Диспут дає можливість аналізувати поняття й доводи, захищати свої погляди, переконувати в них інших людей. Для участі в диспуті мало висловити свою точку зору, треба виявити сильні й слабкі сторони протилежного судження, підібрати докази, що спростовують помилковість однієї й підтверджують вірогідність іншої точки зору. Диспут учить мужності відмовитися від помилкової точки зору в ім'я істини.
У педагогічному плані надто важливо, щоб питання, намічені до обговорення, містили життєво важливу, значиму для учнів проблему, по-справжньому хвилювали їх, кликали до відкритої, щирої розмови. Тему диспуту можуть підказати самі учні.
Диспут вимагає ретельної підготовки як самого викладача, так і учнів. Питання, винесені на обговорення, готуються заздалегідь, причому корисно залучити самих школярів до їхньої розробки й складання. За порадою А. С. Макаренко, майстра професійного навчання, викладачеві на диспуті треба вміти сказати так, щоб вихованці відчули в його слові його волю, культуру, особистість. Дійсний педагог не квапиться відкидати помилкові судження, не дозволить собі грубо втручатися в суперечку, безапеляційно нав'язувати свою точку зору. Він повинен бути делікатним і терплячим, жагучим і гнівним, незворушним і іронічним. Така манера нікого не кривдить і не принижує, не відбиває в учнів бажання брати участь у полеміці й відверто висловлювати свої погляди. Керівникові диспуту рішуче не підходить фігура умовчання й заборони. Усяка недомовленість залишає можливість для домислів, перекручених здогадів, неправильних тлумачень. Найбільш загальне призначення диспутів і дискусій - створити орієнтовну основу для творчих шукань і самостійних рішень учнів професійно - технічних училищ.
У структурі цілісного педагогічного процесу використається метод приклада. Свідомість учня постійно шукає опору в реально діючих, живих, конкретних зразках, які персоніфікують засвоювані ними ідеї й ідеали. Цьому пошуку активно сприяє явище наслідування, що є психологічною основою приклада як методу педагогічного впливу. Наслідування не є сліпе копіювання: воно формує в учнів дії нового типу, що як збігаються загалом з ідеалом, так і оригінальні, подібні по провідній ідеї приклада. Шляхом наслідування в парубка формуються соціально-моральні цілі особистісного поводження, суспільно сформовані способи діяльності.
Характер наслідувальної діяльності змінюється з віком, а також і у зв'язку з розширенням соціального досвіду учня, залежно від його інтелектуального й морального розвитку. Наслідування в підлітків супроводжується більш-менш самостійними судженнями, носить виборчий характер. Замолоду наслідування істотно перебудовується. Воно стає більш свідомим і критичним, опирається на активну внутрішню переробку сприйманих зразків, пов'язане зі зростанням ролі ідейно-моральних і цивільних мотивів.
У механізмі наслідування можна виділити по вкрай мері три етапи. На першому етапі в результаті сприйняття конкретної дії іншої особи в учнів з'являється суб'єктивний образ цієї дії, бажання надходити так само. Однак зв'язок між прикладом для наслідування й наступних дій тут може й не виникнути. Цей зв'язок утвориться на другому етапі. На третьому етапі відбувається синтез наслідувальних і самостійних дій, на який активно впливають життєві й спеціально створені ситуації, що виховують.
Таким чином, наслідування і заснований на ній приклад можуть і повинні знайти гідне застосування в педагогічному процесі. На це звертав увагу ще К. Д. Ушинський. Він підкреслював, що виховна сила виливається тільки з живого джерела людської особистості, що на виховання особистості можна впливати тільки особистістю. В очах учня тільки той вчинок заслуговує наслідування, що зроблений авторитетною й шановною людиною. Це повною мірою ставиться й до вчителя. Учитель всім своїм поводженням і у всіх своїх учинках і діях повинен служити для учнів прикладом, бути зразком високої моральності, переконаності, культури, принциповості й широкій ерудиції.
2) Методи організації діяльності й формування досвіду суспільного поведінки.
Людина як суб'єкт праці, пізнання й спілкування формується в процесі діяльності, що забезпечує наукове освоєння дійсності, викличе зацікавленість, почуття, породжує нові потреби, активізує волю, енергію - все те, що служить будівельним матеріалом для розвитку й становлення особистості.
Як основа здорового буття, діяльність є найважливішим джерелом збагачення учнів досвідом суспільних відносин і суспільної поведінки.
Усяка діяльність складається з операцій і дій. Операції - це процеси, мети яких перебувають не в них самих, а в той дії, елементом якої вони є. Дії це процеси, мотиви яких перебувають у тій діяльності, до складу якої вони входять. Виховний процес полягає в тому, що викладач робить перехід від керування операціями до керування учнями, а потім - до керування діяльністю учнів.
Педагогічною наукою виявлений ряд загальних закономірностей, що обумовлюють методи педагогічного керівництва діяльністю й формування досвіду суспільного поводження: всі види діяльності, що мають суспільні цілі, потенційно мають певні розвиваючими й виховні можливості. Кожна така діяльність містить всі необхідні компоненти для засвоєння лише їй відповідних знань, переживань. Однак одна діяльність не може замінити всі інші. Тому в процесі виховання доцільно використати комплекс різних видів діяльності
При цьому діяльність може не вплинути позитивно на вихованця професійно - технічного училища, якщо вона не має для нього особистісного змісту.
Суспільні відносини лише тоді розкриваються для людини, стає його особистим відношенням, коли смислоутворюючий мотив діяльності адекватний даному відношенню.
У підсумку педагогічних впливів у учнів формує готовність до вибору мети й способів діяльності. Будучи ідеальним передбаченням очікуваного результату, ціль людини є тією силою, що визначає спосіб і характер його дії.
Стосовно формування особистості учнів діяльність залишається нейтральним процесом, якщо не знайдені й не реалізовані відповідні способи її педагогічного інструментування. У цьому інструментуванні повинні певним чином сполучатися різні методи й прийоми, що забезпечують спонукання, приучення й вправу учнів, формування в них досвіду суспільної поведінки.
Приучення виявляє найбільшу ефективність на ранніх щаблях виховання й розвитку дітей. Застосування цього методу вимагає дотримання деяких педагогічних умов. Приучення неможливо без ясного уявлення про те, що повинне бути засвоєне. Пропонуючи учням той або інший образ дій, необхідно виразити його в можливо більш короткому і ясному правилі. На кожний даний відрізок часу повинен бути виділений мінімум окремих дій, з яких складається дана форма поведінки. Досвідчені педагоги велике значення надають показу зразка виховної форми поведінки, створенню позитивного відношення до неї. Для вироблення звички потрібен час, квапливість тут не приводить до поставленої мети. Спочатку варто домогтися точності виробленої дії й лише потім - швидкості. Метод приучення припускає контроль за виконанням дії. Контроль вимагає доброзичливого, зацікавленого відношення вчителя до вихованців, виявлення й аналізу виникаючих труднощів, обговорення способів подальшої роботи. Ще більш важливо організувати самоконтроль учнів.
Метод приучення варіює залежно від віку, умов життя й виховання. Не завжди доцільно, наприклад, відкрито ставити перед учнями завдання оволодіння тим або іншим способом поведінки. Учитель у цьому випадку так організує діяльність дітей, щоб із задоволенням повторюючи її, вони непомітно для себе вільно й невимушено звикали до потрібної форми поведінки.
Одним з випробуваних засобів приучення до заданих форм поведінки є режим життя й діяльності учнів. По думці А. С. Макаренко, відсутність розумного, послідовно здійснюваного режиму, законних меж для вчинку не може бути відшкодовано ніякою словесною мудрістю. Ніж суворіше й визначеніше режим, тим краще формується динамічний стереотип, що лежить в основі утворення звичок.
Метод приучення тісно пов'язаний з методом вправи. В основі приучення лежить оволодіння дитиною переважно процесуальною стороною діяльності, а вправа робить її особистісно значимою. Виконувана учнем діяльність виступає тут у єдності її мети й операціональної структури як вправа в правильному вчинку.
Включення дітей у діяльність створює їм умови для дій відповідно до прийнятих в суспільстві нормами й правилами поведінки. Діяльність забезпечує придбання дітьми практичного досвіду колективних відносин. Вправа не має нічого загального з механічною виучкою й тренажем у дусі поведінкової психології: стимул-реакція-підкріплення.
У реальному житті й діяльності учбового колективу постійно народжуються ситуації, у яких виявляється й піддається випробуванню на міцність вся система сформованих у ньому виховних відносин. Відкрити цю ситуацію, оголити ув'язнений у ній конфлікт, що виникає або вже назрілу проблему під силу будь-якому вдумливому педагогові. Однак часто він не може чекати такого природного збігу обставин. Йому доводиться самому створювати таку зовнішню обстановку, що викликає в учнів необхідний психічний стан, подання, почуття, мотиви, вчинки. Такі спеціально організовані педагогічні умови прийнята називати ситуаціями, що виховують.
Педагогічна вимога. У вимозі як вихідному методі організації діяльності найбільше чітко виявляється дія такої закономірності педагогічного процесу, як діалектика зовнішнього й внутрішнього. Педагогічна вимога повинна не тільки випереджати розвиток особистості, але й переходити у вимоги вихованця до самого себе. Воно може виступати перед учнем як конкретне реальне завдання, що йому слід виконати в процесі тієї або іншої діяльності. Вимога може розкривати внутрішні протиріччя педагогічного процесу, фіксувати недоліки в поведінки, діяльності й спілкуванні учнів і тим самим спонукувати їх до подальшого росту й розвитку. Вимоги допомагають наводити порядок і дисципліну в навчальному закладі, вносять дух організованості в діяльність і поведінці учнів. За формою пред'явлення розрізняють вимоги прямі й непрямі. Більш докладно вони будуть розкриті далі.
Організувати виховний процес, вихователь, майстер виробничого навчання повинні прагнути до того, щоб його вимога стала вимогою самого колективу. Відбиттям колективної вимоги є суспільна думка. З'єднуючи в собі оцінки, судження, волю колективу, суспільна думка виступає активною й впливовою силою, що у руках умілого педагога виконує функцію педагогічного методу.
3) Методи стимулювання поведінки й діяльності.
Будь-яка діяльність протікає більш ефективно й дає якісні результати, якщо при цьому в особистості є сильні, яскраві, глибокі мотиви, що викликають бажання діяти активно, з повною віддачею сил, переборювати неминучі утруднення, несприятливі умови й інші обставини, наполегливо просуваючись до наміченої мети. З мотивацією діяльності найтіснішим образом зв'язане її стимулювання. Стимулювати - значить спонукувати, давати поштовх, імпульс до думки, почуттю й дії. З метою підкріплення й посилення впливу на особистість учня тих або інших факторів застосовуються різні методи стимулювання, серед яких найпоширенішими є змагання, пізнавальна гра, заохочення, покарання й ін.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18
