зустрічав, і проводжав послів. Бунчукові товариші (підбунчужні були введені наприкінці XVІІ ст. як помічники бунчужного; на святкових церемоніях вони носили малі бунчуки за гетьманом, у походах виконували обов'язки ад'ютантів гетьмана. [39, с.174].
Також існували і більш дрібні посади. Полковник. Він мав повну владу над підпорядкованими йому козаками. Дбав про всі їхні потреби і приймав рішення про всі воєнні операції полку після наради зі старшиною полку. Встановлював артилерію у містах, і для цього при ньому завжди знаходився полковий обозний. Крім того він був головою суду свого полку. Осавул, або ад`ютант полку. У кожному полку їх було двоє для підтримання порядку. Двоє полкових хорунжих. Вони наглядають за бойовими прапорами. Коли козаків посилали на кордон, ними завжди командував хорунжий. Сотник - командир сотні козаків. Кількість сотників непостійна була у полках, так само як і кількість козаків. Його обов'язок: дбати про всіляке збільшення добробуту підпорядкованих йому козаків. Йому допомагає найстарший з цієї сотні. Хорунжий охороняє військовий прапор. Значкові товариші - це чотириста козаків обраних в усіх полках. Вони зобов`язані одержувати і виконувати накази своїх полководців щодо будь-яких справ, військових чи інших [7, с. 54-55].
З усього вище наведеного, ми бачимо, що на Гетьманщині в кінці XVII ст.. існувала розвинута система командування.
Більш детально звернемо увагу на поділ лівобережного війська. Козацьке військо ділилося на полки, сотні і курені. [32, с.258]. В цьому полягав територіальний принцип комплектації і мобілізації, позаяк кожна військова одиниця займала певну територію. На Лівобережній Україні в останній чверті XVII ст. остаточно устійнилося десять військово-адміністративних округ -- полків, котрі мали назви головного полкового міста. [29, с.93]. Це були: Стародубський, Чернігівський, Київський, Ніжинський, Прилуцький, Лубенський, Гадяцький, Миргородський, Переяславський, Полтавський [44, с. 249]. Остаточно вони були усталені в 1688р. і проіснували на Лівобережжі до ліквідації гетьманату (1764р.) і знищення полково-сотенного устрою в 1782р. Але до 1688р. відбувалися певні зміни. Після оголошення Лівобережного гетьманату (1663р.) у діях гетьмана І. Брюховецького простежується прагнення більш надійно прикрити України з півночі порубіжними полками. Так, у 1663р. були ліквідовані Іркліївський та Кременчуцький полки, але поповнений Сосницький і утворені: Стародубський полк та на 3 роки (1663-1665) Глухівський, а також поновлений на один рік (1668) Новгородський полк (зі складу Стародубського). Кількісний склад полків залишався незмінним (11), крім 1663-1665 та 1668рр. в які було 12 полків. За гетьманування І.Самойловича перестав існувати (1672р.) Зінківський полк, але поновлений Гадяцький. У 1688р., за гетьманування І. Мазепи, ліквідований Сосницький полк. Розглянута динаміка реформування козацьких полків на Лівобережжі свідчить, що вона зводилася лише до перегрупування сил. Військовий потенціал їх залишався незмінним [53, с.91]. Полки поділялися на сотні, які також були і військово-тактичними, і адміністративними одиницями. Їхня кількість теж залежала від густоти населення. Протягом останньої чверті XVII ст. (як до і після того) в жодному полку не було сталого числа сотень. Воно коливалось від 7 в невеликому полку і до 20 у великих полках. Називалися сотні теж за назвою сотенного містечка (Керибердянська, Ічнянська тощо). Іноді у великих містах було по 2, по 3 і навіть по 4 (яку Прилуках) сотень, які іменували подвійно: Перша Ніжинська або Четверта Прилуцька. Кількість козаків у сотні теж коливалася від 50 -- 60 чоловік у малих сотнях до 1000--у великих. Керував сотнею, як це зазначалося вище, призначений гетьманом (чи полковником) сотник та сотенна старшина -- писар, осавул і хорунжий, які підпорядковувалися лише полковій адміністрації. Кожна сотня, як найнижча тактична одиниця, мала власний прапор (хоругву), котра символізувала військову честь і доблесть. Сотник мав шестипер (чи пернач). Інших клейнодів у сотні не було. [29, с.95-96].
Козаки однієї сотні, які жили в різних близьких селах, хуторах та присілках, об'єднувалися в курені на чолі з курінним отаманом, якого обирали самі. Це була радше економічно-соціальна структура, аніж тактичний підрозділ. Хоча в документах значиться, що козаки одного куреня в поході трималися разом і керувалися вказівками курінного отамана. В сотні було від 6 до 12 куренів по 5 -- 10 чоловіку кожному. [29, с.96].
За родами реєстрове козацьке військо Лівобережної України чітко розподіляється на кінноту (кавалерію), піхоту й артилерію. В полках і сотнях не було сталого поділу на кінноту й піхоту--до них входили і перші й другі, аркебузери, піхотинці, пищальщики, кавалеристи. В похід вирушали переважно кінні сотні, які могли діяти і у пішому строю як мушкетери. Суто піші козаки, які складали сотню в мирний час, залишалися для несення гарнізонної служби. Мали місце виступи у похід і чисто піших сотень. Змішані не могли існувати і діяти спільно в бойових умовах. Проте в останній чверті XVII ст. переважала все ж кіннота, підпорядкована генеральному осавулу. Вона становила від половини до трьох четвертих складу полку чи сотні. [44, с.249]. У бойових діях і далеких походах брала участь переважно кіннота. Але при потребі залучалася і піхота, підпорядкована хорунжому. Наприклад, у Чигиринській війні піхотинців використовували головним чином як гарнізони фортець для охоронної (караульної) і сторожової служби, як обслугу для артилерії в обозі.[29, с.97].
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17
