Особливості державотворення та формування бюджетної системи в період гетьманату Павла Скоропадського - рефераты, скачать рефераты, бесплатно рефераты

Рефераты. Особливості державотворення та формування бюджетної системи в період гетьманату Павла Скоропадського

8 жовтня 1918 року німецький фронт у Європі провалився. Для Української Держави це означало початок війни з Радянською Росією і потрібні були союзники. Це треба було вирішувати з Антантою. Якби Франція і Велика Британія були зацікавлені у збереженні протибільшовицького стримувального фронту, тоді вони мали б залишити Українську Державу і допомогти їй в обороні своєї території своїми військами. Якби гетьманові вдалося порозумітися з Антантою, то можна було б домовитися про те, щоб до приходу її військ деякі німецькі дивізії залишилися в Україні і взяли участь у її обороні за відповідну плату. Така була на той час стратегічна ситуація після поразки Німеччини й Австро-Угорщини у війні. [474, c.76]

Професор Чубатий вважав, що під час створення Версальського порядку тільки гетьманська держава Скоропадського могла врятувати українську державність. З ким міг говорити визначний французький дипломат Клемансо на тему повернення хоча б частини царських боргів. Або на тему блокади скомунізованої Росії "санітарним кордоном" з боку України? Тільки з консервативним гетьманським урядом. Ні Винниченко, ні Петлюра, ні, приміром, Грушевський не були такими політичними постатями. Французькі емісари, подаючи матеріальну допомогу в боротьбі з більшовиками, завжди на самому початку розмови ставили запитання: яку частину царського боргу вони повернуть Франції у разі успіху "нашої армії"? Тоді ходила така чутка, що Франція хотіла від багатої України отримати половину царських боргів, тобто п'ять більйонів золотих франків. Природно, що таких грошей Павло Скоропадський тоді не мав. Допомогу могли надати тільки ті, хто був зацікавлений у продовженні існування Української Держави з її приватною власністю і ринковими відносинами. Однак цієї ситуації не розуміли або не хотіли розуміти опозиціонери гетьмана, що вважали себе українськими патріотами. Винниченківським бунтом вони знищили на той час єдину реальну можливість зберегти не тільки українську державність, а й піднести та зміцнити престиж Української Держави в Європі та світі. [31, c.76]

Як вважають, концерн "Протофіс" допоміг гетьманові коштами, і Павлу Скоропадському залишалося тільки дочекатися в Києві французького представника Клемансо та передати йому українську частину російського царського боргу. Ситуація і час змусили Винниченка почати свій бунт саме 14 листопада і не пізніше.

Отже, за свідченням Володимира Винниченка, 13 листопада 1918 року (тобто за два дні до оприлюднення відозви гетьмана) у приміщенні Міністерства шляхів сполучення (Бібіковський бульвар) відбулося історичне таємне засідання (за участі всіх партій, навіть есерів), яке закінчило час гетьманщини в Україні.14 грудня 1918 року гетьман відрікся від влади.

Виділимо у таблиці 3.1 позитивне та негативне в діяльності гетьманату

Таблиця 3.1 Досягнення і прорахунки гетьманату.

ДОСЯГНЕННЯ	ПРОРАХУНКИ
Відновлення приватної власності	Повернення поміщиків у свої маєтки, реманент селян
Створення дійового адміністративного апарату	Каральні експедиції
Створення судової влади	Невирішеність аграрного питання
Чітка організація кордонної служби	Заборона страйків
Початок мобілізації	Зайняття посад адмінапарату росіянами
Жорстке регулювання промисловості	Невдала мобілізація
Регулювання грошово-фінансових відносин	Залежність від німецько-австрійської адміністрації
Створення мережі посольств та консульств	Орієнтація на держави німецького блоку
Визнання суверенітету Української Держави	Відсутність протидії пропаганді більшовицьких сил
Розбудова науки, освіти та культури	Акт про федерацію з майбутньою не більшовицькою Росією
Підвищення авторитету Автокефальної Української Православної Церкви

За неповні вісім місяців правління Павла Скоропадського зроблено було чимало. Головне: Україну 1918 року вдалося утримати поза громадянською війною. Зберегли промисловість, налагоджувалися міжнародні зв'язки. Однак українське суспільство виявилося занадто розрізненим. Воно не змогло об'єднатися, і не знайшло сили, здатної його об'єднати. Навряд чи можна звинувачувати в цьому лише Грушевського, Скоропадського чи Петлюру. Кожний із них змушений був грати за правилами, запропонованими сильнішими державами. Виграти ж може лише той, хто грає за своїми правилами

Уряд Скоропадського не зміг вирішити соціально-економічні проблеми, що стояли перед державою. Але за час гетьманату було закладено систему української національної армії та флоту, мережу військових учбових закладів, відновлені нормальні дипломатичні відносини з 15-ма європейськими державами, встановлена українська грошова система, засновані банки, почалася відбудова національної промисловості, пройшли судові реформи, розвинулася торгівля, здійснена українізація освіти й культури. Все це дає змогу достатньо високо оцінити вельми суперечливу, але колоритну постать гетьмана України новітнього часу.

Висновки
Підводячи підсумки нашої роботи варто викласти думку В. Винниченка, що читати українську історію треба з бромом, - до того це одна з нещасних, безглуздих, безпорадних історій, до того боляче, досадно, гірко, сумно перечитувати, як нещасна, зацькована, зашарпана нація тільки те й робила за весь час свого державного існування, що одгризалась на всі боки: од поляків, руських, татар, шведів. Уся історія - ряд безупинний, безперервний ряд постань, війн, пожарищ, голоду, набігів, військових переговорів, інтриг, сварок, підкопування.

Цей запис на нашу думку є актуальним і в наш час. Адже в сучасному державотворенні необхідно таки осмислити уроки української історії.

Бурхливі революційні події показали нездатність парламентської республіки в особі ЦР вирішити загальні питання державного будівництва. Тому П. Скоропадський свідомо пішов на встановлення авторитарного правління.

Отже, з огляду з викладених нами процесів, що відбувалися протягом 1918 року можна сказати що гетьманський уряд прийшов до влади у зв'язку з такою ситуацією в країні:

відкриті кордони та відсутність постійно діючої армії;

Невиконання обов'язків перед союзниками щодо поставки хліба;

присутність в Україні великої військової сили німців та австрійців;

відсутність на рівні провінції кваліфікованої цивільної адміністрації;

виробляння продукції тільки для власного споживання через відсутність зацікавленості у створенні додаткового продукту;

насадження соціалізму проти волі більшості населення;

протести польських поміщиків проти націоналізації землі;

набрання сили опозицією - хліборобський рух;

суперечливість земельної політика;

влада не була обрана демократичними виборами.

У повному обсязі соціально-економічні погляди гетьмана відображала його "Грамота до професійного юриста О. Палтова". В якій, проголошувалося:

права приватної власності;

були відмінені усі розпорядження бувшого Українського уряду, а так само Тимчасового російського уряду відміняються й касуються;

планується відбудова повної свободи по розробленню купчих по куплі-продажу землі;

обіцяється твердо забезпечені права робітничого класу;

особлива увага звернеться на поліпшення правового становища й умов праці залізничників;

на економічнім і фінансовім полі планується повна свобода торгівлі і приватного підприємства й ініціативи.

Програму, як бачимо, відзначає соціально-ринкова орієнтованість, прагматизм і враховуванням господарських традицій України. Це був крок уперед в порівнянні з деклараціями ЦР, продиктованими швидше емоціями, ніж тверезим розрахунком.

Особливістю державного будівництва у період гетьманату було те, що воно відбувалося за військової іноземної присутності. П. Скоропадський з обережністю ставився до німецьких і австрійських військових чинів, розуміючи, по-перше, їхню незацікавленість у створенні сильної й суверенної Української держави, а по-друге, усвідомлюючи, що врешті результати Першої світової війни складуться на користь Антанти.

Каркас нової влади конструювали "Закони про тимчасовий державний устрій". До компетенції глави держави належало визначення зовнішньополітичної лінії; оголошення окремих районів на військовому, осадному або надзвичайному становищі; помилування засуджених, пом'якшення міри покарання, звільнення від судової відповідальності. Гетьман був також Верховним воєводою української армії та флоту. Всі накази та розпорядження гетьмана мали закріплюватися головою уряду або відповідним міністром.

1 серпня 1918 р. за ініціативи П. Скоропадського було прийнято "Тимчасовий закон про верховне управління державою на випадок смерті, тяжкої хвороби і перебування поза межами держави Ясновельможного пана Гетьмана всієї України". Даний закон був застосований лише єдиний раз - під час візиту П. Скоропадського до Берліна у вересні 1918 р., коли колегію очолив тодішній голова уряду Ф. Лизогуб.

На Раду міністрів покладалися "напрямок і об'єднання праці окремих секцій" по "прикметах як законодавства, так і найвищої державної управи". Уряд очолював отаман-міністр, а керівництво його справами доручалося генеральному секретареві та керованій ним державній Генеральній канцелярії. Згодом ці посади стали називатися: голова Ради міністрів та державний секретар.

25 травня 1918 р. було прийнято "Положення про Малу раду міністрів", до складу якої входили заступники міністрів. До її компетенції належав розгляд тих законодавчих і адміністративних пропозицій міністрів, що "через їх нескладність не потребували взаємної згоди відомств у письмовій формі", а також проекти, кошториси міністерств тощо.

Ще до приходу до влади П. Скоропадський зрозумів, що однією з найскладніших проблем, які йому доведеться вирішувати, стане кадрова. Перший отаман-голова Ради міністрів М. Устимович сформувати уряд не зміг. Призначений замість нього тимчасово М. Василенко був відомим науковцем (професором права) і громадським діячем поміркованої орієнтації (членом Українського наукового товариства, Старої громади, ТУП і кадетської партії). Представники соціалістичних партій відмовилися увійти до складу гетьманського уряду. З членів УПСР лише Д. Дорошенко обійняв посаду міністра закордонних справ, котрий, як і голова кабінету, вважав, що нові форми української держави повинні бути заповнені національним змістом.

Автори мемуарної літератури інколи дорікали гетьману за те, що склад його уряду був неукраїнським. Ці звинувачення перекочували до деяких наукових праць. Насправді ж національний склад Ради міністрів був таким: дванадцять міністрів українського походження, четверо - представники інших національностей (поляк А. Ржепецький - міністр фінансів, єврей С. Гутник - міністр торгівлі, росіяни Ю. Вагнер - міністр праці, Г. Афанасьєв - державний контролер).

Гетьман надавав неабиякого значення розвитку інституту державної служби. Залишивши на попередніх посадах усіх працюючих спеціалістів (крім міністрів та їх заступників), він намагався поповнювати кадри управлінців досвідченими, кваліфікованими професіоналами не лише з центру, а й з периферії.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15