ПЕРЕДМОВА
Праця Аркадія Жуковського, що подається нижче, є його дисертацією, за яку він здобув у січні 1969 р. ступінь доктора від Філософічного факультету Українського Вільного Університету. Треба додати, що дисертація д-ра А. Жуковського є третьою по черзі дисертацією з історії Православної Церкви, що їх надав за останні роки Український Вільний Університет; авторами двох попередніх дисертацій є протоієреї Православної Церкви.
А. Жуковський світська людина, з широким науковим та громадським зацікавленнями. Спочатку наукова увага його була присвячена історії Буковини (він співредактор та співавтор фундаментальної книги «Буковина -- її минуле й сучасне», Париж 1956; він також автор « Історії Буковини» в цьому виданні); крім того, йому належать розвідки про українсько-румунські культурні взаємини. За останній час найбільш цікавить його історія Цер-кви та церковних відношень. Він брав також участь у монографії «Taras Chevtchenko -- sa vie et son ceuvre», Paris, 1964, впорядкував брошуру «Square Taras Chevtchenko a Paris», 1969 та склав бібліографічну працю «Шевченкіяна у бібліотеках Парижу» Париж, 1961.
Монографія А. Жуковського, крім вступу, поділяється на три розділи: І. Велика й суперечлива постать Петра Могили (Спроба оцінки Могилознавства); II. Молдавський воєводич на Київському митрополичому престолі (біографічний нарис Петра Могили) та III. Ідея церковної єдности в творчості Петра Могили. Фактично до останнього розділу включено окремий -- «Висновки», які заслуговують на те, щоб їх відокремити від усієї праці. Такий є загальний зміст цієї монографії.
Перший розділ з'ясовує систематизовану історіографію всього питання, що автор назвав «Могилознавством». Він подає, у критичному аспекті, величезну історіографію праць, присвячених Петрові Могилі різними мовами. Дуже важливо, що автор широко використовує праці російських дослідників, як проф. С. Голубев, проф. о. Ф.Тітов, що являють собою тепер бібліографічну рідкість. Вводячи читача в світ протилежних думок, автор зберігає об'єктивність.
Другий розділ, присвячений біографії Петра Могили, дуже добре списаний, базується на великій літературі, включаючи румунську. Біографію Петра Могили автор подає па тлі історії Україну.. Віч з'ясовує джерела релігійних переживань Петра Могили. Не західньо-европейська освіта, яку він вважає за леґенду, а Львівське братство, що з ним були пов'язані, як його патрони, члени родини Могил, впливало на світогляд молодого воєводича. Переїзд Петра Могили до Києва, зблизив його з Київською братською школою, головне з митрополитом Йовом Борецьким. У цих двох школах, серед їх видатних діячів молодий маґнат встановив ті церковні та наукові зв'язки, що тривали до його смерти. Зі Львова він перетягнув до Києва видатніших діячів свого майбутнього гуртка: Ісая Трофимовича-Козловського, Сильвестра Косова, та інших. Львів -- видатний осередок освіти Східньої Европи, тодішня фортеця православія -- став мостом між Києвом та Европою.
Цінні психологічні міркування А. Жуковського з приводу мотивів та мети, що з ними молодий маґнат, перед яким слався шлях блискучої кар'єри, зрікся її та ціною тяжкої боротьби, порушення церковних традицій, у 30 років взяв на себе тягар керівництва найбільшою твердинею Православної Церкви. Приймаючи чернецтво, добиваючись архимандритства, Петро Могила вже мав перед собою плян і твердо, рішуче, без вагань прямував до його здійснення. Він зустрічав противників на всіх ділянках боротьби, але вийшов переможцем і підніс Києво-Печерську Лавру, а разом і Православну Церкву на таку височіні), про яку вже забули люди.
Характеристика Петра Могили ясно показує, що вся боротьба за архимандритство й само архимандритство було ступенем до найвищого становища у Православній Церкві: митрополичого престола.
Автор об'єктивно висвітлює всі факти психологічного та юридичного характеру, пов'язані з останнім етапом цієї боротьби: перебіг справ на сеймах, «Пункти заспокоенія», та обрання Петра Могили на митрополичий престол. Цей факт дійсно був найзпач-ніший в історії України XVII ст. до Хмельниччини. Свідомий своєї мети, Петро Могила твердо йшов до неї та без вагань і жалю нищив есе й усіх, хто стояв на перешкоді. П'ять років життя вій поклав на боротьбу з митрополитом Ісаєю Копипським, бо в ньому бачив не власного ворога-конкурента, але розумів, що то була боротьба за майбутнє Православної Церкви, за її незалежність.
Велич Петра Могили підкреслює автор характеристикою його діяльности в галузі культури: реставрація церков, повернення церков, що їх взяли уніяти, а головне -- внутрішня організація Церкви, братств. Надзвичайно показовий заповіт Петра Могили, який дуже великі кошти залишив на школу, на Церкву. Так з цього розділу постає живий образ Петра Могили в його маеста-тмчнггі величі.
На підготованому двома розділами ґрунті, побудований третій розділ: його присвячено кардинальному питанню в діяльності Петра Могили, що викликав найбільшу й найгострішу полеміку між православними та католиками. Це ідея церковної єдности в діяльності Петра Могили. Це найбільший розділ, що завершує монографію та надає їй виняткового значення.
Головною тезою цілого розділу є слова автора, якими він розпочинає III розділ : «Не зважаючи на свою відданість православній справі, віч (Петро Могила) не був засліплений конфесійним фанатизмом, його всестороння освіта та широкий світогляд ідей дозволили йому цінити все, що було добре у інших ісповіданнях»... «Він розумів, що поодинокі вїроісповіданпя і вірність їм не сміють затьмарювати саму основну засаду християнства -- любов до ближнього, не повинні стояти на перешкоді до зближення вірних Христової Церкви різних віроісповідань ». Під таким кутом зору автор оцінює всю діяльність Петра Могили, вносячи в це розуміння максимальний об'єктивізм, що характеризує його працю.
Петро Могила, нащадок прадідів, що боролися за православну віру, весь час залишався вірним їй, але тяэюко переживав роз'єднання Церкви й все життя шукав шляхів для об'єднання її... «Сама ця діяльність, пише далі А. Жуковський, розкриває ще одну важливу ділянку його діяльности, ділянку, якою він попри несприятливі тодішні умови, випередив більш як на три століття екуменічну акцію, і завдяки їй його постать набирає на актуальності й величі».
Автор стежить за діяльністю в цьому напрямку Петра Могили з 1623 року, а головне його стосунки з Мелетієм Смотрицьким та шукає причину розходження їх; він зупиняється на невдачі проекту «замирення» 1629 року, що викликав заборону Риму та протест з боку православних. Але в нових спробах 1636 року Адама Санґушка ім'я Петра Могили згадувалося, як єдиного канди-дата на українського патрїярха.
Найбільше уваги автор приділяє подіям 1643-1646 pp. -- проектові нової унії, головне аналізі проектів, що їх надіслано було до папи від православних. А. Жуковський погоджується з о. А. Великим у припущенні, що авторами «Думки одного польського шляхтича грецької релігії» були Петро Могила та А. Кисіль. Проте він не погоджується з тим, що о. А. Великий відповідальність за невдачу перекладає на сторону православних. «Проблема церковного зближення була на багато більш складною», пише А. Жуковський, і пояснює так: «вона лежала в нерозумінні обидвох сторін; православні бажали порозуміння, але як рівним з рівним, бажали з'єднання, але не поглинення, а тим менш підкорення. А Курія... нову паству приготовилася перетворити на таких же упіятів, як ті, яких вона виховала за 40 літ». Аналізуючи причини, що робили спроби поєднання невдалими, А. Жуковський іде далі, ніж ішов Петро Могила; Могила дбав за збереження «обрядів» Православної Церкви; А. Жуковський називає ці обряди «специфічністю проявів душі східнього християнства», яку не можна було поєднати із специфікою західнього. З одного боку, цезароцентралізм, раціоналізм, сувора організаційна структура, строга логіка, оперта на канонах, а, з другого, прагнення до внутрішньої автономії-автокефалії, соборне управління, участь світського елементу (братства, козацтво), вільна інтерпретація icnoei-дання віри, каже автор.
Однією з причин невдач унїйпих заходів автор вважає її засекреченість. Записка була анонімна і з смертю авторів вона зникла з історичного кону.
У зв'язку з цією головною метою -- об'єднання церков, А. Жуковський ставить літературну діяльність Петра Могили. Для того, щоб підготовити гідно православну сторону до діялогу з католицькою, Петро Могила створив видатуііший твір свого життя
-- «Православне ісповідання віри». Автор відкидає погляд, що то був полемічний твір чи то антикатолицький, чи то антипро-тестантський. У ньому не було жадних чужих тенденцій, лише глибоке вивчення джерел християнства. «Православне ісповідання» та «Малий катехизис» озброїли православних в можливому діялозі з католиками і мали довести, що вони мають свое зфор-мульоване «ісповідання».Другим видатним твором був «Требник», що був своєрідною енциклопедією, ствердженням східньоіо обряду.
Третій видатний твір --- це анонімний «Літос», участь у творенні якого Петра Могили незаперечна. Ці три твори автор об'єднує в єдиний ком7ілекс, гар в них Петро Могила, хоч мав домінуючу, ролю, не був единил автором. У цих творах була спільна ідея : показати Православну Церкву як ідеологічно оформлену, міцну, яка нічим не поступається перед західньою. Готуючись до діялогу, П. Могила, розуміючи, що перемога маже бути на боці сильнішого, хотів довести, гцо православна релігія є не менш вартісна, ніж католицька.
У висновках автор дає стислу характеристику тих політичних умов, що спонукали Володислава IV до унійних заходів; вони почасти впливали й на Петра Могилу. Він розумів, що піднести престиж Православної Церкви молена було лише за умовою співжиття з іншими Церквами, але зберігаючи внутрішню незалежність-автокефалію, тому й унія му сіла бути співжиттям, а не поглиненням. В тому полягало розходження між Могилою та Мелетієм Смотрицьким, який понижуючи все, що стосувалося до Православної Церкви, хотів викликати у православних почуття мен-шовартости.
Петро Могила погоджувався на ігомпроміс, па максимальні поступки в догматичних розходженнях, які (за висловом автора) « мали загально-інтернаціональний характер » -- справа Євхаристії, чистилища, примат папи, навіть --- походження Се. Духа, -- але був непримиренний у питаннях обрядів Східньо Церкви, її соборного устрою і т. д., в чому виявилася душа східнього християнства. Петро Могила чітко формулював автокефалію Української Церкви : «Наш митрополит не ходитиме ні до Риму..., ні до Константинополю..., але хай буде постійно хіротонізований собором місцевих архиепископів і спископів»; єпископів мае призначати митрополит і вони йому складатимуть присягу.
Такий стисло зміст монографії А. Жуковського. Цінність її збільшує велике число додатків, серед яких багато оригінальних документів та копій з праць, що стали бібліографічними раритетами.
Тема цієї дисертації викликала не раз заперечення та сумнів -- чи варто знову писати на тему, яка, здавалося, була вже вичерпана протягом 100 років видатними істориками різних країн? Вже стислий зміст цієї праці показує, що автор мав повну слушність, обираючи цю тему. Він зробив ревізію та критичну оцінку думок своїх попередників, з нової точки погляду -- повного, максимального об'єктивізму, з одного боку, й прагнення до екуменізму, -- з другого. Без перебільшення можна сказати, що А. Жуковський дав блискучу характеристику Петра Могили: в ній нема ідеаліза-ції, замовчування темних рис його діяльности, ні обвинувачення в них і замовчування того великого значення, яке має він для України, для історії Церкви. З сторінок монографії А. Жуковського виступає жива людина, дитина своєї доби, але й творець цієї доби, носій великих ідей і дійсно найбільша людина XVII ст., як характеризує його автор.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20, 21, 22, 23, 24, 25, 26, 27, 28, 29, 30, 31, 32, 33, 34
