Митний тариф 1724 р. був яскравим відображенням протекціоністської політики уряду. Він встановлював дуже високе ввізне мито на іноземні товари, якщо такі самі товари вироблялися в достатній кількості на російських мануфактурах. Нижчим митом обкладалися товари, які в Росії хоч і виготовляли, але не в достатній кількості, а мінімальним - ті, які в Росії не виробляли. З товарів, які вивозили з країни, стягували низьке мито. Винятком було високе заборонне мито на сировину, необхідну для російських фабрик. Таким чином, митний тариф захищав російську промисловість від іноземної конкуренції [11].

Одним з найважливіших документів російської історії був Табель про ранги 1722 р. Він вводив нову ієрархію чинів, які можна було отримати завдяки особистій службі, піднімаючись поступово від чину до чину. Всі посади були розподілені „по горизонталі” на три паралельних ряди посад воєнних (в тому числі сухопутних, гвардійських, артилерійських, морських), статських і придворних і кожен ряд „по вертикалі” був розділений на 14 рангів, або класів. До Табелю були додані статті, які детально роз'яснювали його суть. Зокрема, вказувалося, що певний ранг можна отримати лише завдяки власним заслугам. Табель також надавав можливість отримати дворянство, в тому числі спадкове, вихідцям з інших станів [9].

Цінними джерелами з історії реформ Петра І є публіцистичні твори, зокрема трактат Феофана Прокоповича „Правда воли монаршей”, виданий в 1722 р. Він обґрунтовував указ Петра І від 5 лютого 1722 р., який встановлював новий порядок престолонаслідування, згідно якого цар міг призначати собі спадкоємця на свій вибір і в будь-який час змінити своє рішення. Ф. Прокопович у трактаті подав відомості про різні форми правління і державного устрою, про витоки верховної влади. Він обґрунтував указ про самодержавну форму правління, посилаючись на приклади з російської і світової історії, Святе Письмо, норми звичаєвого права [18].

Важливі свідчення про становище Російської імперії на час смерті Петра І можна почерпнути з генеральних відомостей Кирилова. Зокрема, він подав дані про російську промисловість у 1727 р., назвавши підприємства, які існували в той час, їхню кількість і місця їх розміщення. Це дало можливість побачити результати реформ Петра І в галузі промисловості [7].

Джерелом з історії реформ кінця XVII - першої чверті XVIII ст. є й вислови Петра І, наприклад, про морську справу, про себе і своїх сподвижників, взяті з його листів, указів та інших документів. Вони допомагають краще зрозуміти мотивацію вчинків Петра І, мету реформ і їхню суть [4, 6].

Практичне значення роботи. Дана дипломна робота може бути використана при підготовці до семінарських занять з історії зарубіжних слов'ян, історії Росії, до уроків з всесвітньої історії в школі, для написання інших наукових робіт.

Наукова новизна. Дана робота присвячена суто реформам Петра І. Автори намагалися висвітлити всі значні перетворення в Росії кінця XVII - першої чверті XVIII ст., показати їхнє суперечливе значення в історії країни. Реформи прискорили одні процеси й одночасно загальмували інші. Росія за короткий час наблизилася до рівня тогочасних європейських країн, але водночас були закладені підвалини для її відставання від них в майбутньому. Зважаючи на це, період реформ Петра І був одним із найважливіших в історії Росії.

У структурному відношенні дана робота складається з вступу, чотирьох розділів, висновків і додатків. В цілому робота без списку використаних джерел і літератури та додатків займає 70 сторінок. В списку використаних джерел налічується 18 джерел, в списку використаної літератури - 64 наукові статті і монографії.

Розділ 1. Політично-адміністративні реформи Петра І

Прийшовши до влади в 1689 р., Петро І успадкував традиційну систему управління XVІІ ст. - з Боярською думою і приказами як центральними установами. За своєю суттю це були складові частини системи управління станово-представницької монархії, проте з цього часу в політичній структурі все чіткіше проявлялася еволюція в бік зміцнення абсолютизму [21; c. 150].

Перша нова установа, із заснування якої слід починати історію політично-адміністративних реформ кінця XVII - першої чверті XVIII ст., - Преображенський приказ - був створений на початку 1695 р. Він був типовою установою перехідного періоду, в якому нове тісно перепліталось із старим. Подібно до старих приказів Преображенський приказ був установою багатофункціональною. Але він докорінно відрізнявся від них тим, що в галузі політичного розшуку його діяльність не обмежувалась рамками якої-небудь частини чи області країни, а поширювалась на всю державу і відповідно йому підкорялися по цій лінії всі решта центральні і місцеві установи. На думку дослідниці Голікової, ця абсолютно нова властивість Преображенського приказу дозволяє вважати його першим централізованим органом управління. На початок 1697 р. в ньому опинились об'єднаними: керівництво боротьбою з політичними противниками Петра І, управління Преображенським і Семеновським полками і охорона громадського порядку в Москві [36; c. 8, 9, 14]. Передача у відомство Преображенського приказу виключного права суду по політичних злочинах відразу поставила його вище інших приказів, дала право за доносом арештувати будь-кого незалежно від його соціального і службового становища. Зв'язок з царем і незалежність від інших установ він зберіг протягом всього правління Петра І [19; c. 251, 254].

Першою значною політично-адміністративною реформою була міська. Початок їй покладено двома указами 30 січня 1699 р. Перший із них, повідомляючи, що торгово-промисловому і всьому посадському населенню Москви створюються „приказные волокиты” і збитки, через що „окладные многие доходы учинились в доимке”, вилучав московських гостей, торгових людей гостиної сотні і жителів палацових і чорних слобод з відання приказів (їх було вісім) і воєвод і передавав у відання у відношенні збору всіх податків і суду виборним з їхнього ж середовища особам - бурмістрам, що входили в самостійний орган управління - Бурмістерську палату. Остання ставала і центральним органом управління для посадського населення всієї Російської держави. З листопада того ж року Бурмістерська палата одержала назву Ратуші.

Другий указ 30 січня 1699 р. проголошував утворення органів міського управління на місцях, мотивуючи їхню необхідність прагненням звільнити посадське населення від утисків, неправд і насильств із боку воєвод і дрібних приказних чинів, через що знову ж таки порушувалося планомірне надходження податків у скарбницю і їхнє зростання. Однак, на відміну від першого указу, що засновував Бурмістерську палату незалежно від волі населення Москви, вибір бурмістрів і заснування земських ізб на місцях передавалися на розсуд самих торгово-промислових людей міст, палацових і чорних сіл і волостей з одною обов'язковою умовою, що за „милость и призрение великого государя”, тобто за створення органів самоврядування, посадське населення на місцях повинно сплачувати прямі податки в скарбницю в подвійному розмірі. Опитування міст виявило незабаром, що переважна більшість з них відмовилися прийняти реформу на таких умовах. Через такий поворот справи уряд відмовився від збору податків у подвійному розмірі, але указом 20 жовтня 1699 р. реформа була зроблена обов'язковою і введена повсюдно [64; c. 232-233].

Ця реформа мала на меті збільшення доходів казни шляхом впорядкування збору прямих і непрямих податків, а також пожвавлення ремесла, промисловості і торгівлі. На думку Молчанова, створення центрального органу міського самоврядування - Бурмістерської палати, чи Ратуші, означало появу головної державної каси, куди надходили збори з міст всієї країни і звідки вони потім витрачалися за вказівкою царя на загальнодержавні потреби, головним чином на підготовку і ведення війни [67; с. 129]. За словами ж Ключевського, московська ратуша звітувала відразу царю, минаючи прикази, і стала чимось на зразок міністерства міст і міських зборів [55; с. 140].

Крім міської реформи, яка запровадила нові установи, Петро І зі своїми прибічниками зайнялися й старими. Вважаємо, що найважливіші зміни прослідковуються у вищому ешелоні влади - Боярській думі. В цілому Дума зберегла традиційне значення аристократичного органу влади. Проте змінився кількісний і якісний склад Боярської думи. Так, в 1691-1692 рр. в її складі нараховувалось 182 особи, в 1698-1699 рр. стало 112 осіб, а на 1 січня 1702 р. залишилось тільки 86 осіб, тобто за десятиліття чисельність Думи зменшилась більше, ніж вдвічі [71; c. 107]. Старі бояри та інші помирали, нові ж призначення майже не відбувались. Боярська дума, таким чином, вимирала природним шляхом. Крім того, на засіданнях були присутніми далеко не всі, зазвичай 30-40 осіб, так як одних посилали з дорученнями по країні, інших просто не запрошували. Найголовніше ж в тому, на нашу думку, що Боярська дума вирішувала другорядні питання, важливі справи розглядав і вирішував сам цар. Повідомляли про його рішення іменні укази [28; с. 57]. Ще один показник зміни Боярської думи - перетворення її складу. В аристократичну за своєю суттю установу проникало все більше представників неродовитого дворянства і приказних ділків [71; c. 107].

З року в рік зростала роль Ближньої канцелярії, створеної в 1699 р. Ця установа вважалась канцелярією Боярської думи, але фактично заміняла Думу. В Ближню канцелярію входили довірені люди царя, керівники приказів, що не мали думного чину - їх було 8 осіб. Вони створили „Конзілію міністрів”, що була безпосереднім попередником Сенату [51; с. 230].

Відомості про засідання Думи обриваються десь близько 1704 р., хоча вже з 1701 р. її функції як вищого урядового органу стала виконувати „Консілія міністрів”. Вона зосередила у своїх руках всю владу на час відсутності в Москві царя, що перебував переважно на театрі воєнних дій. Конкретно - вона займалася управлінням приказами і канцеляріями, організовувала забезпечення армії всім необхідним, відала фінансовими питаннями і будівництвом. В діяльності „Консілії” ми чітко бачимо риси всезростаючої бюрократизації управління. Вона виявлялася в стабілізації складу „Консілії”, у встановленні режиму роботи, строгому розподілі обов'язків і відповідальності між її окремими членами. На нашу думку, саме прагненням домогтися бюрократичним шляхом ефективності і відповідальності „Консілії” пояснюється знаменитий указ Петра І від 7 жовтня 1707 р. на ім'я Ромодановського: „Изволь объявить при съезде в Полате всем министром, которые в Конзилию съезжаютца, чтоб они всякие дела, о которых советуют, записывали и каждой бы министр своею рукою подписывали, что зело нужно, надобно и без того отнюдь никакого дела не определяли, ибо сим всякого дурость явлена будет” [21; с. 151-152].

Реформи торкнулися і приказної системи - наприкінці XVII ст. в ній відбувалися звичні в адміністративній практиці зміни: деякі прикази із зникненням в них необхідності ліквідовувались, інші з'являлися [71; c. 106]. На 1 вересня 1699 р. нараховувалось більше чотирьох десятків приказів. Як і раніше, проводилось їх об'єднання: за близькістю, однорідністю доручених їм справ, за традицією. Наприклад, в лютому 1700 р. об'єднали Іноземський і Рейтарський прикази. Очолив нове відомство в званні „обер-комісара” князь Я.Ф. Долгорукий, тому називали його „Приказом комісарії”, пізніше - Приказом Військових справ. Тоді ж закрили Каменний приказ, замість нього виникло відомство „генерал-провіанта” окольничого С.І. Язикова (збір з усієї держави хлібних запасів, їх розподіл у військах). 19 травня Пушкарський приказ передали у відання „генерала артилерії” О. Арчиловича, і з початку 1701 р. його відомство почали називати Приказом артилерії, але іноді, як і раніше, називали і Пушкарським приказом. Нагляд за будівництвом воронезького флоту цар доручив Ф.М. Апраксіну, якому був присвоєний чин адміралтейця, - в результаті виник Адміралтейський приказ. 24 серпня 1700 р. створили ще один новий приказ - Рудокопний - для організації робіт з пошуку руд, „золотых и серебряных и иных”. Були ліквідовані прикази Великоросійський і Володимирський, Костромська четверть [27; c. 271, 272]. В цей же час з'являються канцелярії (зокрема, Посольська похідна канцелярія) - нові установи приказного типу [47; c. 242].

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12