Урядова влада перейшла до сімох родовитих бояр (Мстиславський, Воротинський і інші), але вони недовго втримували її. Реальних сил у розпорядженні "семибоярщини" не було, а під Москвою стояли два ворожих війська: польська іноземна рать Жолкевського й селянсько-козаче військо тушинського злодія. Для боярського уряду особисті інтереси стояли вище національних, і вони вирішило віддати Москву гетьманові Жолкевському.
25 липня у великому наметі, розташованому під Москвою, бояри почали переговори з Жолкевським про умови обрання на престол польського королевича Владислава. Бояри наполягали на тому, щоб Владислав прийняв православ'я до воцаріння, але дипломатичний гетьман, не відповідаючи прямою відмовою, заявив, що "не можна примушувати совість", що молодий королевич (Владиславові було тільки 15 років) сам вибере релігію. 17 серпня 1610р. договір з Жолкевским був підписаний. У порівнянні з договором від 4 лютого були внесені значні зміни на користь бояр і Польщі. Виключалися статті, що забезпечують інтереси дворянства, боярам гарантували їхній політичний вплив. Не домоглися бояри й згоди поляків зняти облогу Смоленська, повернути захоплені міста та ін.
Негайно по укладанні договору з Жолкевським була організована церемонія приношення присяги Владиславові в Москві; потім спеціальною грамотою всім містам Московської держави запропонували присягнути новому цареві. Тушинські бояри присягнули Владиславові, останній загін поляків на чолі із Сапегою пішов від тушинського царика, і той ще раз біг у Калугу з Мариною й Заруцьким.
У вересні до короля Сигізмунда під Смоленськ було відправлене посольство для заключення миру. Жолкевський бажав позбутися в Москві від найбільш впливових бояр, які могли б протидіяти його подальшим планам. Тому він постарався включити до складу посольства князя Василія Голіцина й Філарета Романова.
Велике посольство, що нараховувало зі свитою 1246 чоловік, прибуло до Сигізмунда, але умови обрання Владислава не були прийняті королем. Справа в тому, що король вирішив скористатися даним становищем Московської держави й особисто стати царем Московським. Він хотів спершу повернути Польщі "втрачений" нею Смоленськ, залишити польське військо в Московській державі якомога довше під приводом відновлення спокою й організації відповідного уряду.
Тим часом Жолкевський поспішав з військовою окупацією російської столиці. Бояри, побоюючись народного гніву, також хотіли скоріше пустити в Москву польські війська. Московське населення було, однак, проти. Коли Гонсевський, посланий Жолкевським, прибув у Москву з невеликою свитою для переговорів, москвичі вдарили в дзвін, збираючи народ проти поляків, що входили. Гаряче протестував проти вступу в Москву польського війська патріарх Гермоген, але зрадники бояри заявили йому мовляв справа його дивитися за церквою, а в мирські справи не треба йому втручатися.
У ніч на 21 вересня поляки, таємно пропущені боярами в Москву, зайняли Кремль, Китай-город, Біле місто. У містах на дорозі від Москви до Польщі були також поставлені польські гарнізони з наданням їм права "годівлі" за рахунок населення. У столицю ввійшли 3500 поляків і 800 піших німців.
Прагнучи усталити своє положення, Жолкевський домігся відправлення більшої частини стрільців з Москви в Новгород проти шведів, які захопили новгородські землі. Інші стрільці були віддані під командування Гонсевського, якого король Сигізмунд поставив боярином у стрілецький приказ.
У жовтні 1610р. Жолкевський залишив замість себе в Кремлі великого феодала, велижського старосту Олександра Гонсевського, а сам виїхав до короля. Розумний гетьман розумів, як важко буде примирити наполегливе бажання Сигізмунда стати самому царем, з договором, підписаним Жолкевським, про обрання царем Владислава. Розплутувати вузол, що зав'язався, Жолкевський надав іншим.
Гонсевський будучи впертою й зарозумілою людиною, почувала себе хазяїном в Москві. Його першими помічниками були ті члени другого посольства до Сигізмунда, які першими присягнули королеві, стали вірними "доброзичливцями" царя Сигізмунда: Салтиков, Андронов, Молчанов, князі Рубець-Масальський і Хворостинін, дяк Грамотін. Офіційний уряд - "семибоярщина" - ніякого значення не мав.
Ця група Салтикова-Андронова, побоюючись збурювання російського народу, встановила разом з військовим диктатором Гонсевським суворі порядки в Москві. Москва стала, таким чином, завойованим містом.
Зазнаючи утисків від нових порядків, населення столиці дуже страждало від грубих насильств поляків. Ішов тиждень за тижнем, новий цар не приїжджав, насильства поляків усе збільшувалися. Народ став розбігатися з Москви.
Посли сподівалися, що Жолкевський, який підписав договір 17 серпня, буде виконувати свої зобов'язання. Польський гетьман, прагнучи, як і сам король, до приєднання Москви, вважав, що шлях, намічений ним, більш обережний і більш вигідний. У своїх записках він зберіг свої доводи: з малого прутика виростає дерево: 160 років пройшли від першої особистої унії Ягайла до з'єднання Литви з Польщею; так буде й з Москвою: якщо Владислав стане царем Московським, то його (після смерті Сигізмунда) польський сейм обере й королем польським. Однак Сигізмунд не хотів чекати, і Жолкевський в офіційних переговорах з послами теж вимагав негайної здачі Смоленська. Король Сигізмунд, знайшовши собі "вірних і доброзичливців" серед деяких бояр і дворян і не бачачи, хто б в Московській державі міг би перешкодити його планам, став приймати більш рішучі заходи. Як переможець всієї Русі він розпочав роздавати своїм прихильникам маєтки й посади, віднімаючи їх у тих, хто був проти Владислава, а іноді навіть і без цього приводу. Від свого імені Сигізмунд жалував у бояри, призначав воєвод, показуючи тим самим, що саме він - государ Московський.
Не домігшись від московських послів передачі йому Смоленська, Сигізмунд почав 21 листопада штурм, але він був відбитий. Тоді він відправив грамоту в Москву, жадаючи від московських правителів негайної здачі Смоленська.
Зрадники Салтиков, Мстиславський і ін. з'явилися до патріарха Гермогена й запропонували йому підписати відповідь, що Смоленськ повинен "здатися на королівську волю". В цей час, коли не було царя й коли народ почав розуміти зраду правителів - бояр, Гермоген виявив високий патріотизм. Старець рішуче відмовився "благословити хрест цілувати королеві", хоча Салтиков погрожував йому ножем. На наступний день Гермоген прочитав проповідь проти Сигізмунда й інтервентів і розіслав грамоти з закликом до боротьби йти звільняти Москву, за що й був арештований.
Повсюдно збільшилися насильства польських панів, були спалені Орел, Волхов, Олексин і ряд інших чинивших їм опір міст. Обрання Владислава було зустрінуто російським народом із крайнім незадоволенням. Тепер же всьому населенню стало ясно, що страшна небезпека загрожує національній й політичнїй незалежності Московської держави.
У результаті інтервенції у всій Московській державі до кінця 1610р. наступив повний занепад господарського життя. Не тільки селяни, торговці й ремісники, але й дрібні дворяни розорялися внаслідок роздачі землі прихильникам Сигізмунда, грабежів, поборів та ін. Російська церква, що мала в той час важливе економічне й політичне значення, зайняла слідом за патріархом Гермогеном ворожу позицію стосовно поляків.
У самому кінці 1610р. відбулася ще одна подія, якою була усунена серйозна перешкода на шляху об'єднання російського народу проти іноземних загарбників. 11 грудня 1610р. Лжедмитрій ІІ був убитий у Калузі татарином Урусовим.
Селянська війна під проводом Івана Болотнікова, друга польсько-литовська та шведська інтервенція, пряма інтервенція короля Сигізмунда, постійні вбивства, грабунки, зради бояр, інтриги все це фактично розорило, ще нещодавно міцну Московську державу. Та попри це, прості люди не стали на коліна перед загрозою іноземного поневолення, а все ще знаходили в собі сили та мужність чинити організований опір, демонструючи міцний дух та патріотизм. Яскравим прикладом є повстання під керівництвом М.В.Скопіна-Шуйського, якому вдалося визволити столицю держави від поневолювачів. Проте боязнь Василія Шуйського втратити царський престол звела нанівець всі народні потуги. Але й ці сумні події не зламали волю борців за звільнення батьківщини. Героїчна боротьба, яка залишиться яскравою сторінкою і історії людства лише розпочиналась.
Розділ ІІІ. Розгортання національно-визвольного руху російського народу
До початку 1611р. росіяни переконалися, що державі й народу загрожує велика небезпека. І тоді національне почуття заговорило ще голосніше й сильніше. Загроза батьківщині викликала величезний підйом загальнонародних почуттів. У Москві, у містах, у селах, серед різних верств населення з'являється усе більше й більше людей, що призивають повстати проти іноземців і звільнити батьківщину. Початок 1611 р.- час великого патріотичного підйому посадського й сільського люду й провінційних служивих людей Російської держави.
Народні маси підіймались із закликами Гермогена, і листами членів посольства з-під Смоленська, що розповідали про ті приниження, які вони терплять від поляків, і грамотами взятих в облогу самих жителів Смоленська, і посланцями московських людей.
Нарешті, надзвичайно зміцніла й розширилася патріотична переписка між містами. Ще при організації північного ополчення в 1608-1609р. міста зносилися між собою, домовляючись про загальний опір ворогам. В 1611р. число цих міських грамот швидко збільшилося. Грамоти в багатьох списках йшли в усі міста. Спеціальні гінці їздили по країні, зкликали дзвоном народ на загальний збір, призивали піднятися для вигнання загарбників з російської землі. На зборах же писали грамоти, призиваючи йти "на государевих зрадників, на злодіїв і на литовських людей".
Населення з наснагою відгукнулося на ці заклики. На зібраннях обговорювали питання про організацію ополчення. Ратники поспішали на збірні пункти, туди ж звозили військове спорядження.
Король Сигізмунд вважав, що слухняність правлячих бояр - московських і тушинських - означає успіх його походу й забезпечує покірність населення. Але він помилявся. Населення, переконавшись у небезпеці шляху, на який його штовхали правителі, перестало слухати їх. Насильства інтервентів змусили населення організувати самооборону. У переписці між містами основною думкою було високе почуття загальної любові до батьківщини.
Організатором ополчення в Рязані був Прокопій Петрович Ляпунов. Це була людина, що володіла неприборканою енергією, великою зарозумілістю й сміливістю. Виразник і вождь служивих дворян, Ляпунов був незадоволений "боярським царем" Василем і після смерті Скопіна відійшов від царя Василія. Але коли відбулося вторгнення Сигізмунда, Ляпунов дуже швидко зрозумів, що воно загрожує незалежності Московської держави. Уже восени 1610р. Ляпунов став збирати сили для походу на Москву, зайняту польско-шляхетськими загонами. Щоб перешкодити цьому походу, московські правителі організували напад козаків на Рязань, захопили самого Ляпунова в невеликому містечку Проньську, але князь Дмитій Пожарський, воєвода сусіднього Зарайська, звільнив Ляпунова й провів його в Рязань. Був організований напад і на Пожарського в Зарайську, але воєвода, незважаючи на малі сили, відбився й очистив Рязанську землю від зрадників.
Коли в грудні 1610р. тушинський злодій був убитий і в Рязань потрапила перша грамота Гермогена із закликом іти звільняти Москву від поляків та литовців і російських зрадників, Ляпунов негайно підняв повстання.
На заклик Ляпунова до нього швидко приєдналися сусідні міста й землі: Тула й Калуга.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13
