Щоб сковорода не лягала усією вагою на топку, її підвішували на 9 гаках, прикріплених до дна сковороди і до поперечних балок варниці. У 90 см над сковородою розташовувалася виготовлена з тонких дощок труба, що, поступово звужуючись, піднімалася на 60 см над дахом варниці. Отвір труби прикривався маленьким дашком. По трубі з варниці виводилася пара, що утворювалася в процесі виварки солі. Таким чином, у нових варницях солевари були захищені від вдихання диму і удушливих ропних випарів. Не піддавалися вони й загрозі протягів, тому що двері і вікна, у разі потреби, завжди можна було закрити.

Коло кожної сковороди, біля подовжніх стін варниці, ставилися ящики понад 4 м в довжину і 0,9 м в глибину, що поступово звужувалися до дна. По- середині дна ящика знаходився отвір для стоку води. Вони служили для зсипання солі після виварки і називалися садівницями. Зібрана зі сковороди сіль знаходилася в них протягом 12 годин в Бахмуті (24 - в Торі) поки на сковороді випарювалася нова. За цей час залишки корінної ропи (баби) поступово стікали в поставлену під садівницею бочку - старушницю45. За оцінкою Гільденштедта варниці Юнкера були влаштовані "відмінно" І пристосовані для виварки солі в будь-яку пору року. Вони значно перевершували не тільки бахмутські, але й варниці на інших промислах Росії. Печі в "новоманерных" варницях були збудовані, з врахуванням усього можливого для збереження дров46.

Проведені у вересні-грудні 1744 р. пробні виварки солі показали. що в "сковороді за добу виварювалось до 87 пудів солі, а 50 ніколи не бувало". На виварення однієї сковороди витрачали близько 1,5 сажня дров, у середньому на 100 пудів солі - понад 2 сажні47.

У звітах Юнкера також указувалося, що за умови завчасної заготівлі та бережливого витрачання дров солеварами, їх витрати можна скоротити ще більше.

Для забезпечення варниць ропою на лівому березі річки Колонтаївки між Червоним і Старомайданним озерами пробурили п'ять колодязів. Перший - Новозапретний, верхній за течією річки, мав понад 3,5 м у глибину. З нього ропа фонтаном піднімалася по трубі ("до 40 футів"), а потім чотирма поперемінно змінюваними працівниками зливався в трубу, що закінчувалася у другому Мазоновому колодязі (завглибшки в 2, 7 м), розташованому більш ніж на 2 м вище Новозапретного. На одній висоті з Мазоновим колодязем знаходилися два менших без назви. Один з них знаходився на відстані близько 28, другий - 33 кроків від Мазонового. Їхня глибина складала до 6 м, а отвір до 90 кв. см. З цих колодязів, як і Мазонового, ропа по трубах самопливом надходила до п'ятого - головного колодязя, що знаходився на відстані 140 кроків від Новозапретного. Його глибина складала біля 6 м, а отвір біля 3 кв.м. Він був розташований нижче отвору Мазонового, але вище отвору Новозапретного. У ньому ропа із усіх колодязів змішувалася і була за концентрацією вищою, ніж у Новозапретному. З головного колодязя ропа піднімалася по 4-х або 6-ти дюймових трубах за допомогою водокачки (звичайного горизонтального колеса з двома шестернями, що приводилося у рух 8 волами або кіньми) в невеликий критий басейн.

Басейн мав близько 4,5 м у довжину, більш 0.9 м у ширину і 0,9 м у глибину. Він був піднятий понад 4,5 м над землею і по трубах з нього ропа самопливом надходила до іншого басейну, розташованого у 150 кроках на південний захід від першого, на правому березі Колонтаївки. Він також був накритий дахом і піднятий над землею на висоту близько 0,6 м. За розмірами він перевершував перший (близько 4,5 м у довжину, 2,4 м - в ширину, і близько 0,5 м в глибину). З цього басейну по трубах ропа надходила до солеварень на сковороди48.

Поруч з солеварнями знаходилися два соляні магазини (комори): один 21,5 м в довжину, близько 10 м у ширину; другий - відповідно 21 і близько 4,5 м. Поруч із сіллю в них знаходилися ваги, гирі, мірки, а також інший інструмент49. Поблизу варниць розташовувалася кузня "плетена і крита луб'ям". Довжина її складала понад 42 м, ширина - близько 9 м. У ній знаходилося 7 горнів та інший інструмент50.

Далі в описі вказується "плетеней" сарай для вугілля, який в довжину складав близько 24 м і в ширину близько 9 м. У ньому знаходився інструмент і сковорідне залізо. За описом 1767 р. серед інструменту згадуються: бур для свердління каміння понад 9 м завдовжки, 14 інших бурів ''у тому числі й два великих, для свердління колодязів" ( вагою по 2 пуди 30 фунтів), інші маленькі для свердління насосних дерев'яних труб51.

Також при Торському заводі знаходився "воловий двір", що складався з двох хлівів (один близько 32,5 м у довжину і 6,5 м - в ширину, другий - відповідно - 21,5 і 6,5 м. Обидва хліви були "плетені" та покриті очеретом і соломою52- У 1767 р. при варницях нараховувалося 36 волів53.

Поруч із двором знаходилася зрубна хата, при якій був прикомірок для збереження інструменту та запасних частин. Згідно з описом 1767 р. в ньому знаходилося 5 вилитих з чавуну двоколінчатих валиків, труби з листового заліза, труби, "колінчаті насосні", дерев'яні труби54.

В описах середини ХVIII ст. указуються також три цегляних сараї. Один з випалювальною піччю, у якій протягом червня 1753 р. виготовили 2400 цеглин "середньої руки" і 4200 цеглин "меншої руки"55.

Згадуються також "пильна" і "молотова" машини, що приводилися в рух за допомогою води. Остання призначалася для ковки заліза і виготовлення сковорід56. Передбачалося для підвищення концентрації ропи побудувати і градирню.

У меншій мірі перебудова торкнулася Бахмутського заводу. Тут, насамперед, були частково удосконалені печі, у яких перед попередніми наполовину менше витрачалося дров. Це дозволило скоротити на одну третину кількість робітних людей, зайнятих на їх заготівлі і доставці. За добу на одній сковороді виварювали до 150-170 пудів солі, витрачаючи від 1 до 2,5 сажнів дров57. Ропа на сковороди подавалася з двох колодязів, за допомогою "наливної машини", продуктивність якої досягала до 74800 цеберок на добу58.

Для виготовлення сковорід на р. Бахмуті улаштували "молотову машину"59. Тут також знаходився цегельний "завод", лісопильня, водяний і вітряний млини60. Перелічені вище нововведення дають можливість стверджувати, що в 40-х роках ХVIII ст. Торські та Бахмутські соляні заводи перетворилися в справжні казенні мануфактури.

Велика увага в ході перебудови приділялася забезпеченню заводів паливом. Винищення лісу у відведених для заводів місцях (від м. Ізюма до р. Айдар в заплаві Сіверського Дінця), гостро ставило питання про забезпечення соляних заводів паливом. Крім заготівлі дров робітними людьми, адміністрація заводів стала купувати їх у місцевих селян.

У середині ХVIII ст. селяни також забезпечували заводські кузні деревним вугіллям. Однак купівля дров і вугілля у приватних осіб за високими цінами, зменшувала казенні доходи від солеваріння. У зв'язку з тим було прийняте рішення про знос млинарських гребель на Сіверському Дінці від гирла р. Оскол до р.Тор (Казенного Торця), розчистку русла р. Тор, щоб можна було вільно сплавляти по воді ліс. За розпорядженням Юнкера розпочали також прокладати канал від р.Тор до соляних варниць, щоб доставляти водою дрова прямо до солеварень. За підрахунками Юнкера це зменшило б витрати на купівлю дров (на одному кубічному сажні з 75 до 55-60 коп)61.

Однак роботи зі спорудженням каналу довелося припинити, тому що це загрожувало затопленням заводів під час весняних паводків. Крім того, було зобов'язано адміністрацію промислів на місці вирубаного лісу постійно вести посадку нового.

Труднощі в забезпеченні заводів паливом привели до нових спроб виварювати сіль на кам'яному вугіллі. Але ні в 40-х, ні в 60-х роках ХVIII ст. через непристосованість печей ці cпроби не дали бажаних результатів. Незважаючи на труднощі в забезпеченні заводів паливом, рабітними людьми джерела свідчать, що в 40-х роках обидва заводи протягом року виварювали разом близько 1 млн. пудів солі. Так, у 1745 р. у Торі виварили 15276 пудів, у Бахмуті 414819 пудів і 15 фунтів казенної солі. За оренду сковорід вільноварильщикам адміністрація промислів отримувала до 38000 крб.62 Якщо врахувати, що за оренду однієї сковороди в Бахмуті платили за добу 10 крб., а в Торі - 5, то виходить, що на орендованих сковородах "вільноварильщики" виварювали протягом року не менше 746160 пудів солі (з розрахунку 120 пудів у Бахмуті і до 60 в Торі за добу). Разом з казенною це склало б 1176245 пудів. Відомості про обсяги виварки казною солі в Торі та Бахмуті протягом ХVIII ст. подаються в додатках (табл.1).

Однак, ні збільшення виробництва солі, ні позитивні відгуки численних комісій про роботу нових варниць не змогли переконати Соляну контору виділити гроші на завершення перебудови соляних заводів. Більше того, улітку 1744 р., був підвищений у званні і переведений на нове місце служби Ілля Мазовський, без якого Юнкер, як свідчить його звернення до Сенату, не міг "продовжувати перебудову"63. Його стали звинувачувати в марнотратстві державних грошей і зажадали звіту перед Сенатом. Наприкінці 1745 р. він приїхав до Петербурга і звернувся до президента Академії наук із проханням виділити йому в допомогу для перекладу підготовленої доповіді М.В.Ломоносова і геодезиста або "креслярської справи учня" для виготовлення "деяких планів"64.

Розглянувши прохання Г. Юнкера, президент погодився виділити йому в помічники лише перекладача І. Голубцова65. Однак незабаром Юнкер помер і всі роботи по перебудові донецьких соляних промислів були припинені.

Академік Й. Гідьденштедт, оглянувши майже через 30 років варниці Юнкера, визнав що вони загалом були "влаштовані відмінно". В той же час указував і на їх недоліки:

1) машина для черпання ропи була встановлена не на найнижчому місці - не біля Новозапретного колодязя, у який по трубах самопливом могла поступати ропа з інших колодязів. Це дозволило б позбутися 8 зайвих працівників для черпання ропи, яким щодня кожному виплачували по 5 коп;

2) варниці знаходилися далеко від колодязів (більше, ніж на З00 м). У зв'язку з цим потрібно було багато труб для подачі ропи, що значно збільшувало витрати на їхнє виготовлення і прокладку66.

До кінця 50-х років ХVIII ст. побудовані на початку 40-х років у Торі печі приходять у непридатність. Заводська контора, з метою економії коштів, розпорядилася перебудувати їх "по бахмутскому маниру" з "дикого каменя"67. Камінь, як основний будівельний матеріал для печей, використовували під час перебудови варниць у Бахмуті на початку 60-х років і в Торі - на початку 70-х років68. При цьому в Бахмуті новопобудовані 5 варниць мали по 10 печей, у той час як у 3 старих було лише по три печі - всього 59 печей і сковорід69. У Торі, як і раніше, функціонувало дві варниці. У кожній з них було влаштовано по 6 печей.

Описані Гільденштедтом торські варниці дають можливість відтворити стан техніки і технології солеваріння в Торі і Бахмуті в другій половині ХVIII ст. Збудовані в 60-х рр. соляні варниці в Торі мали близько 40 м у довжину і понад 8,5 м у ширину. Одна подовжня стіна в них була відсутня і замість неї стояло кілька стовпів. Інші три стіни були суцільними. Висота стін складала близько 2,5 м, а висота даху - біля 3 м. У торцях даху знаходилися прорізи приблизно 0,4 м у ширину для виходу диму і пари. Всередині варниці, уздовж подовжньої стіни розташовувалися 6 круглих печей, діаметром понад 4 м.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20, 21, 22, 23, 24, 25