Історія міжанродних відносин - рефераты, скачать рефераты, бесплатно рефераты

Рефераты. Історія міжанродних відносин

p align="left">Однак незабаром царський уряд було все-таки змушене погодитися із цією ідеєю. І причиною тому була поява нового могутнього учасника "Великої гри" - Німеччини.

ЯКЕ З НИХ 75 Я НЕ ЗНАЮ

75. Візит Миколи 1 до Лондона в 1844 році. Російський проект поділу Отаманської імперії.

75. Загострення антагонізмів між двома блоками в Європі на поч. ХХ ст.

На початку XX в. відбулося оформлення блоків країн - учасниць Першої світової війни. З однієї сторони це були Німеччина, Австро-Угорщина, Італія, що оформилися в Потрійний союз (1882), і з іншого боку - Англія, Франція й Росія, що створили Антанту ( 1904-1907). Провідну роль в австро-німецькому й романо-британському блоках грали відповідно Німеччина й Англія. Конфлікт між цими двома державами лежав в основі майбутньої світової війни. При цьому Німеччина прагнула завоювати гідне місце під сонцем, Англія захищала сформовану світову ієрархію.

Германія на початку століття вийшла на друге місце у світі за рівнем промислового виробництва (після США) і перше місце в Європі (в 1913 р. Німеччина виплавила 16,8 млн. т чавуну, 15,7 млн. т стали; Англія відповідно - 10,4 млн. т і 9 млн. т (для порівняння Франція - 5,2 млн. і 4,7 млн. т відповідно, а Росія - 4,6 млн. т і 4,9 млн. т). Досить швидкими темпами розвивалися інші сфери національного господарства Німеччини, наука, утворення й т.д.

У той же час геополітичне положення Німеччини не відповідало зростаючій моці її монополій, амбіціям міцніючої держави. Зокрема, колоніальні володіння Німеччини були досить скромними в порівнянні з іншими індустріальними країнами. З 65 млн. кв. км сукупних колоніальних володінь Англії, Франції, Росії, Німеччини, США і Японії, у яких проживало 526 млн. тубільців, на частку Німеччини до початку Першої світової війни доводилося 2,9 млн. кв. км (або 3,5%) з населенням в 12,3 млн. чоловік (або 2,3%). При цьому варто враховувати, що населення самої Німеччини було самим численним із всіх країн Західної Європи.

Уже на початку XX в. підсилюється експансія Німеччини на Близькому Сході у зв'язку з будівлею Багдадської залізниці; у Китаї - у зв'язку з анексією порту Цзяочжоу (1897) і встановленням її протекторату над Шаньдунским півостровом. Германія також установлює протекторат над Самоа, Каролінськими й Марианскими островами в Тихому океані, здобуває колонії Того й Камерун у Східній Африці. Це поступово загострювало англо-германські, германо-французькі й германо-російські протиріччя. Крім цього германо-французькі відносини були ускладнені проблемою Ельзасу, Лотарингії й Руру; германо-росіяни втручанням Німеччини в Балканське питання, її підтримкою там політики Австро-Угорщині й Туреччині. Загострилися й германо-американські торговельні відносини в області експорту продукції машинобудування в Латинській Америці, Південно-Східній Азії й Близькому Сході (на початку століття Німеччина експортувала 29,1% світового експорту машин, у той час як частка США становила 26,8%. Провісниками Першої світової війни стали марокканські кризи (1905, 1911), Російсько-японська війна ( 1904-1905), захоплення Італією Тріполітанії й Кіренаїки, Італо-турецька війна ( 1911-1912), Балканські війни ( 1912-1913 і 1913).

Напередодні Першої світової війни різко підсилилася пропаганда мілітаризму й шовінізму практично у всіх країнах. Вона лягала на вздобренную ґрунт. Розвинені індустріальні держави, що домоглися відчутної переваги в економічному розвитку в порівнянні з іншими народами, сталі відчувати й своя расова, національна перевага, ідеї якого вже із середини XIX в. культивувалися окремими політиками, а до початку XX в. стають істотним компонентом офіційної державної ідеології. Так, створений в 1891 р. Пангерманський союз відкрито проголосив головним ворогом народів, що ввійшли в нього, Англії, призвавши до захоплення приналежних їй територій, а також Росії, Франції, Бельгії, Голландії. Ідеологічною підставою цього стала концепція про перевагу німецьких націй. В Італії велася пропаганда розширення панування в Середземне море; у Туреччині культивувалися ідеї пантюркізму із вказівкою на головного ворога - Росію й панславізм. На іншому полюсі - в Англії процвітала проповідь колоніалізму, у Франції - армійського культу, у Росії - доктрина захисту всіх слов'ян і панславізму під егідою імперії.

76. Основні напрямки зовнішньої політики Росії в першій половині 19 ст.
Зовнішня політика Росії. Добровільне приєднання Грузії до Росії в 1801 р. викликало загострення російсько-іранських отнощений. В 1804 р. Іран почав воєнні дії проти Росії. Війна, оказавшаяся затяжний, окончилась успішно для Росії. По Гюлистанскому мирі (1813) до Росії відійшли Північний Азербайджан і Дагестан. В 1806 р. Османська Туреччина, підтримувана Францією, розв'язала війну проти Росії. Довгий час війна не приносила успіху росіянином. Призначений в 1811 р. командуючим Дунайською армією М.И. Кутузов ( 1745-1813) у бої під Рущуком (червень 1811) завдав нищівного удару султанської армії, і зумів затягти значні сили ворога на лівий берег Дунаю, де вони були оточені росіянами й капітулювали. За Бухарестським договором, підписаному в травні 1812 р., до Росії відійшла Бессарабія й закріплювалося право торговельного судноплавства по всьому Дунаєві. Росія також домоглася надання Сербії внутрішнього самоврядування.

Російський уряд прагнув використовувати Тильзитский мир із Францією для зміцнення своїх позицій на Балтійськом море. Війна зі Швецією ( 1808-1809) завершилася Фрихсгамским договором, по якому Финляндия, що належала Швеції, була приєднана до Росії як Велике князівство фінляндське. Границя Росії була значно відсунута від Петербурга на Захід.

Основними напрямками зовнішньої політики правмтельства Миколи I були: боротьба з революційним рухом у Європі, прагнення захопити средневосточные ринки, приєднання до Росії Каспійського узбережжя й рішення східного питання, що означало перевагу в турецьких справах, установлення контролю в протоках Босфор і Дарданелли й вплив на Балканах.

Російсько-іранська війна 1826-1828 гг. завершилася Туркманчайским миром, по якому до Росії приєдналася східна Вірменія. Росія також здобула перемогу у війні з Туреччиною в 1828-1829 гг., і по Адрианопольскому мирі до неї відійшли Анапа, Поті, Ахалцих і Алхалкалаки. У цій ситуації ставало можливим і неминучим підпорядкування Росією всього Кавказу.

рух, Що Почався, мюридів1 в 30-х рр. очолив імам Шаміль, що одержав ряд перемог над російськими військами. На територіях Дагестану й Чечні він створив державну систему - імамат - із численною армією. Але вже наприкінці 40-х рр. у державній системі Шаміля стали проявлятися ознаки кризи. Царат скористався економічним і військовим ослабленням імамату. Переозброєна й російська армія, що чисельно збільшилася, перейшла в настання. В 1859 р. залишки війська Шаміля були остаточно розбиті.

Приєднання Кавказу до Росії було завершено в 1864 р.

Значно загострилися протиріччя між Росією і європейськими країнами після підписання в 1833 р. Туреччиною й Росією Ункияр-Искелессийского договору, що встановив оборонний військовий союз із зобов'язанням взаємного військового захисту.

До середини XIX в. східне питання в зовнішній політиці країн Європи зайняв найважливіше місце. Франція й Англія прагнули до військового й торговельного пріоритету на Середземне море; Австрія - до експансії території Османської імперії; Росія - до повного розгрому поодинці Туреччини, виходу в Середземне море, закриттю входу в Чорне море чужому флоту й посиленню впливу на слов'янські народи Балкан. Все це привело до Кримської війни ( 1853-1856), що почалася з переправи російських військ через р. Прут і заняття території Молдавії й Валахії. Восени 1853 р. російська ескадра під командуванням адмірала П.С. Нахимова ( 1802-1855) розгромила турецький флот у Синоп-Ской бухті. Але європейські держави не намеривались допустити перемоги Росії над Туреччиною. Англійські й французька військові ескадри ввійшли в бухту Золотий Ріг. Росія тепер змушена була воювати проти Англії, Франції, італійських держав - П'ємонту й Сардинії. Воєнні дії були перенесені в Крим. Головна військово-морська база Росії на Чорному морі - Севастополь виявилася в облозі. Після 11 місяців захисту Севастополь упав.

18 березня 1856 р. у Парижу був підписаний мир, по якому Росія уступала Туреччині частина Бессарабії, повертала міцність Карс. Росії заборонялося мати військовий флот на Чорному морі й відновлювати Севастополь як міцність.

Поразка Росії показало глибоку кризу самодержавно-кріпосницького ладу, її відсталість від передових країн Європи, настійно продиктувало необхідність корінних перетворень у всіх областях життя, вивело країну зі стану політичної нерухомості, викликало протест широких шарів суспільства проти існуючих порядків, обумовило ріст селянських виступів. Самодержавство змушене було приступитися до самовдосконалення й саморегулювання на основі ринкових відносин і волі громадян.

77. Австро-прусько-данська війна 1864 року та її значення.

Австро-Прусский союз і завоювання герцогств Гольштейн, Лауенбург і Шлезвиг.

Хто міг їм у цьому перешкодити? Політики «тріади»? Безсумнівно, вони проявляли більшу активність і гаряче бажали помститися за образу, якій тільки що піддався сейм. Вони зібралися у Вюрцбурге, вимовляли загрозливі мови, особливо за адресою Пруссії, пропонували підсилити чисто федеральні війська, що займали Гольштейн, проголосити Аугустенбурга государем трьох герцогств (17 і 18 лютого). Але король Вільгельм негайно ж направив до них генерала Мантейфеля, місіонера в ботфортах, і той без праці дав їм зрозуміти даремність і нерозсудливість їхніх змов. Багатозначні концентрації прусских військ відбувалися на границях Саксонії й Ганноверу. Монархи цих двох держав злякалися. Баварський король, призначений командуючим військами нової ліги, перебував у той момент при смерті. Через цього Бісмарк не випробовував ніяких побоювань, що вічно безпомічна політика Бейста, Пфордтена, Дальвика і їм подібних зможе перешкодити його підприємству.

З іншого боку, він відмінно знав, що у Франції немає ніякого бажання йому протидіяти. По вже відомих міркуваннях Наполеон III був мало схильний до активного втручання в справи герцогств. Крім цього, що тільки що спалахнуло в Алжирі (лютий 1964 р.) досить серйозне повстання турбувало імператора й певною мірою паралізувало його військову міць. Варто додати, що він тримав 40-тисячну рясно постачену армію в Мексиці. Завоювання цієї країни було далеко ще не закінчене. Правда, Форей взяв Пуэблу, вступив у Мексико й змусив там збори нотаблів проголосити, імператором ерцгерцога Максиміліана (травень - липень 1863 р.). З жовтня 1863 р. тюильрийский двір вів активні й важкі переговори із цим принцом, щоб домогтися прийняття їм корони; ерцгерцог жагуче бажав корону, але часом вона здавалася йому важкої й небезпечної. Переговори були майже закінчені (лютий - березень). Однак деякі розбіжності існували між ерцгерцогом і імператором Францем-Йосипом. Старавшийся їх улагодити Наполеон III не бажав тому в цей момент сваритися з австрійським двором. Через це він остерігся ставити препоны підприємству проти герцогств.

Залишався цар, що іноді дорікав себе, здавалося, зраді датському королеві, своєму родичеві й союзникові. Але в той час, як і в 1863 р., польське питання заслоняло в його очах всі інші. Безсумнівно, повстання в привислянских губерніях ішло на спад, але ще не було повністю подавлене. Якби, як того побоювалися в С.-Петербурзі, навесні 1864 р. у всій Європі бурхливо розвилася політика, що заохочується Наполеоном III, національностей, польське повстання могло б одержати нову силу й знову стати грізним. Таким чином, було необхідно терміново його придушити. Але такого результату не можна було досягти без лояльного сприяння Австрії. Повстання продовжувало харчуватися з Галичини й харчувалося тільки там. Через цього Олександр II дав зрозуміти Вільгельмові, що якби він зміг домогтися в короткий строк від Франца-Йосипа вживання заходів нагляду, здатних прискорити скорення Польщі, він у свою чергу закрив би очі на війну за герцогства й на її наслідки Бісмарк поспішив тому послати у Відень наділеного даром переконувати Мантейфеля. Останній сказав австрійським міністрам, усе ще стривоженим мовою французького імператора від 5 листопада 1863 р., що Наполеон III, досить можливо, буде сприяти навесні нападу Італії на Венеціанську область. За його словами, Пруссія формальною угодою охоче гарантувала б Францу-Йосипу його не німецькі володіння. Але необхідно було, щоб він попередньо пішов назустріч бажанням пануючи. Угода була укладена. 9 лютого 1864 р. у Галичині було оголошено облогове додавання. Це було смертним вироком для польського повстання - йому стояло бути роздавленим плин декількох тижнів. Через кілька днів після цього була укладена секретна угода, запропоноване Мантейфелем Рехбергу. Продовження цієї історії покаже, чи був Бісмарк цілком щирим, беручи на себе зобов'язання захищати Австрію.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20, 21, 22, 23, 24, 25, 26, 27, 28