Розпочато нав'язування дипломатично-консульських взаємин. Першим відкрито представництво у Києві (діяло до 22 січня 1918 р.), згодом - у Празі (з 18 грудня 1918 р. його очолював Степан Смаль-Стоцький), у Відні і Будапешті. Основна частина із 15 дипломатичних осередків ЗУНР була створена урядом у екзилі.
ЗУНР встановила дипломатичні відносини з Австрією, Німеччиною, Чехословаччиною, Угорщиною, Югославією, Італією, Ватиканом, США, Канадою, Бразилією. Однак головне завдання полягало у визнанні ЗУНР на Паризькій мирній конференції, яка мала вирішальний вплив на формування кордонів Європи у післявоєнний період. Міжнародно-правове становище ЗУНР ускладнювалося ще й тим, що Австрія, за Сен-Жерменським договором, усі свої права на Галичину передала Раді послів Антанти.
Антанта ігнорувала інтереси УНР та ЗУНР. Вона робила ставку на дві сили: російську білу армію та новостворену Польщу, а Україна і особливо Галичина були розмінною монетою. Франція ставила замету не допустити відродження могутності Німеччини. Без ЗУНР та УНР Антанта узгоджувала питання про анексію Закарпаття Чехословаччиною, Буковини і Бессарабії - Румунією, обминула українську проблему у відносинах з Колчаком.
Тим часом уряд ЗУНР сподівався на міжнародне визнання права на свою незалежність. Переможна Антанта прийняла знамениті “чотирнадцять пунктів” президента США В.Вільсона, один з яких гарантував усім народам правона самовизначення. Саме з такою надією була скерована на Паризьку мирну конференцію об'єднана мирна делегація, очолювана Г.Сидоренком (голова делегації УНР) і В.Панейком (керівник делегації від ЗУНР). Проте обидві українські делегації зустріли мало симпатій на мирній конференції. Лише Англія, ку не захоплювали польські плани Франції і яка була зацікавлена в галицькій нафті, протягом короткого часу підтримувала українців. Після поразки на виборах уряду Ллойд-Джорджа і цієї підтримки не стало. Тим часом склалися прекрасні відносини керівника польської делегації Дмовського на конференції із делегатами країн Антанти.
25 червня 1919 р. Рада послів Антанти визнала за Польщею право на окупацію Східної Галичини, “...щоб захистити цивільне населення від небезпеки більшовицьких банд”. Проте Рада не погодилася на включення Східної Галичини до складу Польщі, а лише дала можливість полякам правити в краї тимчасово за умови, що вони поважатимуть права населення і нададуть йому повну автономію.
Більшовицька Росія, ведучи війну проти Директорії і будучи зацікавленою у встановлені прямого зв'язку з Угорською революцією, направила двічі 7 березня і 9 травня 1919 р. уряду ЗУНР пропозиції щодо встановлення союзу з більшовицьким урядом України. Умови, які висунув більшовицький уряд України, означали на практиці ліквідацію ЗУНР та включення її до складу більшовицької України і перетворення її території у плацдарм боротьби за європейську пролетарську революцію. Уряд ЗУНР це розумів і відповіді на ці пропозиції не дав.
У другій половині 1919 р. значно ускладнилося становище Директорії. Поряд з політичними прорахунками, виною тут були також прорахунки в дипломатичній діяльності за кордоном. Уряд УНР витрачав на закордонні дипломатичні місії дуже багато коштів.
Значно ускладнилися відносини Директорії з Антантою. Поряд з об'єктивними причинами (орієнтацію Антанти на “єдину і неділиму Росію”), були і суб'єктивні. Передусім, це невдалий склад делегації УНР на Паризькій мирній конференції. Ні її голова Г.Сидоренко, ні члени делегації - Б.Матюшенко, О.Шульгін і А.Марголін - не надавалися на ролі дипломатів у такий важкий час, незважаючи на їх патріотизм. М.Тищенко, що змінив пізніше Г.Сидоренка, був не кращий. Він був чужою для України людиною і дуже близький до деяких кіл російської еміграції.
Питання про східні кордони території, на якій Польща мала право запроваджувати свою адміністрацію, розглядалося на Паризькій мирній конференції вже після підписання Версальського миру. 8 грудня 1919 р. з'явилася “Декларація Верховної Ради союзних і об'єднаних держав з приводу тимчасового східного кордону Польщі”. Лінія кордону накреслювалася від Гродно на Немирів, Брест-Литовського, на захід від Рави-Руської, на схід від Перемишля до Карпат. Отже, за винятком частково полонізованих територій Підляшшя, Посання, Лемківщини і Холмщини, рекомендованою Антантою лінія залишала Польщі землі, населені в основному поляками.
Варшавський договір. У серпні становище Директорії стало катастрофічним. Вона опинилася в “трикутнику смерті”; Польща окупувала Західну Україну та Поділля, Денікін окупував Київ та більшу частину України, з півночі наступали більшовики. Антанта тримала Україну в стані блокади.
Наприкінці жовтня 1919 р. українські армії майже розпались. Є.Петрушевич разом зі своїми прибічниками виїхав до Відня, де сформував уряд ЗУНР у вигнанні. С.Петлюра з Директорією отримав притулок у Варшаві.
Ставлення поляків до української державності було різне. Соціалісти та центристські партії ставилися до Української державності прихильно, боячись відродження Російської імперії. Ендеки, яких підтримувала більша частина польського населення, ставились до України вороже. Саме у цих умовах С.Петлюра проводив переговори з польським урядом, які завершились укладенням 21 квітня 1920 р. у Варшаві договору, який підписали від УНР міністр закордонних справ Андрій Лівицький, від Польщі - міністр закордонних справ Ян Домбський.
Умови договору: 1) Польський уряд визнавав право УНР на незалежне існування на території, межі якої будуть визначені договорами УНР з сусідами; 2) Кордон між УНР і Польщею встановлювався уздовж річки Збруч, далі вздовж колишнього австрійського кордону; 3) Польща визнавала за УНР територію відтепер визначених кордонів до кордонів Польщі перед першим поділом Польщі 1772 р.; 4) Польський уряд як і український зобов'язувався не укладати жодних міжнародних договорів, які б були спрямовані на шкоду УНР 5) Взаємне забезпечення культурно-національних прав обох національностей; 6) Аграрне питання в Україні буде розв'язано константуантою; 7) Укладалася військова конвенція.
Таким чином, замість визначення права на незалежність України, Польща отримала Східну Галичину, Західну Волинь, Холмщину, Підляшшя і Полісся. Відмова Петлюри від урочисто проголошеної за його ж участю злуки УНР і ЗУНР була політичним актом. Держави-переможниці у світовій війні взяли до відома факт ліквідації ЗУНР і захоплення Галичини Польщею, але не погодилися з цією анексією. Галичина одержала статус “міжнародної території”.
Згідно з підписаною 24 квітня 1920 р. військовою конвенцією воєнні дії повинні були відбуватися під польським командуванням; Польщі підпорядковувалась економіка, вводилась спільна валюта, під управління Польщі передавалась залізниця. Уряд УНР брав зобов'язання забезпечувати польську армію, що буде перебувати на Україні, харчуванням та гужовим транспортом.
Варшавський договір був сприйнятий на Україні як трагедія. Особливо велике незадоволення він викликав в Галичині. Були вражені договором і члени Директорії. На знак протесту подав у відставку соціалістичний уряд на чолі з І.Мазепою, що призвело до урядової кризи. Та інші політичні діячі.
25 квітня 1920 р. розпочався об'єднаний похід на Україну військ Польщі і УНР. Наступ спочатку був успішним і вже 6 травня вступили в Київ. У червні 1920 р. Червона армія розпочала контрнаступ.
Ризький мирний договір. У цих умовах, не без впливу Англії, з липня 1920 р. розпочалися таємні польсько-радянські переговори, які відбулися спочатку під Мінськом, а потім були перенесені в Ригу. На переговорах (вони тривали від початку вересня 1920 р. до березня 1921 р.) українські дипломати під тиском Кремля увійшли до спільної російсько-української делегації, яку очолив І.Йоффе.
До латвійської столиці 26 вересня прибула з Відня офіційна делегація ЗУНР на чолі з К.Левицьким. Однак польська і більшовицька сторона виступили проти її офіційної участі у переговорах. Делегація ЗУНР зробила кілька протестацій них заяв як до президії конференції, так і до світової преси на захист права східно галицького населення на самовизначення, проти окупації краю Польщею.
Радянські і польські повпреди 11 жовтня 1920 р. уклали перемир'я і підписали попередній мир між державами. Уже 18 березня 1921 р. між Польщею, з одного боку, і Росією та Україною, з другого боку, був підписаний мирний договір, за якими сторони зобов'язувалися припинити будь-які військові дії; було анульовано Варшавський договір між Польщею та урядом УНР від 22 квітня 1920 р.; встановлено новий кордон, за яким західноукраїнські і західнобілоруські землі відійшли до відновленої Другої Речі Посполитої. Польський уряд зобов'язався гарантувати мовні і релігійні права українцям у Польщі. Але цих зобов'язань він ніколи не дотримався.
Новий кордон по річці Збруч 15 березня 1923 р. затвердила Рада амбасадорів у Парижі. У ці самі дні уряд ЗУНР самоліквідувався. Рішення країн Заходу остаточно розв'язало руки окупаційній польській владі для широкого наступу на національні та соціально-економічні права українського населення.
Тема 7. Зовнішньополітичне становище України між двома світовими війнами (1921-1939 рр.)
Зовнішньополітична діяльність українських урядів і міжнародне становище України у перші повоєнні роки (1921-1923 рр.).
Паризька мирна конференція фактично здійснила новий поділ українських земель.
Ще наприкінці 1918 р. Румунія несанкціоновано приєднала (захопила) Північну Буковину, Хотинщину, Бессарабію, із чим пізніше погодилися учасники Паризької конференції, що й підтвердили відповідними документами. Щодо політичної правосуб'єктивності, то українці, що проживали в названих землях, позбавлялися будь-якої національної само визначеності. Якщо до 1924 р. їх ще вважали офіційно за національну меншину, то пізніше кваліфікували як “громадян румунської народності, що втратили свою рідну мову”. На українські землі було поширено єдині правові норми і закони Румунії, що перетворювало їх усього-на-всьго в національний регіон унітарної держави. Будь-яка “автономна самоврядність скасовувалась”.
За Філадельфійською (1918 р.) угодою представників української і чеської політичної еміграції Закарпаття на правах широкої державно-адміністративної автономії - із власним сеймом і урядом - мало ввійти до складу Чехословаччини. Цю угоду в 1920 р. підтвердила Паризька мирна конференція. Щоправда, до кінця 30-х років закарпатцям так і не дозволили реалізувати обіцяну їм автономію.
У контексті нових геополітичних реалій перших повоєнних років вирішувалася доля й інших західноукраїнських земель. Після невдалого походу Червоної армії на Варшаву (1920 р.) більшовики змушені були розпочати мирні переговори з Польщею. На основі Ризького мирного договору (березень 1921 р.) між Польщею з одного боку та РСФРР, УСРР, БСРР з іншого до Польщі відійшли Північно-Західні землі - Волинська губернія за тогочасним адміністративним устроєм.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20, 21, 22, 23, 24, 25, 26, 27, 28, 29, 30, 31, 32, 33, 34, 35, 36, 37, 38, 39
