20 квітня 1673 р., маючи бажання дізнатися про тактичні дії турецько-татарського війська на терені Правобережної України, Іван Самойлович писав і наказував Іллі Новицькому: «Фрасуємся тим не помалу, же самих певних вістей о том неприятелю, особливо о войсках турецьких не маємо, где тепер обретаются. А так жадаєм вашой милості пильно: порадившися з товариством своїм, із своєй компанії виберите чоловік двадцять, а не большей, самих певних і свідомих добре тих країв, аж под самую Тягиню навідатися, жеби очима своїми обачили, єслі там єсть войсько неприятельскоє, альбо ніт. Для того-то кажемо малую лічбу люду послати, жеби всі криємо йшли, нігде себе не показуючи людям і по лісах зостаючися. Пильно, пильно жадаєм вашій милості о тоє. Без откладу постарайтеся так учинити. Тилько прошу, нехай істотне ісполнять тоє, жеби аж там били, а не где іней... А нехай скоро і оттоль поворачаються нігде не блукаючи». Мався на увазі далекий (аж під Бендери) і небезпечний похід.

Аби запобігти діям ворожих агентів і ватаг, а також «втарчок неприятельских», здійснювалася контррозвідка -- виявлення і розгром турецько-татарських розвідзагонів. Осавул компанійського полку Іван Максимович у 1688 р. очолив роз'їзд охотників, що вишукував сліди «кримських чатовников» в околицях Чигирин-Діброви. На місці воєнних дій проводилася оперативна розвідка -- збирання необхідної інформації про розташування, бойові дії і задуми ворога. У 70--80-х роках XVII ст. полчани Новицького вели постійну розвідку в Нижньому Подніпров'ї. Вони подавали інформацію Самойловичу, котрий відзначав, що завжди «маєм повную відомость і пересторогу от многих певних і нам зичливих особ». Інформацію забезпечували перекинчики, ті, хто втік із полону, захоплені язики, селяни, які переселялися з Правобережжя в Гетьманщину, а також розвідники.».[2,с. 695].

Комонники організовували проти ворога походи, здійснювали диверсії і засідки. Іван Максимович повідомляв Новицького: «...ознаймуєм Вашу милість, же товариство твоє, которое ходило з Паськом для перебиття шляхів неприятельських, по указу вашому панському, до Лебедина, за Капустяную Долину і за Тікичі, аж до Мушуровських пасік дотягнули, бавячися. неділі півтори в тій дорозі, тепер повернулися в Чигирин-Діброву... і повідають, же нігде жадного шляху не видали». Інший загін розвідки з б чолбвік, який ходив за Чорний Ліс, теж не віднайшов слідів ворожих «чатників».

Найманці активно використовувалися і в службі попередження, шр складалася із шкетів та дозорів і розосереджувалася у прикордонних містечках, селах і фортецях.

Охотницькі полки зазнавали великих труднощів похідного життя. Самойлович з цього приводу писав якось Новицькому: «їж під сей час вашу компанію заставуєм єще там, в побережних местцах: того не мійте за жадную прикрость», «хочай холодно і голодно, і до дому далеко, а однак потерпи вашмосць єще: бо потерпевий до конца, той спасен будет; сам ти часто тоє проповідуєш». За вірну службу гетьман обіцяв компанійцям «уконтентованнє статками», «ласковий взгляд міти» тощо. Але інколи рядовим молодцям доводилося чути від гетьмана, що за пережиті незгоди їм «у Бога буде велика прислуга за тоє». [28, с. 92-96].

Прикладом "тягот військової служби" компанійців можуть слугувати події жовтня 1677 р., після розгрому першого Чигиринського походу. Іван Самойлович пише Іллі Новицькому, що вже хотів його полк разом з полчанами Якова Павловського поставити на хороші становиська і дати нарешті відпочити від кривавої літньої кампанії, як надійшла вістка від розвідки, що турки і татари, за малолюдством Чигирина, хочуть його зненацька захопити і готують спільний похід. Гетьман пише, що розуміє втому козаків, до того ж наступає зима і навряд чи ворог зважиться на похід. Але ж береженого Бог береже! Отож він наказує полковникам по отриманні листа, обом "згодні з собою знестися, і виправити з меж компаній своїх, если не большей, то принаймней з тридцять человек, людей добрих и отважних, на конех добрих, зареку Буг, аби в тих краях речивист без отмини побувавши, коли не язика, то певную и досто-верную о неприятельских оборотах и замислах постаралися зявзяти ведомость" [28, с. 92-96].

Підсумовуючи історію найманих полків на Лівобережній Україні, можем відзначити деякі особливості. Охотники відрізнілися від реєстрового війська комплектуванням, забезпеченням і характером діяльності. При комплектуванні охотницьких полків суворо слідкували за тим, щоб кандидати були особисто вільними людьми. Найманці перебували на повному забезпеченні у гетьманського правління, а полочани-молодці одержували плату за службу і повне продовольче та амуніційне утримання. Водночас мали з городовим козацтвом спільну організацію і керівництво. Створені в кінці 60-х років XVII ст. з чисто поліційною метою, для придушення заколотів і повстань, вони розвинулися у регулярне військо з широким військово-політичним застосуванням. Мобілізаційними тактико-стратегічними і внутрівійськовими якостями вони не поступалися городовим полкам.

Охотники становили важливу складову частину загальнонаціональних збройних сил України останньої чверті XVII ст.

Глава ІІІ. Лівобережне козацьке військо у бойових діях доби Руїни

Період в історії козаччини, що наступив після смерті Богдана Хмельницького, і справді можна назвати Руїною, зважаючи на події, які мали місце на Україні в цей час і наслідки для краю. Володимир Антонович, вважає, що причиною Руїни було те, що український народ, скинувши те, що було для нього погане, не знав як збудувати собі те, що для нього потрібне. І тому, коли треба було упорядкувати побут краю, з'являються групи людей, які висловлюють цілком супротилежні бажання, тягнуть в різні сторони. [8, с. 143]

Ці суперечки призвели до братовбивчих війн, які до того ж супроводжувалися боротьбою із сусідами, які намагалися використати розбрат на Україні для привласнення її земель.

В цьому розділі я хочу дослідити перебіг найбільш значних битв і військових кампаній, які мали місце на Україні в період Руїни, і в яких приймало участь лівобережне козацьке військо. Суперниками і водночас союзниками українців в цей період були: Московська держава, Річ Посполита, Туреччина і Кримське ханство. Ситуація на Україні значно ускладнювалась ще й тим, що українці не знали, кого звати другом, а кого ворогом, і тому не могли зрозуміти один одного й узгодити свої дії проти агресорів, що й привело до таких жахливих наслідків.

Так, як на човен хвилі налітають,

На Україну лиха нападають.

Ні, іще гірше! Човен воду крає,

А Україна в крові потопає.

Пане, водою правиш і вітрами,

Хай же затихне буря ця над нами!

[5, с. 29]

У січні 1667 року в селі Андрусово під Смоленськом представники Московської держави й Речі Посполитої підписали мирну угоду на тринадцять з половиною років. Вона поклала край тривалій війні між ними за Україну. Вирішальною умовою угоди був розподіл Українських земель - Лівобережжя прилучалося до Росії; Правобережжя - до Польщі. Київ з околицями на кілька років віддавався під управління Росії, а фактично залишався за нею й надалі. Після підписання Андрусівської угоди, котра зневажала козацьку міжнародну правосуб'єктність, політична ситуація в Україні, яка й без того потерпала від політичних чвар і міжусобиць, надто загострилася. Поділена між двома державами-хижаками шматована внутрішніми суперечностями, козацька державність потрапила під перехресний вогонь сусідів - Московщини, Польщі, Туреччини та Кримського ханства. [33, с. 89-90]

Під тиском магнатсько-шляхетської опозиції, невдоволеної втратою багатих маєтків на Поділлі та Братславщині, польський сейм не ратифікував умов Бучацького миру, підписаного 16 жовтня 1672 року з Портою.обраний у 1674 році польським королем Ян ІІІ Собеський поклявся відвоювати всі землі Україні втрачені Полькою від 1648р. [28, с. 101]

З російського боку Лівобережний гетьман Іван Самойлович і командуючий російськими військами білгородський воєвода Г. Ромадановський від 1674 р. розпочали боротьбу проти П. Дорошенка, прагнучи захопити його володіння зі столицею Чигирин та розірвати союз гетьмана із султаном. [28, с. 102]

Їхні військові дії в 1674 - 1676 р.р. мали кілька особливостей. По-перше, йшла боротьба за приєднання Правобережної України; По-друге, велися військові акції проти турецько-татарських наїздів, і по-третє, тривала особиста боротьба І.Самойловича з П.Дорошенком за гетьманську владу над Правобережжям. Ця війна розпочалася в умовах польського без королів'я між смертю Міхала Вишневецького й елекцією Яна Собеського, а закінчилася в час зміни влади на Москві після смерті царя Олексія Михайловича й переходу її до його сина Федора та клану Милославських. Все це також впливало на політичну ситуацію і хід воєнних акцій. Була ще одна особливість: у цій війні українці воювали проти українців, «барабаші» проти «задніпрянців». Тобто в ній поєднувалися боротьба із загарбниками й вагомі елементи громадянської війни - тривала Руїна. Війська гетьманського Лівобережного регіменту були задіяні у війні за Дорошенком і водночас з його союзниками - турками і татарами. [29, с. 229]

В цілому українське козацьке військо І Самойловича та Слобідських полків разом із московітами здійснило два походи по завоюванню Чигирина (1674 - 1676) і два походи для його захисту та утримання (1677 і 1678), зрештою втративши це місто для Росії до кінця XVIII століття. Відразу ж після обрання на гетьманський уряд І Самойлович розпочав військові акції проти турецько-татарських загонів на Ліво- та Правобережжі і в Пониззі Дніпра. З 1672 року документи засвідчують і його претензії на владу на правобережній Гетьманщині з очищенням її від турків, татар, поляків і «задніпрянців» - козаків Дорошенка. У квітні 1673 р. гетьман віддав наказ І. Новицькому вислати козацькі розвід загони в Пониззя для ведення спостереження за рухом турецького та татарського війська і доносити про все, що там відбувається. [29, с. 230 - 231]

Про січнево-лютневий похід на Правобережну Україну найповніші свідчення збереглися у листах Самойловича до Малоросійського приказу. Згідно з його повідомленнями, 17 січня 1674 р. гетьман об'єднав свої війська із військами Ромадановського під Гадячем і вирушив на Чигирин. Форсувавши Дніпро ці війська захопили Бужин, Крилів і отаборилися біля містечка Боровці. Звідси були послані загони (підїзди) із козаків і ратних людей, які зайняли Мошни, Трипілля, Фастів, Мотовилівку, Чорногородку. Мешканців цих поселень громадами переселяли на Лівобережжя, аби не дати можливості Дорошенкові поповнювати харчові припаси, живу силу за рахунок українського населення. 31 січня 1674 р. до Чигирина послали окремий корпус козаків і ратних людей під командуванням окольничого П.Скуратова і наказного гетьмана переяславського полковника Д. Раїча. З українських частин належали до корпусу належали полки: Чернігівський, Прилуцький, Ніжинський, Стародубський, Гадяцький, Переяславський, а також виборні козаки інших полків. Під Чигирином у них « з Дорошенковими людьми був бій… і козаки багатьох… побили і язиків піймали і сікли їх, до міських стін і помешкання все навколо Чигирина випалили». Не піддалися міцні фортечні мури, а тому корпус пішов на північ, захоплюючи придніпровські міста і містечка. [28, с.102-103]

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17