3.Україна в період Директорії та її міжнародні зв'язки

14 грудня гетьман зрікся влади, передав її своєму уряду, а той передав повноваження Директорії. 19 грудня 1918 р. Директорія урочисто вступила в Київ, де була відновлена Українська Народна Республіка.

Майже весь 1919 р. П.Скоропадський уникав політичної діяльності, працюючи над своїми спогадами у швейцарському місті Лозанна. Невдовзі він переїхав до Німеччини, де став провідною фігурою громадсько-державницького руху. Створений у 1937 р. П.Скоропадським “Союз гетьманців-державників відкрив свої відділення не тільки у Німеччині, а й у США і Канаді. У 30-ті роки тісно приятелював з колишнім президентом Західно-Української Народної Республіки Є.Петрушевичем. Під час Другої світової війни П.Скоропадський намагався нав'язати діалог українських політиків із гітлерівцями щодо створення монархічної України. Помер він у квітні 1945р. у Баварії під час бомбардування.

Доба Директорії характеризується значним погіршенням міжнародного становища України, яка звідусіль була оточена ворогами. На заході стояли польські війська, які переважали українські кількісно і якісно. Посилився рух більшовицьких військ на Україну. На південно-східному кордоні зростали антибільшовицькі сили під командуванням Денікіна.

У грудні 1918 р. Антанта, насамперед Франція, висадилися в Одесі та інших чорноморських портах 60-тисячну армію. Цей несподіваний крок пояснювався рішенням західних держав-переможниць заблокувати поширення більшовизму. Вони мали намір надати безпосередньо військову підтримку антибільшовицьким силам Білої армії, що готувалася на Дону до війни за відновлення “єдиної і неподільної Росії”. Тим часо на півночі дедалі виразнішими ставали наміри більшовиків знову напасти на Україну. Зрозуміло, що Директорія не могла протистояти обом цим силам і тому була змушена порозумітися з якоюсь із них. Які можна було очікувати, В.Винниченко зі своїми ліворадикальними товаришами схилявся до союзу з Москвою, в той час як помірковані та армія наполягали на угоді з Антантою.

В перші дні перебування в Києві Директорія була орієнтована передусім проти добровольческих офіцерських дружин. Радикально-соціалістичний провід Другої УНР майже до останніх днів 1918 р. не вважав більшовиків, з якими В.Винниченко уклав усну угоду про спільні дії проти влади П.Скоропадського, головним ворогом української державності. Значно більше турбот викликав факти висадження військ Антанти на півдні. Однак С.Петлюра та вище керівництво УНР розуміло, що небезпека з боку більшовиків значно реальніша і жахливіша, ніж з боку французів і добровольчих загонів.

У Директорії під час облоги Києва і після оволодінням ним не було чітко визначених зовнішньополітичних орієнтирів і пріоритетів, а два її провідні діячі - С.Петлюра та В.Винниченко - мали щодо цього діаметрально протилежні думки. В.Винниченко з своїми прихильниками схилявся до союзу з більшовицькою Москвою, у той час як поміркована частина уряду та армії наполягали на угоді з Антантою. Не було єдності щодо українського питання і серед більшовиків. Одна фракція на чолі з Мануїльським і Затонським вважала, що більшовики України занадто слабкі, щоб робити спроби захопити владу в Україні передчасно, тому виступила за проведення мирних переговорів з Директорією, щоб виграти час. Інша група на чолі з П'ятаковим і В.Антоновим-Овсієнко звернулися до Леніна з проханням підтримати негайно виступ, щоб не дати Директорії стати на ноги. Перемогли останні. Було сформовано новий український більшовицький уряд, який очолив спочатку П'ятаков, а згодом Чаковський. У грудні більшовики були готові до нового виступу на Україну.

Переговори представників більшовицької Росії з Директорією перервав наступ Червоної армії, яка 3 січня 1919 р. зайняла Харків, куди переїхав український більшовицький уряд.16 січня 1919 Директорія оголосила вій ну Радянській Росії. Наприкінці січня - на початку лютого радянські війська розбили основне угруповання військ Директорії під Києвом.

22 січня 1919 р. на Софійській площі було проголошено Акт Злуки УНР і ЗУНР. 2 лютого Директорія залишила Київ і знову переїхала до Вінниці. 5 лютого більшовики зайняли Київ.

Ці обставини визначили прагнення багатьох членів уряду встановити контакти з командуванням військ Антанти, переважно французькими, які окупували південну Україну. Командування французького експедиційного корпусу в Одесі теж мало доручення шукати контактів з Директорією. Так, вони бажали, щоб з неї вийшли В.Винниченко, С.Петлюра та прем'єр В.Черняхівський; вони вимагали формування нового, правого уряду, що створив би протягом трьох місяців 300-тисячну українську армію під протекторатом Франції. Під час боротьби з більшовиками остання мала контролювати українські залізниці, щоб не було перерв у постачанні людей і військового спорядження для фронту. Франція прагнула також мати вплив на господарську політику українського уряду. Справу ж самостійності України мала вирішити мирна конференція.

Український уряд провів зміни: подав у відставку В.Винниченко, соціалістичний кабінет В.Чехівського змінили помірковані на чолі з С.Остапенком, найвпливовішою людиною в уряді став С.Петлюра. Виходячи з нової ситуації, український уряд звернувся до Франції, війська якої розташувалися в Одесі. Однак французи не мали наміру допомагати Директорії і ненавиділи українських “сепаратистів” не менше чим більшовиків. Незабаром втратила сенс орієнтація на Антанту, коли на початку квітня 1919 р. її війська почали евакуацію із Південної України.

Саме в цей час почалася мирна конференція в Парижі, де французький прем'єр Ж..Клемансо почав поволі формувати неприйнятну для України думку між західними державами.

Таким чином, домовитися з державами Антанти уряду Директорії не вдалося, оскільки основною вимогою Антанти залишалося відновлення єдиної Росії. Відмовляючись допомагати Директорії в її боротьбі з більшовиками, Антанта щедро підтримувала російську Добровольчу армію, очолювану генералом Денікіним.

3. Дипломатична діяльність ЗУНР

18 жовтня 1918 р. українська парламентарна репрезентація скликала у Львові збори всіх українських послів австрійського парламенту, галицького і буковинського сеймів, представників політичних партій, духівництва та студентства Галичини та Буковини. Збори обрали Українську Національну Раду як політичного представника українського народу в Австро-Угорщині, її головою (президентом) став Є.Петрушевич.

До порядку денного нарад Української Національної Ради було включене питання про злуку галицьких земель з Наддніпрянською Україною. Але на той час перемогла думка, що з цією справою слід зачекати, бо, по-перше, не знали, як поставиться до України Антанта і чи визнає вона мир з німцями в Бресті. По-друге, державний уряд Наддніпрянщини в усьому слухався німецької та австрійської окупаційної влади. По-третє, політичні тенденції тодішнього гетьманського уряду в Наддніпрянщині, спрямовані на федерацію з Москвою, суперечили українським національним інтересам. Через непевне державно-правове становище гетьманської держави й її залежність від сторонніх чинників обережність Української Національної Ради була виправданою.

1 листопада 1918 р. українці у Львові та усіх повітових містах Галичини взяли владу в свої руки. У результаті перемоги повстання до влади прийшла Національна Рада. Вже 9 листопада 1918 р. Українська Національна Рада проголосила утворення ЗУНР і створила перший уряд - Державний Секретаріат на чолі з Костем Левицьким. До складу держави входили Буковина і Закарпаття. Президентом ЗУНР став відомий політичний діяч, адвокат Євген Петрушевич.

Вирішуючи внутрішні питання державного будівництва, уряд ЗУНР виняткового значення надавав зовнішньополітичній діяльності, яка зводилась до двох основних напрямів: 1) відносини із Наддніпрянською УНР; 2) справа визнання ЗУНР іншими державами, передусім Антантою. Щодо УНР, то головною метою було досягнення державного об'єднання. 21 листопада 1919 р. Українська Національна Рада уповноважила Л.Цегельського та Д.Левицького поїхати до Києва для переговорів про об'єднання Галичини зі Східною Україною. Дипломатичні відносини з УНР завершилися підписанням 1 або 14 грудня 1918 р. у Фастові Передвступного договору, що включав такі пункти: 1) ЗУНР виявила бажання об'єднатися з Великою Україною 2) обидва уряди мають подбати про здійснення цього; 3) ЗУНР притримує свою територіальну автономію; 4) цей договір буде опубліковано за згодою Директорії УНР та Державного Секретаріату ЗУНР. Договір був схвалений 3 січня 1919 р. Українською Національною Радою у Станіславі. 22 січня на Софійській площі в Києві делегати ЗУНР привселюдно і в присутності представників інших країн обмінялися відповідними грамотами з керівництвом УНР про злуку УНР і ЗУНР.

Значно вагомішим для ЗУНР було завдання домагатися визнання на міжнародній арені. Уже 1 листопада 1918 р. Українська Національна Рада розпочала розсилати телеграфні ноти про утворення Української держави. Це виявилося непростою справою, оскільки засоби зв'язку західних держав відмовилися вступати в будь-які контакти з урядом “неіснуючої держави”. Лише шведський уряд і його посольства передали державам світу ноти президента Є.Петрушевича. Ця інформація 1 листопада 1918 р. о 9 год. ранку була передана до Києва.

Лише 26 листопада надіслано дипломатичну ноту президентові США Вудро Вільсону. В ній повідомлялося про створення держави у Львові, і що кордони визначені провізорично і охоплюють територію тільки з українським населенням. Наприкінці Є.Петрушевич просив американського президента допомогти у припиненні кровопролиття у краї і виступити у ролі арбітра українсько-польського конфлікту. Подібне прохання у Білого дому містила й декларація Українського сейму США, який відбувся 14-16 січня у Вашингтоні.

Наприкінці лютого 1919 р. мирна конференція направила місію до уряду ЗУНР для переговорів з приводу перемир'я з Польщею. Члени комісії виявили повне нерозуміння взаємовідносин Галичини і Польщі, і, постановили вимогу негайно припинити воєнні дії, запропонували демаркаційну лінію між Галичиною і Польщею. Третина Східної Галичини зі Львовом та Дрогобицьким районом (нафта) залишалася за Польщею. Уряд ЗУНР цієї пропозиції не прийняв, і війна з Польщею продовжувалася. Внаслідок скарг уряд ЗУНР до мирної конференції 4 квітня 1919 р. було вислано іншу комісію під головуванням генерала Боти. Новий міжнародний проект українсько-польської угоди був більш сприятливий. За Галичиною залишався Дрогобицький повіт. Уряд ЗУНР прийняв цей документ.

1919 р. до Польщі із Франції прибула добре озброєна армія генерала Геллера. Вона була призначена Антантою виключно для боротьби проти більшовиків, але польський уряд спрямував її проти галицької армії. Перед переважаючими силами французів війська галицької армії відступили.

Надалі дипломатична активність галичан різко зростає - як із Києвом, Прагою, Будапештом, так і з далекими західними партнерами. Найважливішим завданням було досягти визнання на міжнародній мирній конференції, що саме зібралася в Парижі. У січні туди виїхала делегація на чолі з Василем Панейком, яка спочатку входила до складу спільної делегації УНР, а потім відділилась. У Парижі обстановка у чотирьох частинах України розглядалася окремо. Найкращим було становище Галичини, бо з розпадом Австрії всі народи, що входили до її складу, дістали право на розбудову власного життя у власній державі.