Петро І реорганізовував дипломатичну службу. Дивуючи співвітчизників, цар з 1699 р., на відміну від своїх попередників на російському престолі, власноручно підписував акти міжнародного характеру - грамоти, ратифікації. Він сам, за закритими дверима, вів переговори з іноземними представниками в Москві [27; c. 270].

В тісному зв'язку з перетвореннями органів державного управління перебувають перетворення в галузі права. Вони виразились перш за все у створенні нових нормативних актів - артикулів, уставів і регламентів і в загальному піднесенні законодавчої діяльності уряду Петра І [65; c. 159]. Особливі надії покладались на Палату про уложення, створену згідно указу від 18 лютого 1700 р. (працювала до 1703 р.) для підготовки нового Уложення замість застарілого Уложення 1649 р. Але її зусилля виявилися марними, причому причини невдачі залишаються незрозумілими. Вона припинила своє існування так само несподівано, як і з'явилася [71; c. 106-107]. Пізніше (в 1714 і 1720-1725 рр.) були створені Комісії для кодифікації права, але їхня робота також не була завершена [65; c. 159].

Не обминув своєю увагою Петро І і церкву. На думку Молчанова, в нього були причини вважати духовенство потенційною опозицією реформам. Тому Петро І взяв курс на послаблення впливу церкви. Він зажадав від неї звітів про доходи, змусив будувати за свої кошти кораблі, заборонив споруджувати в монастирях нові корпуси, а тим із ієрархів, хто мав помістя, платити платню [67; c. 131-132].

В жовтні 1700 р. помер патріарх Адріан. Далекоглядний „прибыльщик” О.Курбатов висловлював думку, що від патріархату „добра никакого не будет” і рекомендував з обранням нового патріарха „до времени обождать” [51; c.275]. Петро І повною мірою скористався порадами Курбатова і оточення, тому патріарха вибирати не стали, а 16 грудня 1700 р. замість нього призначили так званого „місцеблюстителя” патріаршого престолу митрополита Рязанського і Муромського Стефана Яворського, який мав тільки функції духовного пастиря. 24 січня 1701 р. був відновлений закритий у 70-х роках XVІІ ст. Монастирський приказ, керівник якого боярин І.А. Мусін-Пушкін - особа світська - одержав у повне розпорядження земельні і фінансові справи церкви. Доходи від Монастирського приказу йшли в царську казну [21; c. 330]. Це був перший етап (1701-1705 рр.) церковної реформи. На другому етапі (1705-1720 рр.) була проведена часткова секуляризація церковних земель [29; c. 190].

Указом 10 березня 1702 р. при повітових воєводах були створені дворянські ради за вибором повітового дворянства. Ці виборні дворяни-радники повинні були вирішувати всі справи з воєводами, „а одному воеводе без них, дворян, никаких дел не делать”. Через три роки вибори були відмінені, і воєвода сам призначав собі воєводських товаришів [53; c. 462].

Ще в 1707 р. у Петра І визрів план створення нових територіально-адміністративних одиниць - губерній. Губернська, або перша обласна реформа, була розпочата звичайним коротким і незрозумілим указом царя 18 грудня 1707 р.: „Росписать города частьми (кроме тех, которые во 100 верстах от Москвы) к Киеву, Смоленску, к Азову, к Казани и к Архангельскому” [61; с. 152]. В наступному році бояри в Ближній канцелярії після багатьох перекроювань розподілили 341 місто на 8 нових великих округів: це були губернії Московська, Інгерманландська (потім названа Санкт-Петербурзькою), Київська, Смоленська, Архангелогородська, Казанська, Азовська і Сибірська. Але вже в 1711 р. група міст Азовської губернії, призначена до корабельних справ у Воронежі, стає губернією Воронезькою, так що губерній вийшло 9. Розпис керувався відстанню міст від губернських центрів або шляхами сполучення [55; с. 142-143].

На чолі губерній стояли губернатори. В їхніх руках зосереджувалася вся повнота судової, адміністративної, поліцейської і фінансової влади на величезній території губернії [51; с. 229]. Під керівництвом губернатора знаходились: обер-комісар (відповідальний за грошові збори), обер-провіант (хлібне забезпечення), обер-комендант (головнокомандуючий військами округу) і ландріхтер (представник вищої судової інстанції в губернії). Повітом керував не колишній воєвода, а „новоманірний” комендант, що володів також значною військово-адміністративною і судовою владою [20; с. 17].

На думку Анісімова, важливим завданням реформи був розподіл витрат на війну між губерніями. 1 лютого 1711 р. Петро І розпорядився: „Приехав к Москве, разделить по губерниям полки: первое в армии будущия, потом в гарнизонах по данным табелям, потом флот, Посольскую канцелярию и Артиллерию; сие все расположить из доходов, которые прошлаго года средния положены на губернии”. Тим самим між окремими армійськими полками і губерніями встановлювався прямий зв'язок. При кожному полку, де б він не знаходився, повинен був перебувати комісар від „його” губернії, який був зобов'язаний стежити за справністю і комплектністю мундира, припасів, наявністю людей і коней, видавати платню солдатам і офіцерам [21; с. 149].

Слідом за організацією губерній у 1711 р. був заснований Сенат, який замінив Боярську думу. Вважаємо, що його виникнення було зумовлене двома умовами: розпадом старої Боярської думи і постійною відсутністю царя. Сенат спочатку задумувався як тимчасова установа [58; c. 302]. Збираючись в турецький похід, Петро І видав коротенький указ 22 лютого 1711 р., який повідомляв: „Определили быть для отлучек наших Правительствующий Сенат для управления: господин граф Мусин Пушкин, господин Стрешнев, господин князь Петр Голицын, господин к. Михайла Долгорукой, господин Племянников, господин к. Григорей Волконской, господин Самарин, господин Василей Апухтин, господин Мельницкой, обер-секретарь сего Сената Анисим Щукин…” [14; c. 244-245].

2 березня 1711 р. цар видав указ про владу і відповідальність Сенату, „котрому всяк и их указам да будет послушен так, как нам самому” [35; c. 33]: „Указ, что по отбытии нашем делать. 1. Суд иметь нелицемерный и неправедных судей наказывать отнятием чести и всего имения; то ж и ябедником да последует. 2. Смотреть во всем государстве росходов и ненужные, а особливо напрасные отставить. 3. Денег, как возможно, збирать, понеже денги суть артериею войны. 4. Дворян собрать молодых для запасу в афицеры, а наипаче тех, которые кроются, сыскать... 6. Товары, которые на откупах или по концеляриям и губерниям, осмотреть и посвидетелствовать…” [15; c. 245]. На нашу думку, цей указ свідчить про те, що Петро І визначив обов'язки Сенату, виходячи з поточних потреб. Пізніше ці обов'язки розширилися і перетворилися на постійні.

Указом 5 березня 1711 р. цар визначив принципи і форми роботи Сенату, ввівши, по суті, принцип колегіальності: „Голосы иметь равные, и у всяких указов потписывать всем своими руками. И что хотя один не потпишет и засвидетельствует неправо тому быти приговору, то и протчие не действенны суть. Однакож, надлежит тому, хто оспорит, тое протестацию дать за своею рукою на письме” [16; c. 245].

За словами дослідника Троїцького, Сенат, на відміну від Боярської думи, був розпорядницьким органом, що виконував „іменні” укази царя. В своїй діяльності він повністю підкорявся монарху. Члени Сенату (їх було дев'ять) призначались царем. З органу, створеного на час відсутності царя, Сенат поступово перетворився на вищу урядову установу, яка направляла роботу колегій і губернських установ [81; c. 29].

Одним указом від 2 березня 1711 р. Петро І створив дві нові посади - сенаторів і фіскалів. 5 березня, в новому указі він визначив як обов'язки фіскала, так і способи їх реалізації, вказуючи, що Сенат повинен „выбрать обор-фискала, человека умнова и доброво, ис какого чина ни есть. Дела же его сие суть: Должен он над всеми делами тайно надсматривать и проведывать про неправой суд; також - в зборе казны и протчего. И хто неправду учинит, то должен фискал позвать его перед Сенат (какой высокой степени ни есть), и тамо его уличать. И буде уличит кого, то половина штрафа в казну, а другая ему, фискалу. Буде же и не уличит, отнюдь фискалу в вину не ставить...” [16; c. 245].

Таким чином, фіскал здійснював негласний (таємний) нагляд за всіма і всім. Указ встановлював доволі аморфну структуру інституту фіскалів. Очолювати його повинен був обер-фіскал. Йому підкорялись декілька провінціал-фіскалів, а останнім - декілька нижніх фіскалів. Безкарність фіскалів призводила до величезних зловживань з їхнього боку [71; c. 458]. На думку Анісімова, створення інституту державного фіскальства мало колосальне значення, оскільки принципи, основи його діяльності, освячені авторитетом держави, стали зразком, моделлю поведінки простих підданих [21; c. 381].

Столицю держави в 1712 р. Петро І переніс з Москви до Петербурга. Старовинна, консервативна Москва з нехіттю відносилася до його реформ, і він волів будувати новий лад у новому центрі [59; c. 357-358]. Місто Санкт-Петербург (тоді його назва писалася як Санкт-Пітер-Бурх) було засновано в гирлі Неви ще 16 (27) травня 1703 р. [68; с. 394]. В 1713 р. туди переїхали двір і вищі урядові установи. Петербург був не тільки улюбленим дітищем і гордістю Петра І, який називав його „парадізом”, але й символом царювання, яскравим вираженням епохи реформ. Сам цар вважав створення нової столиці одним з найважливіших результатів свого правління [69; c. 104].

Продовжуючи процес реформування, указом від 24 квітня 1713 р. при губернаторі створили колегію із ландратів (8-12 осіб) з місцевих дворян (їх призначав Сенат з подвійної кількості кандидатів, яких пропонував губернатор). Господар губернії повинен був вирішувати всі справи разом з цим „консилиумом” більшістю голосів і бути „не яко властитель, но яко президент”. Пізніше, за указом Петра І 20 січня 1714 р., ландратів почали вибирати дворяни даної губернії. Правда, це нововведення не прижилось [28; c. 143]. Ландрат не став виборним представником губернського дворянства при губернаторі, а перетворився на чиновника особливих доручень Сенату і губернатора.

За обласною реформою 1715 р. повітовий і провінційний адміністративний поділ губерній був ліквідований. Віднині губернії 1708 р. поділялись на долі (близько 5 536 дворів), які перебували в ландратському управлінні. Згідно указу 28 січня 1715 р. ландрати замість радників в колегіях ставали одноособовими начальниками над своїми долями. В окраїнних областях управління отримувало військовий характер і зосереджувалось в руках комендантів і обер-комендантів [20; c. 18]. По штатах 1715 р. при губернаторі перебували віце-губернатор (помічник або управляючий частиною губернії), ландріхтер (відповідальний за судові справи), обер-провіантмейстер і провіантмейстери (збирачі хлібних доходів) і різні комісари [55; c. 143].

Головним зразком реорганізації центральних адміністративних установ в ході колезької реформи, розпочатої в 1717 р., Петро І вибрав шведський державний устрій. Указ 28 квітня 1718 р. офіційно визначав спосіб влаштування колегій в Росії: „Всем коллегиям надлежит ныне на основании шведского устава сочинить во всех делах и порядках по пунктам; а которые пункты в шведском регламенте неудобны, или с ситуацией сего государства не сходны, и оные ставить по своему рассуждению” [20; c. 19]. Вважаємо, що колегії значно відрізнялися (в кращу сторону) від своїх попередників - приказів. „Коллегии, то есть собрании многих персон”, - писав Петро I, - створені „вместо приказов, в которых президенты, или председатели, не такую мочь имеют, как старые судьи делали, что хотели. В Коллегиях же президент не может без соизволения таварыщев своих ничего учинить” [17; c. 245].

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12