На зайнятому мадярами Закарпатті спостерігалося незначне пожвавлення активності, головним чином пов'язане з діяльністю талановитого і енергійного Адольфа Добрянського. Коли мадяри повстали проти Габсбургів, вони, як і поляки в Галичині, сподівалися дістати підтримку немадярського населення, яке вони роками гнобили. Проте Добрянський, будучи чимось на зразок Головної Руської Ради в одній особі, переконав своїх земляків відкинути улещування мадярів і присягнути на вірність Відню. Переконаний у тому, що слов'янський люд Закарпаття належить до єдиниї з українцями Галичини етнічної групи, Добрянський також домагався, щоб головна Руська Рада у Львові проголосила серед своїх цілей приєднання Закарпаття до Галичини. Ці погляди не перешкоджали Добрянському й невеликому колу його прибічників плекати проросійські симпатії, які посилювалися присутністю російських військ, що йшли через Закарпаття на придушення ненависних мадярів. Русофільські тенденції й надалі відіграватимуть суперечки про національну приналежність населення цієї найбільш ізольованої з усіх українських земель.

Найбільшим досягненням 1848 р. для українців стали скасування панщини та впровадження конституційного правління. У цей переломний період українці вперше у своїй історії дістали нагоду самовизначитися як нація. Найвидатнішим серед суто українських досягнень цього періоду стала діяльність Головної Руської Ради. Вона змогла мобілізувати ще вчора пасивних українців на досягнення чітко окреслених цілей. Заснувавши установи, що систематично сприяли культурному розвиткові, Головна Руська Рада зробила перші кроки на організаційну твердиню українства.

Але 1848 р. висвітлив і недоліки західних українців, найсерйозніший із яких полягав у відсутності дійового проводу. Монополізувавши керівництво, духовенство наклало на весь західноукраїнський політичний рух свій незгладимий відбиток. Убачаючи в Габсбургах своїх найбільших доброчинців, священики Головної Руської Ради нав'язували українському суспільству позицію цілковитої й безумовної підтримки династії. Внаслідок цього протягом 1848 р. українці опинилися на боці абсолютизму проти повсталих поляків і мадярів, які переважно дотримувалися ліберальних і демократичних поглядів. Відтак через політичну і суспільну консервативність духовенства та через те, що антиавстрійські сили обожнювалися з ненависними панами, українці часто виявлялися лише знаряддям Габсбурзької династії. До того ж замість домагатися від уряду більших поступок за свою підтримку, священики Головної Руської Ради не спромоглися ні на що краще, як покірно сподіватися цісарської прихильності. Такий підхід мав розчаровуючи наслідки.

Нове пожвавлення в житті українського суспільства в Галичині почалося 1860 р. 20 жовтня 1860 р. оголошено в Австрії нову конституцію, в якій впроваджено крайові сейми, які мали обирати від себе делегатів до Державної Ради у Відні. 26 лютого конституцію було змінено в ліберальному дусі. Галицький сейм мав складатися з 150 послів. На перших виборах до нього попало 49 українських послів. Австрія була розбита в 1866 р. у війні з Прусією, й пішли чутки, що Росія забере Галичину. Це привело до відкритих проявів російської орієнтації. Але Росія Галичини не забрала, а Австрія перебудувала свій державницький устрій на основі дуалізму з Угорщиною, давши своїм окремим краям певну автономію. В Галичині австрійський уряд вирішив спертися на поляків як на більш розвинутий культурно і політично елемент, і то до того більш лояльний із погляду на їх непримиренне становище супроти Росії після приборкання повстання 1863 р. Хоча формально в Галичині була проголошена рівноправність двох народів, але фактично крайова влада була передана в руки місцевої польської шляхти, в сеймі через куріальну систему виборів польським послам була забезпечена величезна перевага. В школі - від нижчої до університету польська мова діставала повні права і стала пануючою. Центр ваги у вирішенні міжнаціональних відносин був перенесений із Відня до Львова й галицьким українцям довелося вести постійну і вперту боротьбу у сеймі за культурну і економічну рівноправність. Число українських послів у сеймі і віденському парламенті стало зменшуватися при кожних нових виборах. Усе це вело до упадку політичного життя взагалі.

Український рух в кінці ХІХ ст.

На лівобережній і степовій Україні в 1864 р. було впроваджене земське самоврядування, але завдяки цензовій системі виборів до земських органів увійшли представники дворянства. Після заведення 1870 р. міського самоврядування до нього увійшли русифікована міська буржуазія і несвідоме дрібне міщанство.

В 1874 р. була запроваджена загальна військова служба, за якою вся українська молодь мала служити в царській армії. Всіх призовників-українців висилали відбувати службу поза межами України, а в Україні війська комплектувалися виключно з росіян. Йшов процес русифікації через поширення російської преси і літератури, при повній відсутності через заборону українського друкованого слова. Русифікована була школа, офіційна церква стала знаряддям русифікації, всі державні установи були могутнім засобом масової русифікації. Українська інтелігенція була під пильним наглядом поліції.

Розвиток українського руху стривожив уряд, котрий бачив в ньому новий прояв політичного сепаратизму України. 18 травня 1876 р. Олександр ІІ у Емсі видає таємний указ про абсолютну заборону української писемності. Заборонялося друкувати українською мовою книжки й навіть тексти до нот, ставити українські театральні п'єси й використовувати прилюдно українські пісні. Одночасно уряд вирішив підтримувати матеріально москвофільський рух в Галичині, видаючи таємні субсидії москвофільським виданням, які особливо завзято борються з українським рухом.

Значна частині української інтелігенції змушена була емігрувати за кордон. Наказ 1876 р. не вбив ані української національної думки, ані української літератури, але він, у зв'язку з загальною реакцією своє діло зробив. Політична активність українських громад впала.

Міжнародні відносини напередодні та в роки І світової війни

1 серпня 1914 р. Німеччина оголосила війну Росії, а 3 серпня - Франції. Висунувши ультиматум Бельгії з приводу вільного проходу через її територію німецьких військ, Німеччина спровокувала 4 серпня стан війни щодо неї з боку Великобританії. 6 серпня у війну проти Росії вступила Австро-Угорщина.

У ході війни, безпрецедентної за своїми масштабами, виразно виявились нові закономірності, засоби і форми ведення боротьби. Це стосувалось не тільки збройних зіткнень, а й дипломатії, що визначалось як чисельністю втягнутих до її кола авторів, так і далекосяжністю зовнішньополітичних цілей дипломатичних кіл. Головні спрямування дипломатії обох воюючих таборів під час війни були пов'язані, насамперед, із виборюванням нових союзників, від чого значною мірою й залежали перемоги на фронтах бойових дій. Поряд з цим завданням постало й інше: дбання про міжсоюзницькі відносини; про накреслення контурів повоєнного устрою світу.

Так, характерно, що переговори відносно розподілу територій, на які претендували воюючі держави, розпочались незабаром після початку війни. Щодо країн Антанти, то вже 5 вересня 1914 р. між ними була досягнута домовленість, яка передбачала: 1) не укладати в поточній війні сепаратного миру; 2) узгоджувати умови миру і розподілу територій з кожним із союзником блоку.

За пропозицією російської сторони, що набула форми програмного документу, розгром Німецької імперії та її союзників передбачав приєднання до Росії нижньої течії Німану, Східної Галичини; перехід Познані, Сілезії і Західної Галичини до майбутньої Польщі.

Німеччина планувала після перемоги у війні одержати великі анексії на Сході, за рахунок Росії. За думкою авторів меморандуму шести економічних організацій (Центральної спілки німецьких промисловців, Спілки промисловців, юнкерської Спілки сільських господарів та інших), що стосувалися планів завоювань Німеччини, промислове піднесення “поставить вимогу розширення сільськогосподарської бази”. Намічалося загарбання російських прибалтійських губерній та “територій на південь від них”, включаючи Україну і навіть Крим.

Такі підходи щодо визначення планів у війні виходили далеко поза межі захисту національних кордонів - ідей, з якими виступали керівні кола країн австро-німецького блоку, як і, у свою чергу, країни Антанти у передвоєнні роки.

Тема 6. Україна на міжнародній арені в період національної революції 1917-1920 рр. (4 год.).

1. Становлення міжнародних відносин України в період Центральної Ради

27 лютого 1917 р. в Росії перемогла Лютнева демократична революція. Влада в Росії перейшла до Тимчасового уряду. 3-4 березня 1917 р. в Києві було організовано Українську Центральну Раду. Головою Української Центральної Ради було обрано Михайла Грушевського. Три Універсали Центральної Ради.

У цей період на Україну звернули увагу держави Антанти, які сподівалися, що Україна стане їхнім союзником у війні проти Четверного Союзу.

Першим відвідав Центральну Раду у липні 1917 р. аташе японського посольства у Петрограді Ашіда. У серпні тодішній секретар міжнаціональних справ О.Шульгін зустрічався в Петрограді з французьким послом у Росії Ж.Нуленсом. Французи пропонували фінансову і технічну допомогу Україні за умови продовження війни з державами Четверного Союзу. Нуленс висловився проти автономії України і не радив українцям ускладнювати ситуації Тимчасовому уряду. У серпні того самого року приїхав до Києва французький журналіст Жан Пеліссье з напівофіційною місією нав'язати контакти з представниками Центральної Ради. У жовтні прибули до Києва французькі представники - генерал Табуі та полковник Перлье, які дуже цікавилися українською військовою справою.

До певних здобутків Центральної Ради та її Генерального Секретаріату варто віднести успіхи в плані зовнішньополітичного визнання України. Уже після підписання в Парижі 23 грудня 1917 р. англо-французької конвенції щодо діяльності на півдні Росії, країни Антанти зробили крок до визнання Української Народної Республіки. Спочатку французький посланнику Румунії Сен-Орлас підписав наказ про призначення генерала Табуі особливим уповноваженим Французької Республіки в Україні.

Після вбивства російського генерала Духоніна в Могилеві та більшовизації Ставки російської армії 3 грудня 1917 р. до Києва прибули генерали: англійський - Бартер, французький - Лаернь, італійський - Ромеі, японський Таканачі, бельгійський - Ріккель, румунський - Команда та сербський полковник Лентієвич, і усі вони виявили готовність допомогти Україні людьми і зброєю, якщо вона погодиться якнайдовше втримувати німецький фронт. Сербські і хорватські частини, які були організовані з військовополонених, у кількості 24 тис. чоловік, виявили готовність влитися в Українську армію; це саме готові були зробити чеські легіонери.

5 грудня 1917 р. генерал Табуі голова французької військової місії звернувся до Генерального Секретаріату УНР В.Винниченка про те що: “Союзницькі війська ще не прийняли офіційного рішення відносно України, але мені вже було доручено передати ... симпатію созників до тих зусиль, які робить український уряд в цілях установлення порядку, відновлення опірної сили й бажання лишитися вірними союзниками”. Далі він говорить: “Мій захід, який я роблю перший, може вас запевнити в тому, що симпатії Франції відносно вас суть реальні і дійсні”. 21 грудня 1917 цей генерал звертається до Винниченка і доводить до відома Уряд Української Республіки, що уряд Французької Республіки передав офіційні документи, які засвідчили, що Франція офіційно визнає Українську державу. Невдовзі аналогічні кроки здійснив і представник Великобританії в Україні Піктон Баге, який повідомив що він призначений представником Великобританії на Україні, і що його уряд “підтримуватиме з усіх своїх сил український уряд у завданнях, які він розпочав щодо створення доброго управління, підтримування порядку й поборювання Центральних держав, ворогів демократії і людськості”.