У деяких випадках уряд делегував законодавчу ініціативу окремим міністерствам, а їх рішенням надавав силу закону. Таке право дістав, наприклад, міністр шляхів сполучення.

Закони Української Держави мали загальний і обов'язковий характер для всіх громадян України та іноземців, що перебували на її території. Публікація нових правових актів здійснювалася загальноприйнятими засобами, а виконавцям вони передавалися кур'єрами або телеграфом. Скасування чинності будь-якого закону здійснювалося лише новим аналогічним актом. Незнання законів не звільняло від необхідності їх дотримання та відповідальності за їх порушення.

Протягом існування гетьманського режиму було видано близько 500 нових нормативів на правах законів. Не всі з них рівноцінні за своїм значенням: одні призначалися для короткотермінової дії, інші мали історичне відлуння. До останніх, у першу чергу, належать ті правові акти, які регулювали соціокультурну сферу. В масиві законодавчих актів гетьманського уряду є й такі, одіозність яких з самого початку не викликала сумніву (наприклад, закон "Про заходи боротьби з розладнанням сільського господарства" від 8 липня). Деякі нормативи (такі як закон "Про право продажу і купівлі земель поза міськими поселеннями") викликали дискусії, що не вщухають і сьогодні. [1]

Відмітимо, що майже на всіх засіданнях Ради Міністрів, де обговорювалися і схвалювалися закони, був присутнім гетьман особисто і всі вони відбувалися в його резиденції. Там відбувалися також засідання Малої Ради Міністрів, тобто заступників міністрів, що готували матеріали міністерств відносно нових законів, і на цих засіданнях дуже часто бував гетьман, щоб особисто переконатися в їх доцільності. Скоропадський був переконаний, що надає своєму режимові демократичного характеру і він був згоден прийняти до свого кабінету соціалістів.

Окремо на нашу думку слід відмітити повноваження гетьмана. Отже, законом про тимчасовий державний устрій України тимчасово до вибрання Сейму й відкриття його діяльності державний устрій України й порядок керування основується на таких законах.

1) Влада управи належить виключно Гетьманові України в межах усієї Української Держави.

2) Гетьман стверджує закони й без його санкції ніякий закон не може мати сили.

3) Гетьман призначав Отамана Ради Міністрів. Отаман Міністрів складав Кабінет і представляв його в повнім складі на затвердження Гетьмана. Гетьман затверджує й скасовує Кабінет у повнім його складі. Гетьман приймає й звільняє інших урядових осіб у раді, коли для останніх не обґрунтовано законом іншого порядку призначення й звільнення.

4) Гетьман є найвищий керовничий усіх зносин Української Держави з закордонними державами.

5) Гетьман є верховний воєвода Української Армії та Флоту.

6) Гетьман оголошує області на військовім, осаднім або виключнім стані.

7) Гетьманові належить помилування засуджених, полегшення кари й загальне прощання зроблених карних учинків з касуванням проти них переслідування й визволення їх від суду й кари, а також складання державних поборів і дарування милості в особистих випадках, коли сим не порушуються нічиї визначені законом інтереси та громадянські права.

8) Накази й розпорядки Гетьмана закріпляються Отаман-Міністром або відповідним йому Міністром.

9) Передовою в Українській Державі вірою є християнська, православна.

10) Всі не приналежні до православної віри громадяни Української Держави, а також усі мешканці на території України користуються свободою відправленням їх віри й богослужінням по її обряду. [39]

В середині держави гетьман назначав людей керувати губерніями та повітами із земельних власників, народних діячів, суддів і військових. Серед них були люди, що виконували таку ж роботу ще в царські часи.

Гетьманський режим мав великі труднощі по причинах так званих карних експедицій, переважно на Правобережжі, які влаштовували польські поміщики при помочі австрійських військових відділів, щоб повернути забрані селянами поміщицькі землі. Це діялось біля австрійського кордону. В названих експедиціях брали участь різні польські і московські авантюрники, що вже в часи Центральної Ради відзначалися своїми жорстокостями. [34, с.139]

Як свідчення, що при гетьманові Скоропадському Україна була самостійною можна навести приклад про взаємну угоду українського державного радника С. Гербеля з австрійським фельдмаршалом фон Бельцом в Одесі. З деякими змінами вона була включена в „Інструкцію прем'єра Лизогуба, що офіційно визначала стосунки між Україною і союзними військами.

В першій частині угоди стверджується, що повноваження Генерального Уповноваженого України відносяться до всіх українських територій, де перебуває австрійська східна армія, тобто губерній: Херсонської, Подільської Катеринославської, Таврійської та міст Одеси та Миколаєва. Уряд такого Уповноваженого законний для вирішення важливих справ.

Згідно з тим документом, Генеральний Уповноважений С.М. Гербель відповідає свою діяльність перед прем'єром Ради Міністрів у Києві і від нього бере свої накази. Всі губернатори й командири, як і отамани міст, керують справами на своїй території, де втримують лад і спокій.

Уповноважений Гербель повинен був дбати про інтереси населення згідно з законами Української держави, він призначає всіх цивільних урядовців і має над ними повну юрисдикцію. Він має штаб своїх співробітників, яких очолює директор, а всі адміністративні відділи мають своїх шефів, що відповідають за працю своїх департаментів. Гербель призначає і може звільнити всіх урядників.

У другому розділі документу говориться про випадки, коли неможливо зв'язатись з прем'єром Ради Міністрів у Києві, і тоді сам Генеральний Уповноважений може зняти урядників і призначити на їх місце інших, за винятком губернського старости, отаманів міст і губернських командирів, вони можуть бути тимчасово ним звільнені в урядуванні, але остаточно вирішує справу прем'єр Ради Міністрів у Києві.

Уповноважений може також тимчасово припинити діяльність адміністративних інституцій і призначити нові вибори, він дає інструкції і поради всім урядам згідно з законодавством Української держави в випадку війни, може установлювати нові державні і військові уряди та помножувати існуючі, але має негайно донести про те прем'єру Ради Міністрів у Києві.

Уповноважений видає мобілізаційні чи демобілізаційні розпорядження війську, Червоному Хресту, господарчим установам і властям, що дбають про українські збройні сили. Від імені гетьманського уряду він видає всякі циркуляри, розпорядження і накази, він карає адміністративно винних у невиконання наказів. Нарешті, він може доповнити, мінити і докликати розпорядження губернських старост, командирів і начальників міст. Про все вчинене він рапортував прем'єру Ради Міністрів у Києві. [34, с.139]

Як вже було зазначено гетьманський уряд призначив на пости губерніальних та повітових старост, переважно місцевих поміщиків, земських діячів та суддів. Осіб, які служили на адміністративних посадах за старого режиму, було призначено на всю Україну 3-4, - пише дослідник історії цієї доби Д. Дорошенко [28]. Проте, якраз це питання було найбільш болючим. Ці адміністратори, хоч і були досвідченими земськими діячами і, за невеликим вийнятком, українцями, не належали до так званих "свідомих українців", за яких у той час вважали членів соціалістичних партій, і тому, з погляду соціалістів, вони були реакціонерами. [28]

Становище місцевої адміністрації ускладнювалося ще більше спадщиною Центральної Ради. Вище була вже згадка про те, як з приходом в Україну німців та австрійців почалася аграрна реакція: волинські та подільські поміщики почали організовувати "каральні загони", які стягували з cелян забране за попередній час і компенсацію за знищене майно. Німці та австрійці не перешкоджали цим каральним експедиціям, навіть допомагали їм. Ці самочинні розправи ширилися в першому періоді існування гетьманського уряду, який не мав фактичної сили припинити їх, і минуло кілька тижнів, поки нова адміністрація спромоглася покласти край анархії.

Величезне значення мало земельне питання. Ухвалений 31 січня 1918 р., закон Центральної Ради про встановлення норми землеволодіння в 25 десятин і конфіскацію більших володінь був скасований "Грамотою" Гетьмана 29 квітня. Непевність становища селян та поміщиків викликала незадоволення з обох боків, ексцеси та скарги. Почалися з перших же днів нового уряду заходи, щоб унормувати становище.

Для підготовки умов до аграрних перетворень на місцях створювалися земельні комісії, які з перших днів нової влади усували земельні комітети Центральної Ради. Домінантою реформацій стало відновлення приватної власності на землю, повернення її в товарний обіг. Міністерством земельних справ на місцях створювалися регіональні управління хліборобства та державного майна, а також губернські, повітові, волосні земельні, земельно-ліквідаційні та особливі комісії. Ці останні вирішували питання про право на врожай 1918 р. із земель колишніх землевласників відповідно до спеціального закону, ухваленого 27 травня 1918 р.

Повітові земельні комісії брали на себе тимчасове управління земельними ділянками окремих власників на їхні прохання і з дозволу губернських комісій на термін понад один рік. Маєтності господарів, які були відсутніми, за розпорядженням губернської комісії передавалися повітовій комісії для управління без заяви власника або його повіреного. Суть управлінських функцій зводилася до передачі маєтків в оренду або прямого господарювання з допомогою призначених фахівців. Витрати на ці заходи покривалися за рахунок прибутків, одержаних від господарської діяльності. Чистий прибуток передавався власникові, який міг у будь-який час вимагати повернення своєї ділянки.

Поряд із земельними комісіями Рада Міністрів утворила тимчасові повітові та губернські земельно-ліквідаційні комісії, до компетенції яких входив розгляд справ про відновлення порушеного володіння й користування землею, про повернення відібраних після 1 березня 1917 р. підприємств, рибних ловів, знаряддя та всякого рухомого майна, про відшкодування збитків і винагороду за користування майном, про розрахунки за посіви на чужих землях без дозволу власників, володарів чи орендарів. Земельна реформа мала багатоступеневий характер. Низкою законодавчих актів передбачалося реалізувати такі принципи:

відповідальність за перетворення брав на себе уряд;

створення Державного земельного фонду за рахунок державних, церковних і частини приватних земель із повним відшкодуванням за них;

продаж земельних ділянок малоземельним господарям;

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15