На думку О.Знойка, значний вплив на етногенез і культурний розвиток слов'ян мали народи, споріднені з племенами, що походили з долини Дворіччя (району міста Ура), і з племенами шумерів. Серед них переважали поклонники Місяця, яких витісняли сонцепоклонники барбарtй (Бар-Бар -- бог Сонця). Рятуючись від знищення, племена пастухів відкочувалися (у третьому тисячолітті до н. е.) з району міста Ура на північ до гір Харрен, а потім у Малу Азію і в долину Дніпра-Дністра-Дунаю і Північне Причорномор'я. Головним ідолом астрального культу в Малій Азії і на території України з другого тисячоліття до н. е. був Місяць. Звичайно, вплив цього культу на вірування населення України був. Досить згадати розповсюдження семантики місяця ще в знакових системах Трипілля, а потім поширення зображення Місяця в археологічних знахідках епохи бронзи, в побутових речах і прикрасах скіфів тощо. Пізніше сонце, місяць і зорі етили головними персонажами української міфології і обрядової пісні. Висновки про зв'язок з культурним світом Стародавнього Сходу підтверджуються сучасними археологічними дослідженнями.
Безперечно, контакти з країнами Півдня були, і була культурна взаємодія. Але питання про інтенсивність і масштаби такої взаємодії залишається не до кінця з'ясованим.
Дедалі більший вплив на духовне життя суспільства епохи бронзи справляють соціальні відносини. Цікаво, що тогочасними символами влади дослідники вважають лук, стріли, булаву, сокиру і стрекало (дерев'яний держак з бронзовим жальцем, яким поганяли худобу). І. Шарафутдінова вважає, що орнаментована сокира-молоток, стрекало і подібні їм речі могли бути символами особливого положення і влади воєначальників, вождів, жерців. Вона ототожнює їх з булавою та іншими сакральними предметами.
Кам'яні булави знайдені в соціальне значущих комплексах з модельованими черепами. В одному з них виявлено набір з семи наконечників стріл і стрекало. Можливо, число сім має певний магічний зміст. М. Новикова, аналізуючи архаїчні тексти української магії, зазначає, що “символізацію числа “сім” біофізики виводять з властивостей людської пам'яті: сім знаків -- максимальний об'єм “миттєвого” усного запам'ятовування та Відтворення... У багатьох замовляннях “сім” (й інші числа зі значенням “багато”) як атрибут підкріплюється іншим атрибутом -- кревністю (“брати”, “сестри”). Кревність у замовляннях розуміється як включення в якусь єдину групу. Певно, сім стріл символізувало включення покійного до соціальне значущої групи, до представників влади чи до їх родичів. Логічно припустити, що число “сім” в даному випадку водночас було ознакою пам'яті живих про померлого.
На території навколо сучасного Токмаку було розселене одне з найсильніших племен Інгульської катакомбної культури з власним святилищем, яке розкопала Запорізька експедиція в кургані біля с. Виноградне, іншим подібним святилищем могла бути Кам'яна Могила. Бронзовим віком датуються її найпізніші зображення лінійно-геометричного типу. Серед головних сюжетів -- коні, людські ступні, стилізовані гарби із запряженими биками. Саме такі сюжети, як побачимо далі, символізували проводи покійного в потойбічний світ. Ще більшого поширення набула астральна, зокрема, зодіакальна символіка.
Обряд моделювання черепів у племен Інгульської катакомбної культури відображає складну соціальну структуру тогочасного суспільства, а також розвиток уявлень населення про життя і смерть, віру в потойбічне життя і можливість відродження. Важливо відзначити, що в Подніпров'ї цей обряд зустрічається дуже рідко. Не знайшов він розповсюдження і в Північно-Західному Причорномор'ї. Найвірогідніше, що населення не сприйняло генетичне чужий ритуал, який суперечив його світогляду.
Серед археологічних культур бронзового віку виділяються зрубна (XVI--XII ст. до н. е.), сабатинівська (XIV--XII ст. до н. е.) і Білозерська (XI--IX ст. до н. е.). Поселень, що належать цим культурам, значно більше, ніж катакомбних. Це свідчить про осілий спосіб життя населення, основним заняттям якого стали скотарство і землеробство. Найбільш поширеним типом поховальних споруд досліджуваних культур є кургани; в пізньому періоді з'являються також безкурганні могильники. Покійників клали в скорченому стані на бік, кисті рук -- перед обличчям, головою, як правило, до сходу чи з деякими відхиленнями у бік півночі або півдня. Така форма трупопокладення, як вважається, пов'язана з уявленням про символічне повернення померлого в лоно Матері-Землі у позі зародка з надією на відродження у новому житті. Саме певний світоглядний зміст останньої пози померлого міг обумовити її поширення серед носіїв землеробсько-скотарських культур пізнього енеоліту та доби бронзи [30, ст. 108], а повернення покійника головою на схід, можливо, символізувало зв'язок населення з країнами Близького Сходу.
Найпоширенішим типом керамічного посуду зрубної культури є горщик банкоподібної форми. Орнамент вкриває лише верхню частину посуду. Нанесений він відбитками шнура або має вигляд прокреслених ліній. Інколи орнамент втрачає ритмічність, повторюваність елементів, у його складі часто трапляються різноманітні знаки, хрестики, прямокутники, схематизовані зображення тварин тощо. Учені вважають, що в даному випадку ми маємо справу з примітивним піктографічним письмом. Найбільш цікавими є “піктограми” на горщиках знайдених біля с. Рубці на Осколі та м. Артемівська Донецької області. Всього відомо близько 300 знахідок посуду зрубного часу із загадковими знаками. Як бачимо, висновки про наявність письма в населення України епохи бронзи підтверджуються археологічними даними.
Серед керамічних виробів сабатинівського типу зустрічаються предмети пластики -- фігурки тварин, а також невеликі глиняні “хлібці” різної форми, безсумнівно, культового призначення. Кераміка бондарихінської культури своєрідна, відмінна від кераміки синхронних культур. Орнамент, що складається з ямок різної форми, відбитків гребінцевого штампа чи відрізків так званого. перевитого шнура (“гусеничка”), вкриває, як правило, всю поверхню виробу. Для бондарихінського посуду характерний також оригінальний тип візерунка у вигляді наколотих трикутників, а також валиковий елемент орнаменту. Як і в зрубній культурі, зустрічається посуд із загадковими знаками. Один такий горщик з “піктограмою” знайдений, наприклад, у житлі на поселенні Бондариха. Його поверхня вкрита прокресленими фігурами і знаками у вигляді хрестиків, наколотих трикутників тощо. Горнятко висотою лише кілька сантиметрів, безперечно, мало якесь культове призначення.
Деякі аспекти духовної культури населення України епохи бронзи можна побачити, аналізуючи культові пам'ятки зрубної культури. Матеріали курганів допомагають відтворити обряди, їх направленість, а також відповідні уявлення про навколишній світ тогочасних людей. Обряд поховання можна розглядати як початкову фазу переправлення померлого з реального світу в потойбічний. Як слушно зауважує В. Отрощенко, поєднання в обряді поховання матеріальних можливостей і ідеологічних стереотипів дає змогу моделювати не тільки сам обряд, а й те розуміння світу, яке в ньому втілене.
Загальна модель поховального обряду первісного суспільства запропонована В. Бочкарьовим. Він бачить у поховальному обряді передусім прояв конфлікту природи і культури, тобто суперечність між бажанням людини співробітничати з природою і неминучістю смерті кожного конкретного індивіда. Одне з цих самих драматичних і неминучих зіткнень -- смерть людини, яка означає безпосереднє і фатальне вторгнення природи в сферу культури, руйнує соціальні зв'язки і загрожує хаосом всьому колективу. Перебороти цей конфлікт, це зіткнення культури і природи в первісному суспільстві і покликаний поховальний обряд. Це його найважливіша культова функція. Проблема вирішується ідеологічно (як і зараз), але в дусі міфологічної свідомості, за рахунок розповсюдження сфери культури за її межі. Якщо природа через смерть втручається в культуру, то культура проводить контрвтручання. Вона свідомо і цілеспрямовано здійснює (обрядом і ритуалом) перехід, переправу людини із життя до смерті, із цього світу в інший, із культури до природи. Тим самим процес немов би береться культурою під контроль. Концепція переправи в потойбічний світ допомагає глибше зрозуміти зміст і значення, поховальних обрядів і об'єктивно передбачає наявність у людини того часу уявлень про багатовимірність простору, про існування інших світів, про життя після смерті.
Цікаво проаналізувати поховальний обряд через призму синергетичної концепції. Тоді смерть окремої людини може розглядатися як своєрідна точка біфуркації, коли в певній соціальній системі наростають зміни і в момент смерті вони досягають свого апогею, загрожуючи, за визначенням В. Бочкарьова, руйнуванням соціальних зв'язків і хаосом. У цій ситуації поховальний обряд покликаний забезпечити соціальній групі можливість швидко збалансувати внутрішні зв'язки і гармонійно поєднатися з природою. Інакше кажучи, природа і культура через взаємодію за допомогою ритуалу поховання потенційно отримують шанс вийти на новий рівень самоорганізації, перебороти хаос і увійти в стан природної культури і культури природи. Померлий виступає своєрідним медіатором між двома світами.
На поселеннях зрубної культури поки не зафіксовані культові споруди. Очевидно, ритуальні дії здійснювались всередині жител. Так, в житлі поселення біля с. Ільїчівка на Сіверському Дінці виявлено комплекс культових предметів, що складається із одинадцяти глиняних “хлібців”, чотирьох товстостінних чашок і шматка крейди з вирізаним на ньому косим хрестом. Отже, в обрядах, що проводились в житлах, використовувалась дрібна культова пластика. Логічно припустити, що домашній ритуал був спрямований на забезпечення добробуту сім'ї, відтворення повноцінного і здорового потомства, продуктів землеробства і поголів'я худоби. Сліди землеробського і тваринницького культів, а також культу предків -- очевидні. Крім того, проведення ритуальних дій в житлах свідчить про початки демократичності, коли кожна людина могла спілкуватися з богами і духами без посередників і у визначеному нею самою місці.
Курган на поселеннях зрубної культури виконував не тільки меморіальну, а й культову функцію. Саме курган, який могильною ямою був у підземному світі, а вершиною тягнувся до неба, став своєрідним мостом, що зв'язував підземний, земний і небесний світи. Він втілював уявлення людей про триярусну будову світу. Люди, які здійснювали культові церемонії на його вершині, поєднували майбутнє, минуле і сучасне, спілкуючись з міфічними першопредками і богами. Можна говорити про особливе місце Кургана в системі світоглядних уявлень племен бронзового часу. Аналіз археологічних матеріалів дає підстави вважати, що довгі кургани взагалі і валоподібні споруди між курганами зокрема використовувались як святилища відкритого типу. Аналогічну традицію бачимо в населення України першого тисячоліття н. е. Довгі кургани на території України розкопані в Донецькій і Луганській областях, особливо поширені вони в Подніпров'ї. У середині XIX ст. П.Савельєв розкопав Довгу могилу біля Александрополя Дніпропетровської області, а І. Забелін дослідив подібні поховання біля хутора Геремесова Запорізької області. Він, зокрема, особливо підкреслив зв'язок довгих курганів епохи бронзи зі скіфськими царськими курганами. Розкопки біля села Балки Запорізької області підтвердили правильність висновку І. Забеліна. Тут на валу довгого кургану виявили святилище скіфського Арея, де був встромлений в землю меч. Складні валоподібні споруди розкопані в Запорізькій, Херсонській областях, в Криму і Північно-Західному Причорномор'ї.
Характерна риса довгих курганів -- різноманітність їх форм: від овала правильної форми до більш складних фігур, скажімо, у вигляді вісімки, поєднання симетричних і не симетричних споруд. Така складна конфігурація курганів бронзового часу дала підстави вважати, що, з висоти пташиного польоту вони могли сприйматися як велетенські знаки-зображення, і що саме з цією метою вони і споруджувались. Ю. Шилов біля сіл Велика і Мала Білозерка Запорізької області виявив кургани у вигляді змія, а також кургани, що символізують Сонце, людину і птаха. На спині “птаха” був спалений померлий.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18
