Ріст цін на сіль спричинився до подальшого підвищення орендної плати за найм сковорід на промислах. За оренду на добу однієї сковороди в Бахмуті платили 14, а в Торі - 7 крб.36

Після війни з Туреччиною 1735-1739 рр. і підписання Бєлградського миру на Україну в значній кількості стала надходити й кримська самосадкова сіль. Тому в 1754-1755 рр. були видані укази про встановлення на кордоні Росії з Польщею та Туреччиною митниць і збір по 10 коп. мита з кожного пуда ввізної солі37.

Однак, незважаючи на всі прийняті заходи, забезпечити населення в достатній кількості сіллю не вдалося. Про це свідчить рівень цін на сіль, який в окремі роки середини ХVІІІ ст. досягав 70 коп. за пуд. Ріст цін на сіль викликав подальший ріст орендної плати за найм сковорід на промислах. Якщо в 1765 р. в Бахмуті оренда однієї сковороди зі всіма послугами, в тому числі й оформленням документів, досягла 20 крб. 30 коп., а в Торі - відповідно 10 крб. 17 коп., то на початку 70-х рр. вона уже відповідно складала 32 і 16 крб. Правда, за послуги в оформленні документів чумаки ще платили 27,5 коп.38 Тому чумаки стали надавати перевагу ельтонській солі, яку купували в саратовських і дмитрівських магазинах. У 1759 р. ельтонська сіль була доставлена чумаками на Україну в 14915 двоволових мажах39.

Доставка на Україну більш дешевої самосадкової солі спричинила спад попиту на донецьку сіль. У зв'язку з цим 5 липня 1760 р.Бахмутська соляна контора розпорядилася не розширювати казенну виварку солі, а намагатися здавати сковороли в оренду вільноварильщикам, забезпечуючи їх навіть дровами та іншими послугами40. Незважаючи на це, різкого збільшення числа вільноварильщиків не відбулося. В наступні два роки їх кількість утримувалась приблизно на одному рівні, а в 1763 р. навіть збільшилася (в Бахмуті вони орендували 1521 сковороду, а в Торі - 668, в той час як в 1759 р. - відповідно 1366, а в Торі лише 419 сковорід)41.

Наявні в прибутково-видаткових книгах відомості про наймачів сковорід свідчать, що більшість з них складали місцеві мешканці. Так, із 105 орендованих в 1772 р. в Торі сковорід 52 припадало на місцевих мешканців (торян), 15 - на бахмутчан, 18 - на мешканців м. Сум, 7 - м. Охтирки, по одному з Гадяча і Голубенкова, а 11 орендаторів місце проживання не зазначено42. Таким чином, основним місцем збуту донецької солі на той час була Слобідська Україна. В 1768 р., у зв'язку з початком нової російсько-турецької війни, було видано нове розпорядження, згідно з яким донецька сіль могла постачатися лише до Воронезької і Бєлгородської губерній, Слобідської України та Новоросії43.

Труднощі в забезпеченні перелічених вище регіонів і Гетьманщини донецькою сіллю спонукали адміністрацію промислів 5 серпня 1768 р. звернутися до всіх приїжджих солепромисловців з пропозицією завчасно запастися сіллю, зокрема на зимовий та весняний періоди, коли майже припинялася виварка, що спричиняло помітний ріст цін на сіль44. В той же час адміністрація Слобідсько-Української губернії звернулася до заводської контори з проханням солепромисловцям цієї губернії надавати сковороди для виварки солі в першу чергу45.

Тому після зайняття російською армією кримських соляних озер поставщикам провіанту для армії дозволили вивозити сіль з Криму і продавати її безмитно на Україні.

Після закінчення війни, у зв'язку з доставкою на Україну дешевої самосадкової кримської солі правитель Новоросії граф Г. Потьомкін розпорядився у 1782 р. закрити Бахмутські й Торські соляні промисли.

Таким чином, біля 200 років донецькі промисли забезпечували сіллю населення не лише Слобідської України, а й прилеглих районів Росії, частково Лівобережної України, а в окремі роки донецька сіль потрапляла і на Правобережну Україну, в станиці Війська Донського. Враховуючи сказане вище, а також те, що у ХVІІІ ст. обладнання на промисли надходило в основному з Тульських металургійних заводів, не важко переконатися в чималому значенні Торських і Бахмутських соляних промислів як у формуванні всеукраїнського ринку, так і в залученні економіки України до загального всеросійського ринку.

В той же час промисли давали й певний прибуток російській казні. В цьому нас переконують дані "Відомостей про прибутки від виварки солі в Бахмуті й Торі за 1715-1730 рр.46:

1715 р. - 13124 крб. 23,5 коп.

1716 р. - 21266 -"- 79 -"-

1717 р. - 46560 -"- 54 -"-

1718 р. - 21581 -"- 40 -"-

1719 р. - 439 -"- 90 -"-

1720 р. - 15402 -"- 50,25 -"-

1721 р. - 44115 -"- 45 1/8 -"-

1722 р. - 65391 -"- 74 3/8 -"-

1723 р. - 44807 -"- 86 -"-

1724 р. - 69681 -"- 51 -"-

1725 р. - 38377 -"- 11 -"-

1726 р. - 59689 -"- 60 1/4 -"-

1727 р. - 46048 -"- 52,5 -"-

1728 р. - 40693 -"- 78 3/4 -"-

1729 р. - 34581 -"- 0,5 -"-

1730 р. - 35096 -"- 1 3/4 -"-

Певне уявлення про прибутки від соляних промислів у Бахмуті та Торі в середині ХVІІІ ст., а також витрати на їх обслуговуання можна зробити на підставі таблиць 2 і 3, поміщених в додатках. Якщо врахувати те, що загальні прибутки російської казни від продажу солі складали на рік в третьому десятилітті ХVІІІ ст. від 570000 до 594000 крб., то бачимо, що частка Торських і Бахмутських промислів лише тричі за вказані роки перевищила 10%, а в середньому складала близько 6,5% щорічної суми прибутків від торгівлі сіллю в межах всієї імперії. Тому стає зрозумілим, що з відкриттям можливостей доставки до південно-західних провінцій Російської імперії кримської самосадкової солі казна погодилась на закриття промислів, тим більше, гроші від продажу приміщень, обладнання, худоби передбачалось передати переселеним з Криму до Азовської губернії грекам на їх облаштування на нових місцях.

Розд. IV.

РОБОЧІ КАДРИ СОЛЕВАРЕНЬ ТА ЇХ СТАНОВИЩЕ

1. Кількісний і якісний склад робочих кадрів соляних промислів

У вирішенні питань характеру виробництва на соляних промислах нинішнього Донбасу в ХVII - ХVIII ст. важливе значення має вивчення питання забезпечення солеварень робочими руками. У літературі воно вивчене недостатньо, особливо на початковому етапі розвитку промислів. Обумовлено це станом джерельної бази. Наявні фрагментарні відомості дозволяють припускати, що ще на початковому етапі солеваріння, тобто до побудови у 1664 р. на Торі "казенних заводів", солепромисловці, тобто чумаки, що приїжджали на Тор за сіллю, крім власної, використовували і чужу працю. Так, джерела відзначають, що "хазяї, що приїжджали на промисел," користалися працею найманих робітників як на виварці солі, так і на доставці дров до варниць, правда, на хазяйських підводах1. Казенні промисли з перших днів свого існування забезпечувалися і солеварами, і робітними людьми, для виконання допоміжних робіт, шляхом поперемінної висилки їх на промисли з прилеглих населених пунктів. Так, у 1664 р. на Торські казенні "заводи" відправили з Бєлгорода 215 робітних людей, крім того 15 целовальників і 88 стрільців2.

Уподальшому обов'язок забезпечення промислів робітними людьми було покладено на найближчі до промислів міста й села. В царській "пам'яті" чугуївському воєводі від 17 березня 1666 р. указується, щоб він "сповна" на Торські соляні озера для казенного солеваріння посилав по 17 чоловік щомісяця з переміною…"узимку ти людей не вислав, через що казенному солеварінню учинилася нестача"3. У січні цього ж року чугуївський воєвода був зобов'язаний відправити на Торські озера 94 чоловіка з підводами, рогожами, мішками і бочками для перевезення вивареної солі до Бєлгорода4. Кількаразові нагадування воєводам про висилку на промисли робітних людей свідчать, що забезпечення казенних варниць у 60-х роках робочими руками було справою непростою і здійснювалося з великими перебоями. Це підтверджується також тим, що відрядженому в 1665 р. на промисли Ст. Тітову було доручено вивчити можливість використання в казенних варницях найманої праці: "буде великий государь укажет соль варити наемными людьми, во что тая соль будет от варенья со всякими расходы учнет ставица"5. Оскільки С.Тітов "допрашивал на Торских озерах всяких чинов людей, которые ныне соль варятъ", то напрошується висновок, що вони варили сіль, використовуючи в якихось формах і найману працю. Окремі повідомлення про приїжджих солеварів свідчать, що ці користувалися працею робітних людей, яких привозили разом із собою. Тому напрошується висновок, що Тітов дійшов висновку про неможливість найму робочої сили казною, оскільки на той час вільних робочих рук у цьому районі ще не було.

З розширенням наприкінці ХVII ст. приватного солеваріння на Торі і виникненням його на Бахмуті попит на робочі руки ще більше зріс. Приватні солепромисловці не рідко вдавалися до найму робітних людей з числа бродячих елементів ("бурлак"). Володіючи декількома сковородами солепромисловці звільнялися від процесу виварки солі, займаючись забезпеченням варниць дровами, продажем солі й іншими операціями, переклавши виварку солі на робітних людей. Про це досить виразно говорить у своєму вірші "Про соляників торяників..." тогочасний мандрівний поет Климентій Зіновіїв, якому вдалося побувати й описати життя та працю торських солеварів: "... Сам господар не може згола солі варити, бо і без варіння солі є чим завше журитись…"6.

З переходом на початку ХVIII ст. промислів у відання казни характер забезпечення їх робочими руками міняється. За розпорядженням царського уряду в 1712 р. до промислів були приписані місцеві міста (Маяк, Райгородок, Старий і Новий Айдари, Цареборисів, Борова, Трьохізбенськ) та новооселені слободи (Ямпіль, Сухаревська, Краснянська, Боровська) - всього 11 населених пунктів7, зобов'язаних посилати з переміною через кожні 3 місяці по З00 чоловік. Однак висилка робітних людей на промисли відбувалася вкрай нерегулярно, а в 1718 р., у зв'язку з "моровою пошестю", припинилася зовсім, тому керуючі промислами ландрат Вепрейський і капітан Чирков зажадали від Харківського полку в 1719-1720 р. не тільки підвод для вивозу 24092 пудів солі, визначених для продажу в Харківському полку, але й висилки по 100-150 чоловік для робіт на промислах з переміною через 2-3 місяці8. Камер-колегія 31 січня 1721 року скасувала рішення Вепрейського і Чиркова, залишивши в силі попереднє. В той же час вона зобов'язала адміністрацію приписаних міст і слобід висилати до заводів по 415 чоловік щомісяця, з них - половину кінних, половину піших9. Однак такий спосіб забезпечення промислів робочими руками, особливо кваліфікованими, в ХVIII ст. не відповідав вимогам виробництва, що розширювалося. Тому казна була зацікавлена у формуванні постійних кадрів солеварів.

Уже в ХVII ст. місцевим мешканцям, перш за все солеварам, що селилися в Соляному містечку, надавалося право безмитної торгівлі сіллю, обміну її на продукти харчування, заняття рибним промислом, торгівлею, оскільки заняття землеробством через часті татарські напади, особливо в 70-х рр. було справою надто ризикованою. Ці пільги збереглися за солеварами й у ХVIII ст., що сприяло не лише забезпеченню промислів робочими руками, але й росту населення Соляного, Маяка та інших містечок.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20, 21, 22, 23, 24, 25