Особливості державотворення та формування бюджетної системи в період гетьманату Павла Скоропадського - рефераты, скачать рефераты, бесплатно рефераты

Рефераты. Особливості державотворення та формування бюджетної системи в період гетьманату Павла Скоропадського

агалом зафіксовані в "Спогадах" самохарактеристики, а також оцінки людей і подій дають всі підстави визначити світогляд останнього українського гетьмана як несвідомо колаборантський. [41, с.26].

П. Скоропадський, безперечно, належав до тих, хто зберігав певний сентимент до рідного, хоча у малоросійського поміщика цей сентимент не в останню чергу зумовлювала й та вагома обставина, що саме ця земля і її люди забезпечували йому матеріальні блага і комфортне існування. Але дозвіл на користування цими благами дав Скоропадським російський цар в обмін на політичну лояльність, і вони ніколи цього не забували [38, с.26].

Лише ущербною, відчуженою від рідної нації самоідентифікацією можна пояснити дивну політичну сліпоту Скоропадського, який у спектрі тогочасних українських партій і рухів не розрізняв жодних відтінків - усі вони в його сприйнятті належали до "крайніх". течій. "Властиво, тоді було дві течії, - писав він про політичну ситуацію 1918 р., - одна українська a out rance ("крайнього напрямку"), друга - рішуче ніякого українства" [41, с.27]. Оскільки Скоропадський і його уряд посіли місце Центральної Ради, не лишається жодного сумніву, що до українського руху "крайнього напрямку" він відносив і таке помірковане демократичне крило українських соціалістів, яке представляв Михайло Грушевський з соратниками.

Інші факти "Спогадів" переконують, що гетьман часом зараховував того чи іншого українського діяча до крайніх шовіністів уже за звичайним проявом почуття національної гідності, приміром за фактом мовної стійкості у спілкуванні або природного прагнення повернути українській мові її законні права. Показовою в цьому плані є мовна характеристика Симона Петлюри, яку дає йому Скоропадський, згадуючи свою першу зустріч з ним: "Був люб'язний, тоді ще говорив зі мною по-російському, а не по-українському, загалом, тоді українську мову ще не нав'язували насильно... українізація поганого враження, згідно з моїми поглядами, не справляла" [41, с.62].

Світоглядний антагонізм П. Скоропадського до уенерівців, що виявлявся не тільки в ідеологічних, а й у національних питаннях, особливо увиразнює його ставлення до Галичини і галичан.

У противагу М. Грушевському і його послідовникам, які завжди переживали політичне розчленування України як трагедію і головним своїм завданням ставили майбутнє об'єднання України в її історичних кордонах, гетьман виявляв цілковиту неспроможність бодай уявно перетнути Збруч. Галичани лишались для нього чужим, малозрозумілим і неприємним етносом. [41, с.27]

Світогляд Скоропадського найповніше виявляється у його культурній програмі, в уявленнях про майбутні перспективи культурного розвитку України:.

"Культурний дійсно клас українців дуже малочисельний. Це і є бідою українського народу. Є багато людей, які гаряче люблять Україну... Це вузьке українство виключно продукт, привезений нам з Галіції, культуру якої цілком пересаджувати нам немає жодного сенсу: ніяких даних на успіх немає і є просто злочином, оскільки там, власне, й культури немає.

Адже галичани живуть недоїдками від німецького і польського столу.

Великороси і наші українці створили спільними зусиллями російську науку, російську літературу, музику і малярство, і відмовлятися від цього свого високого і хорошого для того, щоб узяти те убожество, яке нам, українцям, так наївно люб'язно пропонують галичани, просто смішно й немислимо..." [41, с.233-234].

Галичани, вважав П. Скоропадський, - окрема народність (гетьман навіть має надію, що їм вдасться її зберегти). Їхнє прагнення до мовно-культурної єдності з підросійськими українцями здається йому смішними й немислимими претензіями. Натомість мовно-культурну єдність східних українців з росіянами наш гетьман жодною мірою не ставить під сумнів. Цікавою є й арґументація, на якій базується його переконання в існуванні спільної російсько-української культури, - це участь багатьох українців у створенні російської культури.

Віра П. Скоропадського в російсько-українську мовно-культурну спільність була вірою у спільність визискувача і визискуваного, адже творення так званої російсько-української культури було однобічним: зросійщені українці активно працювали на утвердження й розвиток російської культури, росіяни ж не тільки не брали участі в українському культуротворчому процесі, але й всіляко протидіяли йому [35, с.29].

Отже, П. Скоропадському, вважає вже згаданий нами автор Л. Масенко, можемо з повним правом поступитися пальмою першості у створенні концепції двомовно-двокультурної України, яку пізніше так активно впроваджував у життя комуністичний режим. [33, с.28].

Для певного виправдання П. Скоропадського як людини (не як політика) слід сказати, що, на відміну від більшовиків, він справді вірив у можливість мирного співіснування в Україні двох культур. Чисто психологічно це пояснюється підсвідомим внутрішнім зусиллям гармонізувати кризовий стан малоросійської ідентичності, який гетьман переживав унаслідок загострення українсько-російського конфлікту. Час вимагав від нього чіткого вибору у національній орієнтації, але малоросійська свідомість, а точніше підсвідомість, нездатна відділити українське від російського, чинила опір і вимагала примирення конфліктуючих націй.

Як уже зазначалось, неусвідомлюване колаборантство П. Скоропадського особливо виразно виявляється у його ставленні до мовних і культурних проблем України. Гетьман постійно підкреслював своє прагнення повної об'єктивності і безсторонності у вирішенні українсько-російського конфлікту на всіх його рівнях, пор.: "Визнаючи дві паралельні культури, як глава держави я намагався ставитися до обох таборів цілком безсторонньо і об'єктивно" [41, с.54]. Але після понад двохсотлітнього гноблення української культури в Російській імперії вона потребувала від своєї держави найактивнішого захисту й підтримки. Лише така позиція української влади у вирішенні мовно-культурних проблем була б об'єктивною і справедливою.

Суперечливість світогляду, як і глибинну відчуженість від української культури, ще виразніше виявляє гетьман у такому формулюванні з приводу тих же проблем: "Нехай буде боротьба двох культур, це галузь, де насильство не потрібне" [41, с.48] Саме слово "боротьба", яким окреслює гетьман стосунки двох культур в Україні і яке відповідає справжньому станові речей, виключає можливість їх мирного співіснування. Кінцеву мету такої позиції значно відвертіше, до речі, формулювали пізніше представники більшовицької влади.

Цинізм більшовиків був, безперечно, чужий натурі П. Скоропадського. Але малоросійство гетьмана, його неспроможність усвідомити себе провідником самостійної нації диктувало йому хибну політику компромісної тактики, постійний пошук міфічної "середньої" лінії між українцями і росіянами, що було нічим іншим, як спробою проекції власної ущербної, "проміжної" національної самоідентифікації на весь український соціум. [35, с.27]

Характерним у цьому зв'язку є пояснення мотивів, якими керувався П. Скоропадський, збираючись очолити з німецькою допомогою Українську державу. "І справді, озираючись навкруги, - пише він, - я рішуче не бачив нікого, хто б у даний момент підходив для того, щоб цей обов'язок взяти на себе. З українців нікого, всі вони мрійники або крайні шовіністи галіційської орієнтації, - ні за ким з них великороси на Україні не підуть. З великоросів також нікого не було (українці цього ніколи, до речі, не допустили б). І от поступово я надумав, що дійсно найбільш підходящий - я. По-перше, в українських колах мене добре знають, по-друге, я відомий у великоросійських колах, і мені легше буде примирити, ніж комусь іншому, ці два полюси" [41, с.133].

На принципі "середини" як на головному в своїй політичній діяльності П. Скоропадський наголошував постійно: "Було дві течії, як у соціальних, так і в національних питаннях, обидві крайні, ні з однією, ні з другою я не міг погодитися і тримався середини" [41, с.47]. "Я думав, що партія, яку я мав намір створити, повинна була якраз вести до певних компромісів, як справа, так і зліва, в соціальному відношенні і в великоросійському і в українському питаннях у сенсі націоналістичному" [41, с.123].

Що компромісна лінія була згубною для України за тих умов, які вимагали для зміцнення незалежності, навпаки, протистояння щодо Росії, загострення боротьби і крайнього напруження всіх сил, найкраще засвідчував сам П. Скоропадський, коли неодноразово підкреслював ворожість росіян до українських прагнень, їхню цілковиту неготовність до будь-яких компромісів як у політичній, так і в мовно-культурній сферах суспільного життя. Ось що писав гетьман про ставлення до української самостійності численних російських товариств, що утворились у Києві з масовим напливом утікачів з Росії: "На виправдання українців я повинен сказати, що в цьому їхньому шовінізмі дуже винні росіяни. Ця похмура нетерпимість, ця злоба навіть до будь-якого невинного прояву українства, це втоптування в багно всього, що дороге кожному українцю, викликає протидію, і, що найоригінальніше, що, здавалося б, культурні класи мали б цього зректися, насправді ж цього немає" [3, с.255].

Сумний парадокс ситуації полягає в тому, що майбутній гетьман українізував свій корпус за наказом російського генерала Корнілова, змушеного перед загрозою більшовицького наступу піти на певні поступки Центральній Раді. П. Скоропадський же всіляко відмовляв Корнілова від цього кроку.

Але Корнілов наполягав - і Скоропадський змушений був підкоритися: "Раз Корнілов вимагав настійно українізації, я нічого не мав проти того, щоб була українізована 153-тя дивізія" [34, с.70].

Саму можливість приходу до влади у критичний час виборювання державної незалежності людини з такою виразною проросійською психологічною орієнтацією можна пояснити лише політичною незрілістю тогочасного українського суспільства, що засвідчувала загальні масштаби його денаціоналізації.

Проголошення федерації з Росією було закономірним завершенням короткотривалої політичної кар'єри П. Скоропадського. У психіці українського гетьмана його батьківщина утворила настільки міцний симбіоз з Росією, що уявити її окремою державою він був рішуче не годен. Тому й будував свою діяльність на принципі компромісу, примирення України з Росією [34, с.29].

Задекларувавши пошук міфічної "середньої" між українством і росіянством лінії головним принципом своєї політичної діяльності, П. Скоропадський фактично провадив політичний курс, спільний з метою білогвардійського руху. Український гетьман хотів об'єднати українські військові сили з російськими у боротьбі з більшовиками, які загрожували існуванню єдиної неділимої Росії. Свою країну він не мислив незалежною від Росії державою, а трактував її тільки як плацдарм для порятунку Великої Росії: "Я дійсно в той час вірив, що визволення Росії відбудеться за допомогою Еntante-і і з України." [41, с.129].

Показово, з якою легкістю "ховає" П. Скоропадський Україну, тоді як Росію лишає з надією, хай і неблизькою, на порятунок від більшовицького ярма. Це також характерний показник підсвідомої самоідентифікації не з двома, а таки з однією нацією.

Таким чином, на думку Л. Масенко, антибільшовицька позиція гетьмана виключала державницьку позицію. Він опікувався не зміцненням самостійності держави, на чолі якої став у найкритичніший момент її боротьби за визволення від колоніальної залежності, а прагнув порятунку і збереження імперії.

Тому маємо всі підстави оцінити як історичну катастрофу гетьманський переворот 29 квітня 1918 р., що усунув від влади українську інтелектуальну еліту і замінив її русифікованою елітою з ущербною національною свідомістю [4, с.29].

Вікова колоніальна політика Росії, політика постійного "обезголовлювання" української нації, дала свої гіркі плоди. Час вимагав швидкого й енергійного закріплення державної незалежності, а це могла зробити тільки сильна, національно свідома еліта, здатна організувати пробуджений народ на боротьбу за свободу. Але такої еліти не було [33, с.29].

У розвідці, присвяченій аналізові діяльності В. Науменка та М. Василенка - двох політичних діячів, що обіймали міністерські посади в уряді П. Скоропадського, історик Дмитро Соловей пише про цей час: "Була армія, була велика пробуджена народня сила, але не вистачало для неї потрібної кількості добрих фахових керівників. Кажучи військовою мовою, не було "офіцерського корпусу". Нікому було вести ту армію до мети національного визволення. Навпаки, було дуже багато таких, що кидали на шляху їй тяжкі колоди. Відси безліч помилок, хаос, втрата орієнтиру і неминуча поразка у тих складних і тяжких умовах" [43].

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15