У скіфському пантеоні найбільше вшановувалася тріада: Табіті --Папай -- Апі. Табіті є досить архаїчним божеством домашнього вогнища, значення якої, ймовірно, підвищується за доби утвердження держави як покровительки царського домашнього (родового) вогнища. Геродот ототожнює її з грецькою Гестією, богинею домашнього вогнища, старшою дочкою Кроноса і Реї, покровительки незгасимого вогню, що об'єднує світ богів, людське суспільство та кожну сім'ю. Якщо розвивати цю скіфсько-грецьку паралель, то Папай (Зевс) повинен бути її братом. Останній уособлював небо, а міфи наділяли його функцією космічного Деміурга, творця світу та людей. Апі вважалася його дружиною. Дослідники одностайно визнають її уособленням землі та води, точніше - вологої землі, її шлюб з небесним богом забезпечує нормальне природне та господарське життєвідтворення. Не викликає сумніву, що один з центральних сюжетів скіфської міфології пов'язаний з ідеєю священного шлюбу Батька-Неба та Матері Сирої-Землі -- Папая та Апі.
Молодша група богів у скіфів -- Аргімпаса, Гоитосир, “Геракл” та “Арес” (скіфських імен двох останніх Геродот не наводить). До функцій Аргімпаси входило відтворення життя, насамперед людського і тваринного. Гойтосира розглядають як сонячне божество, певний аналог Мітри та грецького Аполлона-Геліоса. “Гераклом” мав бути один з типових персонажів майже всіх міфологій світу, який бореться та перемагає різних чудовиськ. Він фігурує у власне скіфському генеалогічному міфі як герой, від якого Змієнога Богиня народжує Агафірса, Гелона та Скіфа. Скіфський “Арес”, без сумніву, -- бог війни, про що свідчить характер його культу. За своїм походженням це, очевидно, божество грізних атмосферних стихій, насамперед громовиці.
Паралелі між скіфськими та праслов'янськими божествами простежуються досить чітко. Д. Раєвський тлумачить ім'я Папай як “батько” (“захисник”). У космологічний структурі він надійно пов'язується з найвищою зоною Всесвіту. Тобто він є повним аналогом праслов'янського Сварога -- персоніфікації небесної гармонії, пращура богів та людей. Цікаво, що “батько” в старослов'янській мові звався “папа”. На думку Ю.Павленка, Апі -- не хто інша, як Мати Сира-Земля, тобто слов'янська Мокош. Ця центральна сакральна пара подібна до провідних образів землеробської міфології трипільських часів. Тому за своїм походженням вона швидше пов'язується з праслов'янськими уявленнями, перейнятими та по-своєму інтерпретованими скіфами-кочівниками. Відповідно і Табіті-Гестія, ймовірно, вогненно-небесна сестра Папая-Сварога, -- постать суто індоєвропейська за походженням. Як богиня невгасимого вогнища вона найбільше відповідає світоглядним реаліям осілого побуту, ніж рухливим номадам. Однак, не варто забувати, що віра у вогняну сутність найвищого божества була властива давнім іранцям.
Досить близькі постаті Аргімпаси та Лади. Різниця між ними полягала в тому, що скіфська богиня асоціювалась в основному з життям худоби, а Лада пов'язувалась скоріше з аграрними культами. Однак як богині кохання, весняного відтворення життя вони цілком тотожні. Так само Гойтосир може бути співвіднесеним з сонячним Дажбогом, також подібним до Аполлона-Геліоса та іранського Мітри. «Арес» скіфів за своєю суттю повинен бути тотожним Перуну, богу війни та громовиці. Згаданий Геродотом “Геракл” своїми основними рисами відповідає богам-героям скіфів та ехолотів [30, ст. 205--207]. Можливо, нащадком подібних богів став образ “культурного героя” в українській міфопоетичній творчості. Саме він вступає в боротьбу із силами зла і перемагає.
Поряд з розвитком пірамідально-ієрархічної моделі, характерною рисою світогляду скіфів залишається протиставлення опозицій: чоловічий-жіночий, старший-молодший, правий-лівий. Нагадаємо, що згідно з теорією К. Леві-Строса, мислення давньої людини підпорядковувалося правилу бінарних опозицій, тобто ґрунтувалось на виділенні через протиставлення довгої низки пар протилежних явищ: світло-темрява, день-ніч, праве-ліве, чоловіче-жіноче, верх-низ, активне-пасивне, сильне-слабке тощо. Між цими парами понять-образів встановлювалися однозначні асоціативні взаємозалежності та взаємозв'язки: світло-день-праве-чоловіче-верх-сила-активність, темрява-ніч-ліве-жіноче-низ-слабість-пасивність та ін. Говорячи про подібну опозицію, Т. Бернштам зазначає: біологічна за своїм походженням, вона була постійною диференціюючою величиною в будь-якій соціальній ланці, бо через неї в першу чергу зберігалась світоглядна мотивованість організації -- впорядкованість людей, а також їх способу життя, функцій і поведінки. Отже, основна функція обрядовості і відповідного мислення полягає у збереженні впорядкованості і збалансованості соціальної системи, що нагадує основні положення синергетичної концепції розвитку систем як таких.
С. Бессонова, розглядаючи категорії “чоловічого” і “жіночого” в сакральній сфері скіфів, відзначає тісний зв'язок жінок зі стихійними силами землі і підземним світом, близькість жінок до поховальних культів і дикої природи на відміну від сфери “культури”, освоєної природи, в якій основне місце займає чоловік. Втрата жінками рівного з чоловіками соціального престижу мала місце в усіх давніх землеробських суспільствах і обумовлюється втратою соціальної престижності жіночих занять. Античні автори зображають скіфське суспільство як суспільство з яскраво вираженим патріархальним укладом.
Але варто відзначити, що у скіфській релігії роль жіночого божества була досить значною. Цей факт дослідники пов'язують з відставанням сфери ідеології від реалій життя. На думку В. Абаєва, “в скіфському пантеоні старий матеріальний світ немов би вступав в компроміс з новою патріархальною ідеологією”.
Як уже зазначалося, за часів Геродота існував загальноскіфський пантеон, що складався з семи божеств: чотирьох чоловічих і трьох жіночих. Дослідники поділяють його на три ієрархічних рівні. С. Бессонова вважає, що три скіфські богині різних рівнів по суті втілювали в собі три різні функції (суверенітет, фізична сила, родючість) одного найдавнішого божества. З них дві богині -- Апі-Гея і Аргімпаса-Афродіта -- тісно пов'язані з природними стихіями, з родючістю землі, людей і тварин.
Найбільш виразним втіленням чоловічого початку в сакральній сфері скіфів може слугувати пектораль з Товстої Могили. Вона переконливо трактується Д. Раєвським як втілення скіфської космогонічної моделі і водночас слугує практичним цілям забезпечити благополуччя колективу, його впорядкування. Сюжети пекторалі насичені “чоловічою” символікою -- грифони і хижаки чоловічого роду, зображені у верхньому ярусі підлітки і старі чоловіки, які виконують ритуальні дії тощо. Основна ідея композиції пекторалі -- завершення акта творення космосу, де центральна роль належить деміургам чоловічої статі. Можливо, деміурги є образами двох уже згадуваних вищих божеств України того часу -- Сварога і Стрибога, які втілюють два протилежні початки світобудови. В. Мозолевський трактує семантику зображеної на пекторалі сцени як акт першотворення. На його думку, це містерія на честь помираючого і воскресаючого божества [27, ст. 221--223]. Таке пояснення видається досить обґрунтованим, враховуючи наявність подібного сюжету в слов'янській обрядовості пізніших часів. Близькі паралелі знаходимо в класичному ведичному обряді дикша, що звучить як “нове народження”. Символічно, що шляхом даного ритуалу досягалась ще одна мета -- магічне забезпечення родючості землі.
Семантика центральної сцени пекторалі пов'язана з комплексом уявлень про парні божества або культурних героїв. В індоєвропейській, зокрема, іранській міфології два брати є покровителями тваринництва і символізують собою різні суспільні функції. Часто вшанування близнят пов'язане з символікою родючості. У деяких традиціях (балтійській, римській) з двох братів-близнюків один -- смертний (перший померлий на землі), а інший -- безсмертний, засновник релігійного закону і основоположник ритуалу, тобто перший жрець. Очевидно, аналогічна пара перших людей-напівбогів зображена на пекторалі. Те, що даний сюжет пов'язаний з міфологічним часом першопредків, видається безсумнівним. Д.Раєвський вбачає співвіднесеність двох персонажів з “верхом” і “низом” у просторовому і соціальному значеннях. Старшинство правого персонажа підтверджується наявністю у нього пов'язки. Лук є лише у молодшого персонажа. Можливо, це є основний образ скіфської міфології. Адже ми знаємо, що саме молодший брат отримав лук як символ влади. Характерно, що зображення “старшого” і “молодшого” властиве для сцен скіфського сакрального мистецтва: “зліва” (з внутрішньої точки зору) знаходиться божество, а справа -- “герой” (“цар”), персонаж, зображений в дії. Співвідношення “верха” з правою частиною, з якою пов'язуються поняття “старшинства”, а також “сакральності”, чітко простежується в багатьох традиціях. Символічним зображенням жіночого божества є, на думку дослідників, світове дерево. Саме в такому “закодованому” вигляді жіночий початок представлений на пекторалі з Товстої Могили.
Більш виразний символ Великої Богині представлений на пластині з Гюновки. На ній зображений розповсюджений сюжет чарівного полювання героя -- претендента на царську владу, на оленя -- священну тварину богині, втілення царської влади. Символом самої богині є стилізоване дерево в центрі композиції, тут же знаходимо чоловічий і жіночий символи.
Культ Діоніса, розповсюджений в елліністичну епоху по всій периферії античного світу, мав вплив на скіфські культи і на духовний світ населення України першого тисячоліття до н.е. -- першого тисячоліття н.е. Згідно з античними джерелами діонісійські ритуали були суто жіночими, жінки вважались і засновницями культу, В цих обрядах найбільш яскраво проявився зв'язок зі стихійними силами землі, що підтверджувалось і атрибутами учасниць обряду -- одяг зі звіриних шкур, змії, вінки тощо. У зовнішності самого Діоніса переважали риси бога рослинності, найбільш звичним зооморфним втілення якого був бик. Найбільш відомі обряди діонісійського циклу проходили весною. Основна їх мета -- пробудити землю після зимового сну (повернення бога родючості) і стимулювати її до родючості магічними засобами -- ритуальними танцями, музикою, емоційним збудженням тощо. У цей час концентрація жіночої статевої енергії досягала максимуму, що повинно було, очевидно, перейти до землі і підвищити її родючість у період, коли закладались основи врожаю. Крайнім виразом ритуальної поляризації статей в цих обрядах було вбивство вакханками чоловіків і тварин, що символізували самого бога. Самі учасниці обряду ототожнювалися з духами землі, її стихійними силами, які весною виривалися на волю. Дані етнографії свідчать про те, що у слов'янських та інших народів індоєвропейської групи ритуальна активність жінок зростала в обрядах весняно-літнього циклу і досягала свого апогею в період літнього сонцестояння. Багато подібних рис можна знайти в ритуально-обрядовій практиці давніх слов'ян-українців першого тисячоліття н.е.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18
