Наступ урядових військ на Дон змусив булавінців шукати союзників у боротьбі проти царату. Насамперед вони звертаються за допомогою до запорожців, призиваючи їх виступити проти загальних ворогів - "панів" і "риндарів"(орендарів)30. Повідомляючи про наступ урядових військ на Дон, донські козаки писали запорожцям, що ці війська складають загрозу і для Війська Запорозького, тому потрібно один за одного "постояти... вкупі", "щоб наші козачі ріки були як і раніше, і нам би бути козаками, як було споконвіку козацтво, і між нами козаками, щоб було однодумство і братерство"31. І хоча запорозька верхівка не виконала своєї обіцянки надати булавінцям допомогу, як тільки буде від них отримано листа, запорозька голота відгукнулася на заклик донських козаків і взяла участь у діях загонів С.Драного, С.Беспалого і Н.Голого на Дінці, зокрема в бою на р.Уразовій 8 червня 1708 р. проти Сумського слобідського полку, що закінчився його повною поразкою.
Вступили булавинці в переговори також з кубанськими татарами, щоб через них налагодити зв'язок з Туреччиною, віддаючи перевагу поверненню Азова останній, ніж посиленню впливу на Нижній Дон царського уряду. Усе це, на наш погляд, говорить не стільки про антифеодальну, як про антиурядову спрямованість Булавінського повстання, про прагнення козацтва відстояти старі порядки. І лише в листі М.Голого, написаному в червні 1708 р. у таборі на р. Лозовій (правий доплив Айдару), містився заклик до селянства взяти участь у повстанні. Головними ворогами і козаків, і "усієї черні" Голий називав бояр, "які неправду чинять". Розташування на границі з Військом Донським урядових військ, ставки каральної експедиції у Валуйках на чолі з братом убитого булавінцями Ю.Довгорукого Василем не дозволили загону Голого поширити свої дії на Бєлгородський повіт і заручитися підтримкою селянства. Про складну ситуацію в регіоні говорить лист Петра І О.Меншикову від 27 травня 1708 р., в якому він писав: "Необходимая мне нужда месяца на три туда ехать, дабы с помощью Божею обезопасить тот край… понеже сам знаешь каково тот край нам надобен, о чем больше терпеть не могу, а с собою из армии больше не требую - только свой полк"32.
Розгром повсталими Сумського полку додав їм впевненість і одночасно послабив наступ урядових військ на Дінці. Цим скористалися С.Драний і його сподвижники, розгорнувши активне просування на територію Ізюмського слобідського полку. Наприкінці червня загони Драного, Голого, Беспалова і брата Булавіна (близько 8000 повсталих, серед яких нараховувалося до 1500 запорожців) підійшли до Тору і Маяків. Звертаючись до рядових козаків, Драний зажадав здачі містечок і видачі полковника Ф.Шидловського. У випадку невиконання цих умов, він погрожував "вирубати" усі слобідські полки, як Сумський.
На допомогу слобідським полкам під Маяки і Тор були направлені регулярні війська, що не дозволили повстанцям опанувати останніми і розвинути наступ на слобідські полки. Після підходу підкріплень урядовим військам, повсталі зняли облогу Тору і відступили до урочища Крива Лука. Тут у нічний час з 1-го на 2 липня відбувся вирішальний бій між повсталими й урядовими військами, що закінчився поразкою повсталих. У бою, що продовжувався біля п'яти годин, повсталі втратили більше 1500 чол. (багато хто при відступі потонув у Дінці), інші утекли під покривом ночі. У бою загинув С.Драний. Після перемоги над повсталими в урочищі Крива Лука урядові війська направилися під Бахмут, "де було злодійське зборище із запорозькими козаками для перестерігання післаних царських полків на Азов. І та післана партія той Бахмут випалила і розорила дощенту, а їх злодіїв, багатьох побили і взяли в полон бахмутського отамана Харитошку Абакумова та осавула В.Скоробогатова з товаришами..."33. Розгром повсталих під Тором і Бахмутом відкривав урядовим військам шлях на Черкаськ, посилив розбрід серед повстанців.
Розгром повстанської армії С.Драного, невдала спроба булавінців 5-6 липня взяти Азов сприяли оформленню в Черкаську змови проти Булавіна. Козацька старшина, щоб удержати владу на Дону, не дати приводу для її обмеження і репресій за участь у повстанні, вирішила прибрати самого К.Булавіна і його найближчих прихильників. Уже по дорозі з-під Азова в Черкаськ вона розправилася з Л.Хохлачом та іншими близькими сподвижниками Булавіна.
Убивство 7 липня 1708 р. К.Булавіна і прихід до влади старшин на чолі з І.Зерщиковим викликали невдоволення серед широких верств донського козацтва, особливо верхових городків. Вони вимагали від Зерщикова і старшин "учинити одповідь, за яку провину... убили Булавіна і старшин його", загрожуючи прийти в Черкаськ "заради справжнього розшуку" . Козаки не вірили версії Зерщикова про самогубство К.Булавіна. Основна маса козаків мала намір продовжувати боротьбу і виражала глибокі невдоволення убивством Булавіна. І тільки коли армія В.Довгорукого 26 липня підійшла до Черкаська, старшини погодилися видати йому сина Булавіна Никифора, брата Івана, сина Драного Михайла і ще 26 козаків, яких потім відправили до Москви. 27 липня війська Довгорукого зайняли Черкаськ і, незважаючи на вираження "покірності з боку черкаських козаків", суворо розправилися з ними, стративши кожного десятого34.
Однак повстання ще не було остаточно придушене. На Дінці продовжував спротив урядовим військам М.Голий. Некрасов вирішив перевести свій загін до Паншина городка, до якого направлявся з військами М.Голий. Ще не встиг Голий підійти до Паншина, як загони І.Некрасова, С.Безпалого і І.Лоскута, що знаходилися там, рушили в похід. В.Довгорукий оцінив обстановку, що склалася, і вирішив не допустити об'єднання сил повсталих. Його війська перекрили шлях загону Голого, а сам Довгорукий з кіннотою 20 серпня направився до Єсаулівського городка, де повсталі з В.Тельним очікували підходу загону Некрасова. 22 серпня війська Довгорукого почали наступ на городок. Оскільки він з трьох боків був захищений рікою, а з четвертої - польовими укріпленнями, то повсталі сподівалися відбити атаки урядових військ і дочекатися приходу основних сил на чолі з Некрасовим. І хоча перший приступ карателів на городок повсталі зуміли відбити, але витримати натиск переважаючих сил противника вони не змогли і 24 серпня здалися. Майже одночасно війська князя П.Хованського і калмицького хана Аюки розбили близько 4 тис. повсталих біля Паншина городка.
Розгром повсталих під Єсауловим і Паншиним змусив Некрасова змінити план дій свого загону, що направлявся в цей район. Від станиці Нижнє-Чирської, він з 2000 козаків, при яких були дружини і діти, пішов на Кубань. Його табір на Кубані незабаром став пристанищем для всіх, хто рятувався від карателів, опорним пунктом, відкіля повстанці продовжували вести боротьбу із самодержавством. Царський уряд через азовського губернатора І.Толстого звернувся до Туреччини з проханням видати Некрасова і його сподвижників, однак ця справа затяглася, а за умовами Прутського договору вони залишилися в межах Туреччини і до кінця життя Некрасова (1737 р.) продовжували робити походи на територію Росії, розправляючись з домовитими козаками.
Після розгрому основних сил повсталих на Дону Довгорукий наприкінці серпня 1708 р. почав підготовку до походу на Донець, що залишався, як і раніше, важливим вогнищем повстання. На початку вересня війська Довгорукого підійшли до Дінця і рушили до Обливенського городка, де, за повідомленнями, знаходилися загони П.Рискулова і М.Голого. Однак повстанці, довідавшись про наближення карателів, залишили містечко і пішли спочатку під Богучари, а потім до добре укріпленого Донецького городка. Вони сподівалися, що за його міцними стінами удасться вчинити опір карателям, а коли розіб'ють війська Довгорукого, то до них пристане "чернь", і, "поимав городы поидут к Москве побивати бояр и немцев-прибыльщиков"35. Незважаючи на те, що Голому вдалося зібрати ще понад 7000 козаків і одержати деякі перемоги, все-таки у вирішальному бою з військами Довгорукого біля Решетилівського городка на початку листопада 1708 р. повсталі потерпіли поразку. М.Голому і М.Количеву удалося втекти з невеликим загоном. Але незабаром Количев, а потім і Голий були схоплені урядовими військами і відправлені до Преображенського приказу, де після страшних катувань їх стратили.
Карателі розправилися не тільки з самими повсталими, але й з тими, хто їм співчував, знищивши основні осередки повсталих. Це найбільше відбилося на становищі Війська Донського, яке після розгрому повстання, все більше потрапляє в залежність від місцевої царської адміністрації.
Після придушення Булавінського повстання за розпорядженням особисто Петра І, котрий наприкінці травня по дорозі з Троїцька (нині - Таганрог) під Полтаву зупинився у Бахмуті, відновлюється солеваріння на тій же старій основі. У 1712 р. до Бахмутських промислів приписали селян цієї провінції для виконання всіх допоміжних робіт, а з подальшим розширенням промислів для виконання цих робіт спочатку щорічно зобов'язані були посилати по 600 чоловік слобідські полки, а з 1744 р. - адміністрація Бєлгородської і Воронезької губерній.
Приписані до соляних промислів козацькі підпомічники та українські селяни, що проживали в Бєлгородській та Воронезькій губерніях різними способами протестували проти направлення їх на примусові роботи на промисли. Найбільш поширеним проявом такого протесту були втечі. І хоча вони на промисли направлялися в супроводі військових команд, проте рідко коли в повному складі прибували до місця призначення. При соляних заводах адміністрації також доводилось утримувати спеціальні команди, під наглядом яких приписані до заводів робітні люди виконували різні допоміжні роботи. Підтвердженням цього може служити такий факт. У жовтні 1740 р. Харківська полкова канцелярія доручила підпрапорному Матвеєву зібрати по сотнях і сопроводжувати до Бахмута 120 чол. 17 жовтня він повідомив канцелярію, що ще до відправки 26 чол. втекли і просив дозволу на відправку останніх, щоб і вони не розійшлися. 21 жовтня Матвеєв повідомляв, що з відправлених з ним 94 чол.( в т.ч. 40 з підводами) по дорозі втекло ще 12, з яких 6 навіть залишили свої підводи. Після прибуття до Бахмута Матвеєв повідомляв, що при ньому залишилося лише 23 чол.36.
На промислах приписані до заводів робітні люди працювали під наглядом солдат місцевого гарнізону. Так, згідно з рапортом комісара Торського батальйону Василя Кондратьєва від 24 січня 1763 р. його солдати знаходились "у содержания караулов в Торской заводской комисси, при денежной казне, в казенной кузнице и в заводах". Всього 22 чол. несли службу на вказаних дільницях, у тому числі і в двох варницях з 12 сковородами37. Незважаючи на те з червня по жовтень 1763 р., тобто за 5 місяців з Бахмутських і Торських соляних заводів втекло 105 чол., присланих із Бєлгородської і Воронезької губерній38.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20, 21, 22, 23, 24, 25
