Сковороди виготовлялися з товстих листів заліза, з'єднаних заклепками. На одну сковороду витрачали в середньому 62 листа заліза, кожен вагою 20 фунтів. Сковороди мали округлу форму, діаметром понад 4 м. Відвернені назовні боки сковорід досягали 30 см. Оскільки полум'я охоплювало боки сковорід, то вони швидко приходили в непридатність і тривалість їхньої роботи скорочувалася до 90 - 100 днів. У 50-60-х рр. у Бахмуті сковорода в середньому використовувалася протягом 107 діб70. Вартість однієї сковороди складала близько 80 крб, у тому числі 9 крб. за їхнє виготовлення. Ропа на сковороди, як і колись, надходила по трубах: у Бахмуті з двох, у Торі з п'яти колодязів. Біля сковорід уздовж подовжніх стін, як і в попередніх варницях, знаходилися садівниці і старушниці.

В цілому, як відзначав Гільденштедт, варниці початку 70-х років були в 4 рази дешевші від варниць 40-х років, але зате збитки від них значно перевищували "удавану" вигоду. До числа їхніх недоліків він відносив: 1) значно більшу витрату дров, тому що частина жару губилася, внаслідок виходу його назовні між сковородою і піччю; 2) низький випар, у зв'язку з відсутністю димоходів і витяжних труб; 3) скорочення терміну роботи сковороди через псування бічних стінок полум'ям; 4) погіршення якості солі внаслідок потрапляння до сковороди сажі та сміття, що заносилося до варниць вітром, через відсутність однієї стіни; 5) погіршення умов праці солеварів, що змушені були працювати при полум'ї, що виходило назовні з-під сковороди, та вдихати дим і ропні пари; 6) їх непридатність для роботи в зимовий час, у той час як у колишніх варницях можна було варити сіль протягом усього року.71

На закінчення Гідьденштедт відзначав, що варниці 70-х років нагадували варниці ХVII ст., коли варили сіль прості козаки в декількох сотнях сковорід набагато менших від теперішніх72. Це підкреслює, що варниці 70-х років у Торі були поверненням до колишньої старої техніки і технології у солеварінні, зате вони були набагато дешевші і зменшували витрати казни на утримання промислів.

Таким чином, це підтверджує розповсюджений в історико-економічній літературі висновок, що панівний на той час у Росії старий феодальний лад уже пережив себе і гальмував розвиток продуктивних сил в цілому, у тому числі й техніки та технології в солеварінні.

Хоча джерела порівняно мало характеризують саму технологію солеваріння. але все-таки дозволяють судити, що в ній відбулися певні вдосконалення протягом досліджуваного періоду. Якщо на перших порах всі процеси виконувалисъ самими приїжджими солеварами та їхніми найманими людьми, то з організацією казенних заводів відбувається поділ праці на окремі операції: черпання ропи, обслуговування сковорід під час виварки солі, затарювання і перевезення солі до магазинів (складів), заготівля і доставка дров до промислів, їх рубка та підвіз до печей і вивезення золи. Перебудова заводів у 40-х роках і введення "машин"(насосів) для черпання ропи дозволили не тільки механізувати найбільш трудомісткі процеси у виварці солі, але й скоротити кількість робітних людей, особливо на допоміжних роботах, яких, як побачимо нижче, ніколи в необхідній кількості на промислах не було.

Із вдосконаленням техніки і технології солеваріння спостерігається скорочення часу на виварку однієї сковороди солі. Якщо в ХVII ст. виварка одного казана ропи тривала в Торі протягом однієї доби, то в 60-х роках ХVIII ст. за добу в Бахмуті влітку виварювали чотири, а в Торі - дві сковороди солі. Кількість вивареної солі на одній сковороді залежала від концетрації ропи. У літню пору, коли в результаті випарувань концентрація ропи була вищою, 6-ти годинна виварка в Бахмуті давала 32-34 пуда солі на холодній сковороді (початково холодній), 34,9 пуда - на гарячій. Таким чином, безперервний процес виварки солі підвищував продуктивність праці, крім того давав економію палива. На холодній сковороді в суху погоду витрачали 3 куб.саж. і 3 волових воза дров на добу, а на гарячій - 3 саж. без волового воза. У дощову погоду, навесні і восени одна виварка давала 28-28,5 пуда солі з холодної сковороди

Виварка солі розпочиналася з розпалювання печі і підігрівання сковороди. Нагріту сковороду наповнювали поступово соляною ропою, підігріваючи її до утворення кристалів. Це займало половину часу, необхідного на випарювання ропи. З утворенням кристалів припиняли наповнення сковороди ропою, продовжуючи виварку на меншому уже вогні. Під час кипіння ропи на дно сковороди клали чотирикутні залізні сковорідки - машотки, завбільшки 0,9 кв. м, глибиною до 3 см. У центрі такої сковорідки знаходився вертикальний стержень для її установки. У ці сковорідки під час першої половини варіння осідали вапнякові і піщані домішки. Цей осад називався глеєм і викидався або використовувався для відгодівлі тварин.

Після 6-ти годинного в Бахмуті і 12-ти годинного варіння в Торі сіль вибирали зі сковороди і зсипали в садівниці, де вона утримувалася доти, поки не стікав залишок ропи (фактично до закінчення наступної виварки). Ропа, що залишилася в сковороді після зняття солі, випарювалася до кінця. З неї одержували так звану гаманную сіль. З однієї сковороди в добу її набиралося до 7-10 пудів73.

До отвору садівниці над бочкою (старушницею) підвішували мочалку або звичайну ганчірку, на яку осідала чиста і дрібна сіль, що називалася баренцевою. За добу її збиралося до 12 фунтів. Сіль, що осідала на дні бочки, або куфи, називали цурковою. Протягом 10 діб її збиралося до 1,5 пуда74.

Після кожних шести виварок проводилась очистка сковорід (чренів) від шумовиння, що називалось ракою. Відмочивши спочатку раку свіжою ропою, після цього її відбивали від стінок і дна сковороди молотками. Це приводило до утворення тріщин на сковороді і скорочення терміну їх експлуатації75.

Сказане вище дає можливість стверджувати, що за принципами організації виробництва Торські і Бахмутські соляні промисли на першому етапі свого розвитку, тобто до початку ХVIII ст., представляли в основному дрібнотоварне виробництво з окремими елементами простої кооперації. З переходом їх у відання казни і до 1782 р. - централізовану казенну мануфактуру. Протягом ХVII - ХVIII ст. техніка і технологія солеваріння в них зазнала значних змін. Однак впроваджені на Торських і частково Бахмутських соляних заводах під керівництвом члена Санкт-Петербурзької академії і надвірного радника Г.Ф. Юнкера в першій половині 40-х рр. ХVIII ст. європейські технології в соляній промисловості Краю не прижилися, у зв'язку з пануванням в Росії кріпацтва та упередженим ставленням до технічних новинок тогочасного керівництва Соляної контори. Не останню роль відіграла і можливість вільної доставки дешевої кримської солі на Лівобережну Україну та в південні провінції Росії після приєднання в 1774 р. Криму.

РОЗДІЛ ІII.

РИНКИ ЗБУТУ ТА ПРИБУТКИ

ВІД РЕАЛІЗАЦІЇ СОЛІ

Брак необхідних джерел не дозволяє повністю відтворити як початковий етап солеваріння, так і збуту донецької солі. На підставі давньоруських літописів можна дійти висновку, що нею в основному користувалися мешканці Лівобережної України, перш за все Переяславського, Новгород-Сіверського та Чернігівського князівств. Окремі повідомлення кінця ХVІ ст. дозволяють стверджувати, що на Торських озерах виварювали сіль монахи Святогірського монастиря, який у ХVІІ ст., до зведення Маяцького острогу й поселення під його прикриттям в 1663 р. слобідських козаків, вважався єдиним володарем навколишніх земель по обидва боки Сіверського Дінця, від впадіння в нього р. Осколу до р. Бахмут, а найбільш поширеними заняттями його мешканців було рибальство, бортництво та мисливство. З побудовою за вказівкою Бориса Годунова при гирлі Осколу в 1599 р. на Ізюмській дорозі, якою кримські орди вторгалися в межі Московської держави, м. Цареборисова, розміщений в ньому майже 4000-й гарнізон не тільки користувався торською сіллю, але й зобов'язаний був охороняти соляні промисли від нападів татар1.

Більш достовірні відомості про приїзд мешканців Лівобережної України і південних повітів Росії на Тор за сіллю належать вже до початку ХVІІ ст. Так, мешканець м. Рильська Андрій Васильєв розповідав у 1622 р. в Розряді, що навесні 1620 р. він подався до Бєлгорода, а звідти разом з Опашком Маденовим відправився на Донець "варити сіль, полювати на дичину та збирати мед". На Дінці татари взяли Васильєва в полон. Правда, по дорозі до Криму йому пощастило втекти. Перезимувавши в Бєлгороді, він знову навесні відправився з тим же Маденовим на Тор. "Добувши дичину", Маденов повернувся до Бєлгорода, а Васильєв залишився у Святогірському монастирі. Восени він разом з чумаками, що приїжджали на Тор за сіллю дібрався до "литовського" міста Голтви (нині Полтавська обл.), а звідти - до Києва. Перезимувавши у Києво-Печерському монастирі, він уже втретє відправився на Тор, "де сіль варять"2. З цієї розповіді можна зробити висновок, що на Тор за сіллю на початку ХVІІ ст. регулярно приїжджали не тільки жителі порубіжних міст Росії, а й Лівобережної України, в тому числі й Києва.

Досить конкретні відомості про райони збуту донецької солі у першій половині ХVІІ ст. дають розповіді як самих "солепромисловців", так і приватне листування між воєводами порубіжних російських міст, а також їх офіційні повідомлення до московських приказів. Так, із розповіді мешканця м. Валуйки Поминка Котельникова, який влітку 1625 р. варив сіль на Торських озерах, довідуємося, що щорічно влітку на Тор приїжджали "охочі люди" з Бєлгорода, Осколу, Єльця, Курська, Лівен, Воронежа3. У 1647 р. хотмиський воєвода звернувся з проханням до чугуївського дозволити жителям Хотмиська відправитися на Тор за сіллю4. В направленій у 1647 р. царській грамоті корочанському воєводі Воєйкову вказувалося, щоб він не збирав мито з дітей боярських, козаків, стрільців і гарматників м. Корочі, які варили на Торі сіль для себе, а не на продаж5. З відписки хотмиського воєводи царю від 8 травня 1649 р. видно, що з початком Визвольної війни українського народу польським урядом були заборонені мешканцям "литовських міст" поїздки за сіллю на Торські озера6. З цієї ж записки переконуємось, що поїздки на Тор за сіллю мешканців Лівобережної України були звичайним загальнодоступним явищем, а їх заборона поламала цю традицію і завдала їм великої шкоди.

У ході Визвольної війни українського народу ця заборона, як і влада польсько-литовської шляхти на Лівобережній Україні, була скасована. Яскравим доказом цього може служити відписка яблонівського воєводи на ім'я царя від 6 липня 1653 р. з повідомленням, що на Тор за сіллю приїжджало до 400 чумаків з Лівобережної України. Біля озер вони розташовувалися "табором", щоб захиститися від раптових нападів татар. З посеред себе обирали отамана і протягм 2-3 тижнів варили сіль7.

Про те, що поїздки на Тор за сіллю мешканців з України й Росії стають з перших років XVII cт. постійними, свідчать повідомлення, що на шляху до Торських озер вони будують мости на річках. Так, у відписці чугуївського воєводи від 1647 р. царю зазначається, що чугуївці разом з бєлгородцями в липні цього ж року, їдучи на Тор, збудували міст через річку Ізумець8. Однак, незважаючи на масові приїзди на Тор за сіллю як мешканців України, так і південних повітів Росії, в першій половині ХVІІ ст. солеваріння тут велося не регулярно. Солевари варили сіль у привезених з собою казанах, на дровах, заготовлених по дорозі на промисли. Наваривши протягом 2-3-х тижнів стільки солі, скільки можна було вивезти на власних підводах, вони поверталися додому, а на промислах залишалися лише "охочі". Фактично відсутність постійного населення на Торі й визначила відхідницький характер місцевого солеваріння. І перше, і друге у значній мірі зумовлювалися постійною загрозою татарських нападів. Тому вже у 20-х роках ХVІІ ст. приїжджі солевари звернулися до царського уряду з пропозицією побудувати при Торських озерах казенні варниці й острог, обіцяючи казні чималі прибутки від продажу солі. Царський уряд, оцінюючи ці можливості, а також враховуючи недостачу солі в південно-західних повітах, дозволяє їх мешканцям навіть після введення монополії в 1646 р. на торгівлю сіллю виварювати на Торських озерах сіль безмитно9. В той же час в цьому ж році, як зазначалось вище, царський уряд доручає козацькому отаманові Протасєву, що супроводжував московське посольство до Криму, підібрати на Торі та "нанести на чертеж" місце для побудови "жилого города"10.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20, 21, 22, 23, 24, 25