28 січня 1944 р. відбувся пленум ЦК ВКП(б), який розглянув пропозицію Рад наркому СРСР щодо розширення прав союзних республік в галузі оборони та зовнішніх відносин і схвалив їх на винесення на наступну сесію Верховної Ради Союзу РСР. На 10-ій Сесії Верховної Ради СРСР першого скликання 1 лютого з доповіддю “Про перетворення Наркомату оборони і Наркозаксправ із загальносоюзних в союзно-республіканський наркомат” виступив заступник голови рад наркому закордонних справ СРСР Молотов. У цей день Верховна Рада ухвалила закони: “Про утворення військових формувань союзних республік...” та про “Про надання союзним республікам повноважень у галузі зовнішніх зносин...”.
Статус суверенних держав давав змогу Сталіну активніше використовувати радянські республіки у проведенні своєї зовнішньої політики, насамперед у розв'язанні питань майбутнього їх членства в ООН, проблем післявоєнних кордонів тощо. Наявність двох міністерств закордонних справ - загальносоюзного і республіканського - створювала дуже вдалий зовнішньополітичний інструмент, який посол США у Радянському Союзі А.Гарріман влучно назвав “двохстволкою”. Разом з тим, конституційні поправки1944 р. були також певною ідеологічною рекламою сталінської національної політики.
На Кримській конференції 1945 р. Сталіну усе ж таки вдалося позитивно вирішити для себе питання Західної України і Західної Білорусії, а ось прибалтійська проблема залишилася без змін. Не допомогла навіть спроба радянських дипломатів запропонувати Литві одна з трьох крісел, що належали СРСР в ООН. Де-юре Литва, Латвія і Естонія ніколи не були визнані Заходом складовою частиною Радянського Союзу. Те, що суверенітет республік був лише “паперовим”, у західних політологів не викликало жодних сумнівів.
Постановою Верховної Ради СРСР від 1 лютого 1944 р. Україні, зокрема у галузі міжнародних відносин, було повернено статус, який вона втратила 1922 р. після передачі Києвом своїх зовнішньополітичних компетенцій. Питання про відновлення безпосередньої участі Української РСР у міжнародних відносинах було розглянуте і вирішене в березні 1944 р. УІ сесією Верховної Ради Української РСР. Сесія одноголосно висловилась за відновлення безпосередньої участі УРСР у міжнародних відносинах. 4 березня 1944 р. ухвалила Закон про утворення союзно-республіканського народного комісаріату закордонних справ УРСР. Уже 5 лютого 1944 р. указом президії Верховної ради УРСР наркомом закордонних справ республіки було призначено 38-річного О.Є.Корнійчука. Така кадрова політика, що її проводив Хрущов, відповідала вищезгаданому пропагандистському наступу і мала на меті посилити патріотичні почуття українського народу та його лояльності до радянської влади.
Для виконання вищесказаного завдання О.Корнійчук пропонував звернутися до наркома закордонних справ СРСР Молотова з проханням дати вказівку радянським послам у Лондоні і Вашингтоні прозондувати настрої урядових кіл щодо можливості обміну дипломатичними місіями з УРСР.
Однак перебування Корнійчука на посаді наркома закордонних справ України виявилося недовгим. 13 липня його замінив на цій посаді старий більшовик, відомий діяч Комінтерну Мануїльський, який на той час працював заступником завідувача Інформаційним відділом ЦК ВКП(б). За його політичну діяльність на Україні Троїцький назвав Мануїльського “одним з найогидніших регентів українського комунізму”. За відставку Корнійчука Хрущовим було висунуто такий “непристосований” аргумент, як незнання ним іноземної мови.
12 липня 1944 р. на засіданні політбюро ЦК КП(б)У шляхом опитувального голосування було прийняте рішення “обрати товариша Мануїльського членом політбюро ЦК КП(б)У”, а вже наступного дня, 13 липня 1944 р., були оприлюдненні укази про призначення Мануїльського наркомом закордонних справа України та заступником голови РНК УРСР, а також про перехід О.Корнійчука на іншу роботу.
Мануїльський в своєму проекті “зовнішньої діяльності наркомату зовнішніх справ республік” загалом не просто обмежував участь республік у міжнародній діяльності, але фактичної зводив до нуля. У концепції новопризначеного наркома чітко простежувалося намагання центру використовувати республіканські НКЗС лише як свої допоміжні філії, що діяли в суверенних державах, вирішуючи, таким чином, геополітичні та пропагандистські завдання сталінської політики.
Подальший розвиток подій в Україні цілком відповідав планам, накресленим Мануїльським. Утім, майже весь 1944 і 1945 рр. пройшли під знаком очікування в Україні встановлення дипломатичних стосунків з іноземними державами. Надалі, представники НКЗС УРСР, зустрічаючись з членами різних іноземних делегацій, також запевняли їх у намірах українського уряду встановити з ними найближчим часом дипломатичні відносини. Зокрема, на запитання прем'єр-міністра Югославії І.Шубашича, який наприкінці листопада побував у Києві, чи має намір уряд України встановити після війни дипломатичні стосунки з Югославією та іншими країнами, завідуючий консульським відділом НКЗС УРСР К.Волохов відповів, що республіканські наркомати, зокрема наркомзаксправ України, утворені з цією метою, тобто для встановлення зовнішніх зв'язків республіки. Навіть нарком Мануїльський під час конференції у Сан-Франциско в травні 1945 р. наголошував на тому, що Україна готова в будь-який момент обмінятися дипломатичними і консульськими представництвами з будь-якою країною.
Серед країн, з якими вже найближчим часом очікувалося встановлення прямих контактів, були передусім слов'янські сусіди України - Польща і Чехословаччина. Про специфічні національні цілі республіки, що визначали потребу встановлення зв'язків саме з цими країнами, часто говорили українські депутати у Верховній Раді СРСР і Верховній Раді УРСР, писала преса.
Своєю чергою, нові, зорієнтовані на СРСР уряди Польщі і Чехословаччини висловлювали бажання встановити дипломатичні відносини з Україною.
Надія на встановлення тісних зв'язків між Україною і Чехословаччиною не зменшилася й після приходу в наркомзасправ УРСР Мануїльського. Влітку 1945 р. Президент Чехословаччини Е.Береш висловився за те, що Україна могла б стати ключовим членом слов'янського блоку.
Проте дипломатичні відносини між Чехословаччиною й Україною не були встановленні. Після підписання радянсько-чехословацького договору від 29 червня 1945 р. про передачу Карпатської України “її споконвічної матері - України” про встановлення дипломатичних стосунків між УРСР та Чехословаччиною забули. Зазначимо, що підписання цього договору відбулося без участі українських дипломатів, хоча формально його текст було написано українською, російською і словацькою мовами (але не чеською).
Дипломатичні стосунки України з Польщею обмежилися переговорами з про радянським “люблінським урядом”, угодою про евакуацію українського і польського населення (підписаною 9 жовтня 1944 р. уповноваженим від уряду УРСР головою РНК Хрущовим і уповноваженим ПНКВ головою комітету Осубкою-Моравським) та обміном державними візитами польських лідерів у жовтні 1945 р. до Києва і Хрущовим у грудні 1945 р. до Варшави. Проте обмін дипломатичними представництвами внаслідок цього не відбувся.
Однак не треба вважати, що українські урядовці не брали участі у вирішенні питань, пов'язаних з визначенням повоєнних кордонів України. Бурхливу діяльність у цьому напряму проводив, зокрема, Хрущов, який по суті став одним з ініціаторів збирання в єдиній українській державі її етнічних земель. У листі до Сталіна від 20 липня 1944 р. Хрущов пропонував утворити в так званій Закерзонії - районах Польщі, заселених українським населенням, які не увійшли після 1939 р. до СРСР, - радянське правління з метою надалі, “... коли це буде вигідно, проголосити офіційно про входження цих районів до складу Радянського Союзу з приєднанням до радянської України”. З Холмського, Грубешівського, Замостського, Томашівського, Ярославського районів і деяких інших населених пунктів, за планами голови РНК України, могла б бути створена Холмська область УРСР з центром в м. Холм. Ці пропозиції Хрущова “з політичних міркувань” не знайшли підтримки в Москві, проте чимало “пропозицій” було враховано, зокрема, відносно Закарпатської України.
Щодо встановлення дипломатичних відносин УРСР з країнами Заходу, то останні досить швидко розпізнали суть “сталінської гри” з “розширенням прав республік”. “Дезінтеграція” союзного НКЗС, як вважали західні дипломати, не позбавляла його філії в республіках здійснення функції над контролю і, передусім, щодо проведення його зовнішньої політики. Тому від встановлення безпосередніх зв'язків з Україною західні країни відмовилися. Додамо, що пропозиція британського уряду про встановлення дипломатичних відносин з Україною викликала роздратовану реакцію Молотова, який “запевнив” британців у тому, що Київ не зацікавлений у розширенні дипломатичних контактів.
У самому зовнішньополітичному відомстві України після приходу Мануїльського поступово почали усвідомлювати справжнє місце українського наркомзаксправ.
Щодо Наркомату оборони, то прийняття Верховною Радою СРСР 1 лютого 1944 р. Закону “Про створення військових формувань союзних республік і про перетворення у зв'язку з цим Народного Комісаріату Оборони із загальногосподарського в союзно-республіканський Народний Комісаріат”. Сталіна цікавило тільки те, щоб за допомогою такої “політичної гри” зміцнити міжнародні позиції СРСР, і отримати якомога більше голосів, за рахунок республік, у майбутній міжнародній Організації Об'єднаних Націй. Для досягнення цієї мети Сталін був змушений проголосити новий статус республіканської державності, надавши союзним республікам, серед інших повноважень, і право створити власні збройні формування. Безумовно, робота з формуваннями республіканських збройних загонів повинна була залишитись тільки на папері.
Після отримання права на створення власних військових формувань в Україні, не гаючи часу, приступили до його конкретної реалізації. Перший крок полягав у призначенні Наркома оборони УРСР. На цю посаду, згідно з Указом Президії Верховної Ради УРСР від 11 березня 1944 р. було призначено генерал-лейтенанта В.П.Герасименка.
У жовтні 1945 р. у Сан-Франциско було ратифіковано документ про вступ УРСР та Білоруської РСР до ООН. Незадовго до цієї події генерала В.П.Герасименка було раптово звільнено з посади командувача Київським військовим округом і переведено на посаду командувача Прибалтійським військовим округом, а цю посаду зайняв генерал-полковник А.А.Гречко.
Незважаючи на те, що Наркомат оборони УРСР не міг вирішувати завдання зі створення власних збройних формувань і майже жодної діяльності в цьому напрямку не розвивав, на папері він проіснував аж до 1977 р. Так, 1946 р. Наркомат оборони УРСР став називатися військовим міністерством УРСР (указ президії Верховної Ради УРСР від 25 вересня 1946 р.), а з 1953 р. - Міністерством оборони УРСР (указ президії Верховної Ради УРСР від 10 квітня 1953 р.).
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20, 21, 22, 23, 24, 25, 26, 27, 28, 29, 30, 31, 32, 33, 34, 35, 36, 37, 38, 39
