Для посилення своїх позицій на Сході Росія як і раніше робила ставку на визвольну боротьбу християнських народів проти Туреччини.

Улітку 1875 р. вибухнула нова близькосхідна криза. Незважаючи на вимоги європейських держав, Туреччина відмовлялася зрівняти в правах з мусульманами християнське населення провінцій Болгарія, Боснія й Герцеговина. У Боснії й Герцеговині спалахнули повстання. Воєнні дії в Середній Азії й ненадійність союзників змушували російський уряд уникати військового конфлікту й шукати дипломатичного рішення питання. Учасники "Союзу трьох імператорів" з ініціативи А.М. Горчакова в травні 1876 р. підписали Берлінський меморандум, що підтримав боснийцев. У квітні 1876 р. повстали болгари. Турецькі війська почали масове винищування болгарського населення. 30 липня 1876 р. Сербія й Чорногорія оголосили війну Туреччини. Не домігшись поступок дипломатичними засобами, 12 квітня 1877 р. Олександр II видав маніфест про війну з Туреччиною. У той же день російські армії направилися через Румунію до Дунаю. У червні 1877 р. російська армія форсувала Дунай. 7 липня передовий загін генерала И.В. Гурко опанував Шипкинским перевалом через Балкани й утримував його під напором постійно, що атакував супротивника, до грудня. Західний загін під командуванням генерала Н.П. Криденера зайняв міцність Нікополь, але не встиг випередити рухалися до Плевне турок. У результаті кілька спроб взяти міцність штурмом окончились невдачею, і з осені російські війська приступилися до облоги Плевны.

У східній частині Болгарії Рущукский загін під командуванням цесаревича Олександра Олександровича блокував турецьку армію у фортецях Шумла, Варна, Силистрия. Наприкінці листопада Плевна капітулювала. У цей же час почали настання сербські армії. Використовуючи сприятливу ситуацію, загін генерала Гурко 13 грудня зробив героїчний перехід через Балкани й зайняв Софію. Загін генерала Ф.Ф. Радецкого, пройшовши через Шипкинский перевал, розбив супротивника в Шейново. Зайнявши Филиппополь (Пловдив) і Адріанополь, російські війська рухалися на Константинополь. 18 січня 1878 р. війська під командуванням генерала Скобелєва взяли Сан-Стефано в 12 верстах від Константинополя. Кавказька армія під командуванням генерала М.Т. Лорис-Меликова одну за іншою взяла міцності Ардаган, Карі, Эрзерум. Стурбована успіхами Росії, Англія послала військову ескадру в Мармурове море й разом з Австрією загрожувала розривом дипломатичних відносин у випадку захоплення російськими військами Константинополя.

19 лютого (3 березня) 1878 р. у Сан-Стефано був підписаний мирний договір Росії з Туреччиною. Туреччина визнала незалежність Сербії, Чорногорії й Румунії, передавала Росії Південну Бесарабию й міцності Карі, Ардаган і Батум. На Балканах створювалося Болгарське князівство, що фактично означало знаходження болгарами незалежності. Під натиском Англії й Австро-Угорщині Росія була змушена передати статті договору на міжнародне обговорення. Дипломатичній поразці Росії сприяла позиція Бісмарка, що взяло курс на зближення з Австро-Угорщиною.

62. Місія князя Меншикова в Туреччину та причини російсько-турецької війни.

Меншиков був призначений у Туреччину царем як надзвичайний посол і повноважного представника. Нессельроде велено було виготовити для від'їжджаючого Меншикова інструкцію, основне положення якої було таке: «Розпадання Оттоманської імперії стало б неминучим при першому ж серйозному зіткненні з нашою зброєю».

Меншикову офіційно поручалося різко й рішуче 'покінчити суперечка про «святі (Місцях», домігшись від султана спеціального договору з російським імператором, причому в цей договір було потрібно включити й визнання права,пануючи захищати всім православним підданим султана'. Микола очікував успіху від місії Меншикова через те, що незадовго до прибуття російського посла султан, погодився на категоричну вимогу .представника Австрії Лейнинтена видалити турецьку армію з меж Чорногорії. Але різниця була в тім, що Чорногорія й раніше фактично не підкорялася Туреччини, а місія Меншикова складалася в пред'явленні до Туреччини вимог, які хилилися до підриву суверенної влади султана у всіх тих його володіннях, де було православне населення. При цьому Меншикову було дано зрозуміти, що на нього в Зимовому палаці не розсердяться, якщо навіть наслідком його дипломатичних дій з'явиться війна Росії з Туреччиною.

Прибулого в Константинополь Меншикова зустріли з надзвичайною пошаною. Турецька поліція не посмітила навіть розігнати юрбу греків, які влаштували послові захоплену зустріч. Меншиков петел себе із зухвалою гордовитістю. Він відразу ж заявив, що не бажає мати справи з міністром закордонних справ Фуад-Эфенди, що стояв на стороні французів по питанню про «святі місця», -- і султан, переляканий звісткою про зосередження двох російських корпусів у Бессарабії, звільнив Фуада й призначив бажаного Меншикову Рифаат-Пашу. У Європі звернули велику увагу навіть на чисто зовнішні провокаційні витівки Меншикова: писали про те, як він зробив візит великому візиру, не знімаючи пальто, «ак різко говорив він із султаном Абдул-Меджидом. З перших же кроків Меншикова стало ясно, що у двох центральних пунктах він нізащо не поступиться: по-перше, він бажає домогтися визнання за Росією права на заступництво не тільки православної церкви, але й православним підданим султана; по-друге, він вимагає, щоб згода Туреччини бути затверджено султанським сенедом, а не фірманом, тобто щоб воно носило характер міжнародно-правового зобов'язання за договором з царем, а не було б простим указом султана, зверненим до його підданим і извещающим їх про нового заступника й про права православної церкви. Що торкається питання про Ієрусалимський і Віфлеємський храми, то по цих претензіях Абдул-Меджид був готовий піти на всі поступки. Але тепер це пануючи вже не цікавило. 22 (10) березня > 1853 р. Меншиков прочитав уголос Рифаат-Паші таку вербальну Ноту: «Вимоги імператорського [російського] уряди категоричні». А через два дні він прочитав йому нову ноту, що вимагала припинення «систематичної й злісної опозиції». Відразу він представив проект «конвенції», що робила Миколу^: як відразу ж заявили дипломати інших держав, «другим турецьким султаном»,

63. Німецьке питання на Віденському конгресі 1814-1815.

Німецьке питання було слідуючим після польсько-саксонського. АвстріЯ та Росія вважали доцільним закріпити феодільну роздробленість Німеччини. Англія цим питанням не дуже цікавилась, а Прусія була безсила що небуть вирішувати. Тут Німеччині об'єднатись не вдалось.

Але Австрія (Меттерніх) подала план створння «Німецького союзу», в кий мали б входити Австрія, прусія та інші німецькі держави (38 шт). Але прийняття рішення було зірване відновленням Наполеонівської влади.

64. Зовнішня політика Директорії. Наполеон Бонапарт.

Уся зовнішня політика Директорії та її адміністративний апарат залежали від воєнних перемог. Контрибуції ат пограбування стали соновним джерелом збагачення та доходів Директорії. Гловною задачею Дипломатії було найбільш вигідне використання воєнних перемог та в створенні кола залежних держав на східному кордоні. Італія була джерелом продуктів та грошей, Єгипед мав би бути дпомогою а завоюванні Індії.

Що ж до безпосередньо дипломатії, то це була так звана «дипломатія генералів», за конституцією Директорія вела переговори, заключала договори, назначала дипломатичних агентів. Була також створена Комісія (міністерство) по закордоннип справам, але міністр в ній не мав політичного впливу. Але фактично дипломатія знаходилась при владі у воєнних генералів (наполеон, Моро) республіки, вони підписували і перемир'я і прелімінарні договори без врахування інструкцій Директорії. Тон дипломатичних договорів був в дусі насилля, різкості та грубості.

Згодом мзс був призначений Тайлеран, до того він служив у жирондистів але він таємно служив і королю. Він був відомий не тільки як надзвичайно талановитий дипломат але й як лицемір. Весь адміністративний апарат Директорії базувався на взятках, Талеран ними не гребував також. Він вніс ряд змін у організацію мзс. Він поставив інститут консулів на корсить торговим інтересам, оскільки до того інтереси в них були в більшій мірі політичні. Таким чином головною задачею консулів була задача захисту торгівлі. Він також організував школу перекладачів,

Саме він підтримуав Наполеона у поході на Єгипед та нові завоювання. Після перевороту 18 брюмера він також був міністром і всі дипломатичні справи перейшли в його та Бонапарта руки.

65. Франко-німецькі воєнні тривоги 1874-1875.

Після франко-пруської війни, яку Франція програла, вона важко мирилася зі своєю невдачею. Німеччина ж набирала міць. Але Франція намагалась не йти на конфлікт і потребувала миру, тому що була занадто послаблена- їй потрібно було відновлювати сили.

Бісмарк намагався давити на Францію та погрожувати їй, він розраховував тримати її вдипломатичні ізоляції. Для цього він почав докладати зусиль над створенням Союху трьох імператорів, оскільки він боявся зближення Франції та Росії, а також обох цих країн з Англією або і Австрією.

Після зміни влади у Франції, а нова влада намагалась отримати реванш, бісмарк підозрював Францію у більшій союзоспроможності, тому почав робити кроки щоб цього запобігти. До цього Франція почала швидко відновлювати воєнні сили, а потім німецькі війська покинули Францію, що призвело до посилення Франції в плані незалежності у зовнішній політиці. Тому Бісмарк вдався до загрози війни, адже він вважав що Німеччині немає для чого чекати поки Франція відновить свої сили, а краще завдати удару першими.

Для дипломатичного наступу Бісмар використав заклики духовенства в Ельзасі та Лотарингії до повернення в лоно Франції.Він вимагав репресій проти тих хто такі всловлювання робив. Але переговори з цього приводу затягнулись, тому Ьісмар використав пресу, яка почала звинувачувати Францію у підготовці до війни і вимагала вді нім.уряду категоричних дій.

Віна з Францією була вигідна Німеччині ще й з економічної точки зору, але тут Бісмарк побоювався за нейтралілет інших країн, за який він ручатись не міг.

Франція ж почала просити захисту в Австрії та Росії, де заклик був сприйнятий зі співчуттям, до якого приєдналась навіть Англія. Тому перша воєна тривога була відвернута, адже Бісмарку довелося відступити.

Після цього Бісмарк послав дипломата Радовіца, щоб той підготував дипломатичний грунт для невтручання Росії або ж схилення її на німецький бік, але місія не вдалася.

Згодом послідували сфабриковані Бісмарком ряд статей в газетах які звинувачували Францію у збільшенні війська та підготовці до війни, хоча так воно і було. Але це робилось для того щоб справити враження на дипломатив інших країн, тобто створити грунт для ствердження що війна є неминучою та виправдати її.

Деказ-мзс Франції намагався привернути Англію та Росію на свій бік, вНімеччині ж вважали жоцільною превентивну війну. Але тут мзс Франції знову постарався і знову шляхом випуску ряду антинімецьких статей в газетах викликав хвилю співчуття у європейських країнах. Тривога знову була відвернута.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20, 21, 22, 23, 24, 25, 26, 27, 28