У солевари, в основному записували дітей та родичів солеварів і лише у випадку їхньої відсутності дозволяли записувати козачих підпомічників, однодвірців і представників інших верств населення. Так, із загального числа 308 солеварів, внесених до списку за липень 1737 р., лише 75 складали вихідці з Воронезької і Бєлгородської губерній. З них 25 походили з державних селян, 2 - з двірцевих, 1 - з поміщицьких, 13 - з однодвірців, 8 - з посадських, інші - зі служилих людей прикордонних російських міст (козаків, стрільців, солдат)11. Таким чином, професія солевара ставала спадковою. Переважно ними ставали люди зрілого віку. Зі списку 1765 р. видно, що у віці до 29 років було лише 6,4% солеварів, 30-49 років - 54,6%, 50 років і більше - 39%. Майже всі солевари (90%) були сімейними, причому в половини з них родина складалася з 5 чоловік і більше12. Кількість солеварів коливалося і залежала від кількості сковорід. Кожну сковороду обслуговувало чотири чоловіка (два солевари і два помічники солеварів), а також два ропочерпальщики, котрі з введенням ропочерпальних машин були скорочені. Згідно зі штатом обслуговуючого промисли постійного персоналу, складеним комендантом Бахмутської фортеці Акуловим у жовтні 1764 р., коли промисли переживали період занепаду(табл.), з 418 - 248 (майже 60%) склали солевари. Фактично за списком 1765 р. дійсних солеварів було 235 із загального числа 1041 чоловік, що числилися в солеварній команді13.

Нечисленну групу кваліфікованих робітних людей складали ковалі. Спочатку вони направлялися на промисли з Єльця з переміною на півроку, а з 1744 р.- на рік14. Із середини ХVIII ст., крім єлецьких ковалів, відмічаються на промислах і "вольножелающие". Штат ковалів визначався кількістю задіяних на варницях сковорід.

За зведеннями 1744 р. на Бахмутських промислах працювало 17 ковалів і 24 їхніх помічника, а також 6 чоловік числилося в резерві15. Однак рідко коли, на промислах був повний комплект ковалів. Наприклад, у 1759 році в Бахмуті працювала наступна кількість єлецьких і "вольножелающих" ковалів за відомостями оплати праці: у серпні, вересні і жовтні по 4 чоловіка, у липні і листопаді - по 6 чоловік, у квітні - 10, у березні - 15, лише в січні і лютому - по 16 чоловік16. Крім ковалів, у штаті обслуговуючого промисли персоналу числилися і теслі. У 1744 р. їх було 24 чоловіка.

Найнижчу категорію працівників соляних промислів складали робітні люди, зайняті на допоміжних роботах: заготівлі і доставці дров на промисли, їхній розшивці і доставці до печей, черпанні ропи, затаруванні і перевезенню солі з варниці на склади, заготівлі сіна для "заводської" худоби, догляді за нею і т.п. Як уже зазначалося, у 1712 р. цей обов'язок був покладений на жителів прилеглих населених пунктів. Але в 1731 р. Бахмутська провінційна канцелярія зажадала звільнити жителів приписаних до заводів поселень від робіт на промислах, посилаючись на різке скорочення населення і його зубожіння. Згідно з поданими канцелярією відомостями із загальної початкової кількості (5744 осіб чол. статі), приписаних до заводів місцевих жителів померло, розбіглося, було відправлено в солдати - 3581 осіб, а серед тих, що залишилися (2163) переважну більшість складали "...старі, малолітні, безкінні і незаможні"17.

Клопотання канцелярії було задоволено і згідно з указом Анни Іоаннівни від 14 січня 1732 р. на ці роботи повинні були висилати Ізюмський, Харківський і Рибінський слобідські полки по 200 чоловік18. Це положення про поперемінну висилку з трьох полків по 200 чоловік на промисли збереглося і під час 10-літнього перебування промислів на відкупі у московських купців.

Полковою канцелярією по сотнях (в залежності від кількості під- помічників) складалися "відомості" про посилку на заводи робітних людей. Як вважав А.Л. Цукерник, норми відправлення на заводи робітних людей не були постійними. Так, у 1734 р. Харківська полкова канцелярія вимагала, відправлення на "заводи" одного робітника з підводою від 100 осіб чол. статі, а в 1742 р. усі слободи, села та хутори з числом до 225 осіб звільнялися від посилки людей на заводи19.

Направлялися робітні люди на заводи з провіантом, фуражем і інструментом під охороною підпрапорних і сотників. Останні повинні були не тільки супроводжувати їх на заводи, але й охороняти під час роботи. Чисельність охорони була досить великою ( у 1740 р. один конвоїр припадав на 4 робітних людей)20.

Незважаючи на це, ніколи необхідної кількості робітних людей на заводи не відправляли. Так, з визначених для Харківського полку в 1733 р. 300 чоловік було відправлено лише 125, а дев'ять його сотень не вислали жодного робітника. У липні 1735 р. замість визначених 125 чол. було вислано 4821, в липні 1738 р. - лише одного пішого22, а в 1739 р. - жодного23. Подібна картина спостерігалася й в інших полках. У зв'язку з цим у вересні 1734 р. коменданту Бахмутської фортеці генерал-лейтенанту князю Шаховському був направлений царський іменний указ, у якому вказувалось вивчити можливість використання на промислах замість приписних рабітних людей із слобідських полків, місцевих жителів, яких за ревізією 1732 р. нараховувалося 2718 осіб чол. статі. Шаховський доповідав, що місцевими жителями виконати всі роботи не можливо24. Тому на вимогу адміністрації промислів у 1735 р. було запропоновано висилати на заводи з усіх п'яти слобідських полків по 120 чоловік25. 26 березня 1735 р. Бахмутська заводська контора в промеморії слобідським полкам вимагала, щоб у літню пору (з квітня по вересень) направляли по 400 чоловік піших і 500 кінних, а з жовтня до квітня по 200 піших і 100 чоловік кінних26. Але і в наступні роки, як витікає з приведеної нижче відомості, запропонованого числа робітних людей зазначені полки на промисли не висилали.

Відомість

про висилку на Бахмутські заводи робітних людей

з Харківського полку27.

роки Харківська сотня Валківська сотня

1733 8 19

1734 8 19

1735 10 13

1736 10 13

1737 10 13

1738 ? 13

1739 ? 13

1740 10 13

1741 10 13

1742 3 4

1743 3 4

Наведені дані дозволяють стверджувати, що особливо погано справа з висилкою людей була поставлена на початку 40-х рр. Комендант Бахмутської фортеці підполковник Спешнєв повідомляв, що на початку 1740 р. працювало на заводах лише 16 чоловік робітних людей зі слобідських полків, через що сіль не виварювалася28.

Указом від 4 жовтня 1743 р. Слобідські полки звільнялися від цієї повинності, а покладалася вона на жителів Бахмутської провінції, а також "малороссиян", що селилися на вільних землях і не перебували ні в кого в підданстві Бєлгородської і Воронезької губерній (Бєлгородська губернія повинна була посилати З00 кінних чи з волами і 200 піших , а Воронезька - 100 піших)29. Однак, як свідчать відомості заводської адміністрації, на промислах в наступні роки ніколи не було зазначеної кількості робітних людей ( табл. 4).

Аналіз відомостей за 1746 р. свідчить, що основна частина робітних людей була зайнята (у першій половині року) на Бахмутських промислах, що реконструювалися в той час і лише незначна - на Торських. З відомостей також видно, що менше направлялося на заводи людей у другій половині року, коли селяни були більше зайняті на польових роботах.

Зіставлення відомостей на оплату праці за 1746 р. з відомостями кінця 50-х - початку 60-х рр. свідчить, що значно зменшилася кількість тяглих працівників, а зате збільшилася чисельність піших, що змушувало адміністрацію промислів утримувати при заводах робочу худобу. Документи свідчать, що на примусову заводську роботу з Бєлгородської і Воронезької губерній направлялися головним чином "бурлаки та безсімейні", тому що заможні селяни за допомогою обману та хабарів місцевій владі уникали відправки їх на промисли30. Документи також засвідчують, що нерідко вони замість себе посилали найнятих бідних селян. Так, у 1754 р. Вольновський селянин Іван Великошапченко післав замість себе на заводи "робітника" Григорія Лагушина31. Зустрічалися випадки, коли такі наймані робітники працювали на промислах по декілька років. Так, уроженець слободи Червоної, Путивльського повіту за наймом мешканців цієї ж слободи перебував на казенних роботах у Бахмуті протягом 8 років32.

Висилка на промисли селян негативно позначалася на веденні ними власного господарства, виконанні інших повинностей. Тому, у зв'язку із згортанням соляного виробництва в Торі та Бахмуті, а також з ростом населення в Бахмутській провінції, сенатським указом від 6 липня 1765 р. "черкасы по неимению в них надобности" були відпущені із заводів додому, з умовою, що у випадку потреби адміністрація промислів має право "зажадати їх у Сенату"33. Усі допоміжні роботи цим же указом були покладені на солеварів і членів їхніх родин. Але вже в 1768 р. Головна соляна контора прийшла до висновку, що одними солеварами і членами їхніх родин не можливо виконати ці роботи і на вимогу контори в цьому ж році розпочалася видача нарядів на відправлення на заводи 140 чоловік з однодвірських і "малороссийских" слобід Бахмутського повіту. Однак, у 1771 р. Бахмутська "городова" канцелярія, посилаючись на розорення населення від численних повинностей, зв'язаних з російсько-турецькою війною, руйнівними татарськими набігами, зокрема в 1769 р., порушила клопотання про скасування нарядів, а в 1774 р. відмовилася їх зовсім виконувати.

Заводська контора, знаючи становище в повіті, підтримала клопотання "городовой" канцелярії, у 1776 р. зажадала від Головної соляної контори відновити висилку робітних людей з Бєлгородської і Воронезької губерній34. Цього разу це питання Сенат не став розглядати, тому що обговорювалося питання про закриття промислів, у зв'язку з труднощами доставки дров. Крім робітних людей, що працювали на заводах примусово, судячи з відомостей з середини ХVIII ст. на них використовувалася і праця солдат бахмутського батальйону, в найбільшій мірі на заготівлі дров, сіна для заводської худоби та на інших роботах35. Про категорії робочих кадрів, які обслуговували промисли в 50 - 60-х рр. ХVIII ст. дає чітку уяву таблиця 5 (додаток).

Таким чином, у забезпеченні промислів робочими руками можна виділити два періоди. У першому з них, до другого десятиліття ХVIII ст. поруч із приписаними до казенних варниць робітними людьми, "солепромисловці" використовували найману працю бурлак і інших люмпенізованих елементів феодального суспільства. На другому - з другого десятиріччя ХVIII ст. і до 1782 р.- часу закриття промислів, переважала в основному примусова праця різних груп залежних від феодальної держави категорій населення, а з середини ХVIII ст. поряд з нею і солдат місцевого гарнізону.

2. Становище солеварів і робітних людей

Дослідження становища робітних людей на початковому етапі розвитку промислів затруднено через відсутність необхідних джерел. Лише опис соляних промислів, складений С.Тітовим, дозволяє до певної міри відтворити картину становища найманих робітників, зайнятих разом з "хазяями" на промислах. В основному, вони працювали на доставці на промисли дров "на хазяйському коні" з навколишніх лісів. Крім доставки і розшивки дров, підтримували вогонь в печах, заповнювали котли ропою. Оплата праці як робітників, зайнятих на доставці дров, так і "у казана" була однакова - по 2 пуди солі за тиждень і "харчі"36. Якщо врахувати, що протягом тижня виварювали не менше 30 пудів солі, тому що варіння займало в середньому 1,5 доби, а вивантаження солі і заповнення казана новою ропою ще 0,5 доби, то виходить, що їх заробіток складав близько 1/15 усієї кількості вивареної солі.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20, 21, 22, 23, 24, 25