Мстислав (1289-1292) об'єднав центральну та східну Волинь, пізніше дістав від Литви Волковийськ. Після смерті Мстислава знову об'єдналася вся Галичина і Волинь в одну державу під владою Лева, а після його смерті (1301 р.) під владою його сина Юрія (1301-1315).
Юрій І уникав воєн, і, можливо, внаслідок аж за надто мирної політики втратив Люблін (1302 р.). Своєю столицею обрав Володимир, і взагалі в його державі першість належала Волині. На власній печатці він іменував себе ”король Руси, князь Ладимерії”. Правління Юрія було добою розквіту, спокою та економічного добробуту держави. У 1303 р. він заснував окрему митрополію в Галицько-Волинській державі (київський митрополит у тому часі пересилився до Суздаля), до якої входило кілька єпархій - володимирська, луцька, перемишльська, турівсько-пінська (перед тим вся Русь входила до складу однієї метрополії - київської). Утворення Галицької митрополії сприяло розвиткові традиційної культури і допомагало захищати політичну незалежність об'єднаного князівства. Мав повагу сусідніх держав. Він був одружений з Єфимією, сестрою Владислава Локетка, Куяновського князя. Юрій також уклав союз з Тевтонським орденом: це було потрібно для противаги небезпечному сусідові - Литві.
Сини Юрія Андрій і Лев ІІ (1308-1323) дістали його спадщину. Як вони керували державою: чи спільно, чи поділяли її - невідомо. У грамотах вони йменували себе “князями всієї Руси”. У зовнішній політиці брати опиралися на союз з Тевтонським орденом. Збереглися привілеї, видані ними торунським і краківським купцям. Це було корисно як для забезпечення торгівлі з Балтикою, так і у зв'язку з тим, що все більшим відчутним був тиск Литви на північні окраїни князівства. Збереглася грамота Андрія і Лева 1316 р. про підтвердження союзу з Орденом, якому галицько-волинські князі обіцяли захист від Золотої Орди. Це свідчить про широкий розвиток галицько-волинської торгівлі. Ймовірно, вони вели незалежну політику щодо татар, вели проти них війну, можливо обидва загинули в ній.
Становище їх у тодішньому політичному світі було, очевидно, досить міцне, якщо довгий час вони могли втримувати закарпатські завоювання Лева І, а в Угорщині знайшлася група вельмож, котра поставила одного з братів кандидатом на угорський престол проти Карла-Роберта. Вони тримали Закарпаття, поки Карл-Роберт не здобув Мукачів, що поклало кінець українському володінню в Закарпатті. Очевидно дітей вони не мали, і династія Данила перервалася.
На міжнародній арені Галицько-Волинське князівство за Андрія і Лева Юрійовичів орієнтувалось на союз з Тевтонським орденом. У 1325 р. бояри обрали князем Болеслава, сина мазовецького князя Тройдена та Марії, сестри останніх князів Андрія і Лева ІІ. Він прийняв православну віру і ім'я Юрія ІІ (1325-1340). У зовнішній політиці Юрій ІІ Болеслав тримався союзу з Прусією. З Польщею, яка на той час об'єдналася, відносини були напружені. У 1337 р. Юрій ІІ разом із татарами намагався повернути Люблін, але не мав у цьому успіху. З Литвою Юрій ІІ мав дружні стосунки, закріплені у 1331 р. його шлюбом з дочкою князя Гедиміна Єфимією.
Князь Юрій ІІ протегував містам, сприятливо ставився до німецької колонізації. Незважаючи на обрання Юрія ІІ самими боярами і їх безпосередньої участі у правлінні князівством, проти Юрія ІІ Болеслава діяла боярська опозиція. Його звинувачували у протекції чужинцям, в сприянні німецькій колонізації, в намірах окатоличити українські землі. У 1340 р. князя Юрія ІІ було отруєно, а його прихильників почали переслідувати. Його загибель була великою трагедією для України. Це був час, коли дві агресивні сусідні з Україною держави вийшли зі стану анархії та міжусобної боротьби і розпочали державне будівництво під проводом талановитих королів: Польща - під проводом Казімира Великого, Угорщина - Карла-Роберат.
Після смерті Юрія ІІ- Болеслава бояри запросили Любарта, сина литовського князя Гедиміна. Новий князь прийняв православ'я разом з ім'ям Дмитро. Спроба Дмитра Любарта утвердитися в Галичині зустріла конкуренцію з боку Казімира Великого, котрий негайно після смерті Юрія ІІ Болеслава поспішив до Галичини “помститися” за вбивство князя та його католицьких прихильників. Одночасно прийшли угри й наближалися литовці. Галицькі бояри під проводом Дмитра Дедька закликали на допомогу татар і з їх допомогою уклали мир з трьома претендентами; визнаючи їх зверхність, виторгували собі внутрішню самоуправу. Правити став Дмитро Дедько як “староста та управитель” Руської землі. Завдяки його політичному хисту країна зберегла свою державність до 1349 р. до смерті Дедька. Великою помилкою галицьких бояр було те, що вони не підтримали Дмитра-Любарта в його боротьбі за Волинь. З 1340 р. почалася боротьба за галицько-волинські землі між їх сусідами. У 1349 р. Казімир Великий дістав право від татар на Галичину, після цього він удруге напав на галицькі землі і заволодів ними. Любарт з литовцями почав нападати на Галичину і Польщу, але поляки разом з уграми незабаром здобули Володимир. Галичина і Холмщина залишилися в руках поляків. Дмитро-Любарт, князь Волинський, став васалом Польщі. У цих змаганнях Галицько-Волинська держава занепала остаточно.
Після занепаду Києва галицько-волинська земля перейняла на себе основні торговельні та політичні переваги колишньої держави. Значення цих земель росло також і завдяки східно-західному торговельному шляху. Галицько-Волинська держава продовжила на ціле століття існування державної організації і стала головним політичним центром всієї України.
Боротьба за українські землі між Московською і Литовсько-Польською державами
Виснажлива боротьба із зовнішніми ворогами, гострі внутрішні конфлікти князів з боярами і війни князів між собою ослаблювали сили Галицько-Волинського князівства, і цим скористалися сусідні держави. Після смерті останнього Галицько-Волинського князя Юрія ІІ польський король Казимир ІІІ напав на Львів, пограбував княжий палац на Високому Замку (звідки вивіз дві корони величезної вартості, оздоблені дорогими каміннями і перлами, а також мантію і трон), але скоро був змушений відступити. Правителем Галицької землі став боярин Дмитро Петько, натомість на Волині укріпився князь литовського походження Любарт (Дмитро) Гедемінович, який прийняв мову і звичаї місцевого населення.
В боротьбі за галицькі землі, яка йшла із змінним успіхом, симпатії більшості галичан були на боці Любарта. Все ж сили були надто нерівними. В 1349 р. Польща знову захопила Галицьке-Холмське та Перемишльське князівства, а король польський Казимир проголосив себе “правителем Королівської Русі”, тобто Галичини. Великий князь литовський Альгірдас (Ольгерд Гедимінович) у 60-х рр. ХІУ ст. підпорядкував собі інші українські землі - Поділля, Київщину, Переяславщину. Галицьке князівство з 1370 р. опинилось під владою Угорського королівства, причому з 1372-1378 і 1385-1387 рр. тут правив як васал угорського короля онімечений князь із Сілезії Володислав Опольський. Він прагнув незалежності від Угорщини і навіть почав карбувати у Львові монету з гербом Галичини і власним ім'ям. Однак 1387 р. Галицька земля і західна частина давньої Волині (Холмщина) були надовго захоплені Польським королівством. Належні раніше до Галицько-Волинського князівства землі між Дністром і Прутом, в тому числі територія сучасної Буковини, опинилась у складі Молдовського князівства, яке сформувалось саме в цей час. Поряд з румунською більшістю, значну частину населення цього князівства становили українці, а деякі волості були цілком українськими. В устрої і правовій системі Молдавського князівства було чимало рис, які сформувались у Галицько-Волинському князівстві, навіть грамоти господарів (князів) Молдавії протягом тривалого часу укладалися українською мовою.
Люблінська унія 1569 р. та її наслідки для України
Ґрунт для останньої унії між Польщею та Великим Литовським князівством визрівав від початку ХУІ ст. Польща не залишала своїх планів на приєднання українських земель і про прилучення Литви взагалі. З цією метою вона постійно наполягала на заключенні більш тісного союзу та створила партію, яка протистояла самостійницьким прагненням Литви.
Литовські магнати ладні були вступити в унію з Польщею за умови збереження державної самостійності своєї держави. За допомогою цього вони розраховували посунути від важелів політичного впливу численніших і могутніших українських та білоруських магнатів. Проте тодішню литовську еліту стримували страх повного злиття з Польщею та втрати зверхності політичного становища в суспільстві, поза як провідною верствою польського суспільства були не магнати, а шляхта.
Такі самі міркування стримували українських та білоруських магнатів, які до того ж найбільше турбувалися загрозою окатоличення. Про його реальність свідчила доля Галичини, приєднаної Польщею ще в ХІУ ст.
Невдоволена пануванням магнатів середня та дрібна шляхта підтримала поляків, сподіваючись здобути собі широкі привілеї, якими користувалася польська шляхта.
На той час Польща являла собою шляхетську республіку із сеймом і виборним королем. Провідною суспільною силою суспільства була шляхта - дрібна знать, подібна до західноєвропейських рицарів. В Литві шляхта лише формувалася, перебуваючи в боротьбі проти панування магнатів, які входили до великокнязівської ради та посідали різні адміністративні посади. Литовська шляхта прагнула домогтися тих прав, які мали польські шляхтичі. Магнати мусили поступатися, зважаючи на зростання опору селян процесам федералізації і на необхідність згуртування панівних верств.
Важливу роль в укладенні унії відіграло те, що її прибічником виявився тодішній великий князь литовський та король польський Сигізмунд-Август.
Всередині ХУІ ст. навколо унії розгорнулася гостра боротьба між польськими панами і литовськими прибічниками унії з одного боку та противниками унії (здебільшого ними були українські і білоруські магнати) з іншого боку.
Ситуація в Литві ускладнила Лівонська війна (1558-1583) між Московією та Лівонським орденом. Литва взяла участь у бойових діях на боці ордену. Внаслідок цього московське військо здобуло 1563 р. Полоцьк, що належав до того часу Литві.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20, 21, 22, 23, 24, 25, 26, 27, 28, 29, 30, 31, 32, 33, 34, 35, 36, 37, 38, 39
