Російська адміністрація, всупереч умовам Лубківського договору, грубо порушувала права і вольності козацтва. Уряд розгорнув будівництво військових укріплень у безпосередній близькості від Січі, причому на території автономної козацької республіки. В результаті у серці запорізьких земель виросла лінія російських фортець із постійною залогою. У запорожців виникли прикордонні непорозуміння з донськими козаками. Уряд взяв сторону дончан і наказав запорожцям зруйнувати свої поселення на узбережжі Азовського моря. Але найбільші конфлікти виникли у зв'язку із сербською колонізацією, яку російський уряд розпочав у 1751 р., коли з південних провінцій Австро-Угорщини серби почали висилятися до Росії на козацькі землі.
Зі вступом у 1762 р. на престол Катерини ІІ активно почалася підготовка до знищення Січі. Певний час це гальмувалось зовнішніми обставинами. Зокрема, у 1768-1774 рр. йшла російсько-турецька війна і царату запорожці потрібні були, як військова сила. Після підписання у 1775 р. мирного договору між Туреччиною і Росією в Кучук-Кайнарджі загроза для існування Січі стала реальною. На Україні залишилась 66-тисячна російська армія генерала Те келія, яка несподівано рушила на Січ. 4 червня 1775 р. Січ було взято в облогу. Серед запорожців стався заколот. Частина козаків вирішила стояти до кінця. Але настоятель Січової церкви архімандрит Володимир Сокальський, виступивши в ролі примирителя, умовив козаків не допустити даремного кровопролиття. У результаті частина козаків добровільно відмовилася від опору, а частина втекла за Дунай. Цариця жорстоко розправилася з запорожцями. Старшина на чолі з кошовим отаманом Калнишевським була арештована, а Січ зруйнована. Січ закінчила своє існування 3 серпня 1775 р. Із зруйнуванням Січі закінчила своє існування остання твердиня справжньої народної демократії на українських землях.
Завершив ліквідацію української автономії процес колонізації запорізьких земель російським самодержавством. Усі новоприєднані землі (запорізькі володіння і приморські степи) увійшли до складу Ново російської губернії, на чолі яких стояв князь Потьомкін. Враховуючи, що ці простори були малозаселені, сюди ринулись колоністи. Але усе ж таки більшу частину населення становили українці. Колишні піддані Війська Запорізького і навіть самі запорожці були переведені в категорію державних селян. Друга частина населення, яка жила на землях, розданих поміщикам, стала кріпаками. Правда, кріпосний гніт у цьому регіоні був слабший, чим на інших землях і це сприяло переселенню людей в ці краї.
В період Гетьманщини міжнародні відносини України не обмежувалися тільки з Росією та країнами, з якими вона була пов'язана системами союзів, що сприяли її боротьбі за незалежність.
Морськими походами Запорізького Війська у роки Визвольної війни 1648-1654 рр. цікавилася Австрія. Її посол у Стамбулі передав цісареві точні відомості про українські посольства до султана. Віденський двір у своїх інструкціях наказував послові підривати вплив Хмельницького в Порті, щоб не допустити ближчого про розуміння козаків з турками. Пізніше (1657 р.) цісар був змушений увійти в прямі контакти з Хмельницьким.
За свідченням документів, калмицькі загони не раз виступали разом із запорожцями проти Криму.
Умови угоди Мазепи із шведським королем: Мазепа зобов'язувався передати Карлові ХІІ для зимового постою шведського війська Сіверщину з твердинями - Стародубом, Новгород-Сіверським, Меглином та іншими; мав зібрати козацьке військо та прихилити на свій бік слобідських (білгородських), донських козаків і навіть калмицького хана Аюку для допомоги Карлу ХІІ у боротьбі з Московщиню тощо. В свою чергу шведи зобов'язувалися не розоряти українські землі.
У договорі, що був укладений водночас між Мазепою і Польщею, говорилось про “політичну майбутність України”. Київське й Чернігівське (Сіверське) князівства, а також Смоленщина мали повернутися до Польщі. У нагороду за це Мазепа отримав би князівство (утворене з Полоцького та Вітебського воєводств) у Білорусії.
Україна підтримувала добрі відносини з Францією. Родина українських емігрантів Орликів все своє життя присвятила пошуку союзу з державами, які могли б захистити “права Козацької Нації”. Пилип Орлик вів дипломатичні переговори з султаном і ханом, не раз відвідував конференції зі шведськими діячами, з чужинецькими послами, що прибували до Бендер. Бендери під час перебування полтавських втікачів були справжнім Вавілоном - націй і мов. Концепцію відновлення української державності повністю підтримував молодий Орлик, син Пилипа - Григор. Він у своїй політичній концепції прийшов до давнішого проекту Дорошенка й Мазепи - опиратися дипломатично в Європі на Францію, щоб увійти у безпосередні зносини з сусідами України, рівночасно союзниками Версалю.
Григор Орлик залишився вірним цій концепції усе своє життя. Він захищав Україну в Європі у найважчу її історії добу. Підкреслюючи політичне значення свого призначення генерал-поручником французької королівської армії, Григор Орлик писав: “Знаючи мою попередню діяльність, Туреччина, Швеція, Польща побачать у моєму призначенні доказ, що Франція і надалі допомагатиме цим країнам проти московської загрози. А щодо Козацької Нації, то вона, шануючи пам'ять мого батька як вождя, що стільки поклав праці на відновлення вольностей України, досі пригніченої під тиранським ярмом російської держави, вона - Козацька Нація - звертатиметься до мене через таємних емігрантів, щоби зорганізувати в єдиний слушний час революцію на Україні”. Традиції Григора Орлика житимуть у французькій закордонній політиці аж до часів Напалеона.
У період козацької доби активно розвивалася дипломатична діяльність гетьманів для забезпечення міжнародних прав України. У багатьох випадках гетьмани здійснювали самостійну політику, не прислухаючись до застережень і прямих заборон Росії.
Хоч зовнішні форми автономії гетьманської України були скасовані, але збереглася державно-національна традиція, яка після занепаду Київської Русі ожила в козацькій державі. Автономія Гетьманщини давала певний захист для розвитку української культури. І ця культура наприкінці ХУІІ - на початку ХУІІІ ст. піднялася на висоту, яка дає право поставити Гетьманщину часів Мазепи, Скоропадського, Апостола і Розумовського на один рівень із найбільш освіченими країнами Європи. Навіть московський терор не зміг знищити цієї культури. Свідомість національної окремішності, потяг до волі та індивідуального розвитку, пошана до громадського авторитету, глибока культурність - це надбання, з якими українське громадянство увійшло в ХІХ ст.
Тема 5. Україна в міжнародній політиці Російської і Австро-Угорської імперії та інших держав (кінець ХУІІІ ст. - 1917 р.)
Період кінця ХУІІІ - початку ХІХ ст. був часом великих політичних перемін і соціальних перетворень в Україні, спричинених передусім новою геополітичною ситуацією у Центральній та Східній Європі. Наприкінці ХУІІІ ст. перестала існувати Річ Посполита, до складу якої входила значна частина українських земель. На південних кордонах зникло Кримське ханство, що з кінця ХУ ст. становило постійну військову загрозу для українських земель.
Унаслідок цих змін з історичної сцени зійшли держави, які традиційно помітно впливали на розвиток подій в Україні в попередні століття. Після першого поділу Польщі(1772 р.) до складу Австрійської імперії були включені Галичина, частина Волині і Поділля; 1774 р., після чергової війни з Туреччиною, Росія приєднала до себе Крим і Північно-причорноморські степи; 1775 р. до Австрії була приєднана Буковина - частина колишньої Османської імперії; після другого поділу Польщі (1793 р.) до Російської імперії перейшла Правобережна Україна ( Київщина, Волинь, Поділля); після третього поділу (1795 р.) - Берестейщина.
Такий стан речей без великих змін тривав до 1914 р. Політична стабільність з кінця ХУІІІ аж до початку ХХ ст. сприяла внутрішній консолідації українських земель. Однак ступінь цієї консолідації не варто перебільшувати. Кількість держав до складу яких входили українські землі наприкінці ХУІІІ ст., зменшилась із чотирьох до двох. Проте кордон між Росією та Австрією був не тільки географічно-політичним поняттям. Він означав приналежність населення по обидва його боки до двох відмінних, а в дечому - цілком протилежних суспільно-політичних систем.
У Росії царат намагався затерти сліди давньої автономії. Микола І утворив окремий комітет, що мав завдання усунути на українських землях, особливо на Правобережжі, останки місцевої культури і зрусифікувати їх. Тоді введено російську урядову мову в судах і русифіковано всі школи. Русифікації мав служити також відкритий в 1834 р. Київський університет ім.. св. Володимира. В 1835 р. скасовано самоврядування Києва на основі магдебурзького права. В 1840 р. в судах усунено Литовський Статут і введено російські закони. В 1839 р. скасовано на Правобережжі останки унії.
Щоб придушити будь-які спроби невдоволення, царат утримував на Україні велику армію, що становила біля ста тисяч. Це надзвичайно обтяжувало населення, особливо селянство, що мало обов'язок будувати і ремонтувати казарми, доставляти підводи, дрова і у всьому допомагати війську.
У 1783 р. російськими військами було захоплено Крим, це відкрило епоху чорноморської колонізації.
Торгівля. Зріст хліборобства і промисловості оживив торгівлю України. Промислові вироби приходили найбільше з Росії - сукно, бавовняні матерії, взуття, металеві вироби; в цей час російські купці забирали хліборобські продукти, мед, віск, тютюн, всяку сировину. Вільний доступ до Чорного моря повернув зовнішню торгівлю України на нові шляхи. Новозасновані міста Одеса і Херсон стали важливими портами і для вивозу українських продуктів і для іноземного імпорту. Вивозили також сало, шкіри, шерсть, горілку, а пізніше цукор.
Українське дворянство. Нащадки української старшини мали надію відновити давню автономію Гетьманщини. В основному дворянство спрямувало свої устремління на добрі відносини з Росією, не тратячи надії, що своєю лояльністю здобуде деяких успіхів. В 1812 р. під час походу Наполеона на Москву, цар Олександр І дав дозвіл утворити кілька полків з українських козаків, причому обіцяв, що після війни вони залишаться як постійне військо. Російський уряд використовував ці формації для своїх потреб. Не думаючи йти ні на які політичні поступки. Козаки залишилися звичайними селянами; уряд не покрив навіть їх видатки на озброєння, обмундирування й прохарчування, що, як признавали самі російські міністри, “цілком зруйнувало козаків”. Натомість у 20-х роках набрано посеред козаків 25 000 людей і переселено на Кубань, де включено в склад Чорноморського війська. Під час польського повстання 1831 р. цар Микола знову звернувся до українських козаків за допомогою. Козакам знову обіцяно поворот до козацької військової служби, і за короткий час було сформовано 8 кінних полків по 1000 людей у кожному; українське дворянство своїм коштом закупило для них коней. Коли війна закінчилась, то частину козаків повернуто на службу в російські полки, а частину вислано а Кавказ. Коли козаки почали протестувати, їх жорстоко покарано: кілька десятків замордовано до смерті, прогнавши “крізь строй”.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20, 21, 22, 23, 24, 25, 26, 27, 28, 29, 30, 31, 32, 33, 34, 35, 36, 37, 38, 39
