1) Насамперед ідея едности випливала із самої Христової науки на підставі Євангельських писань, де сказано, «щоб було одно стадо і один пастир». Про єдність православні моляться при кожному Богослуженні. На пропозиції латино-уніятів про з'єднання Могила відповів: «Ми самі цього бажаємо. Свята Східня Церква щодня просить Господа, щоб Він шляхами, Йому відомими, довів розділені церкви до того єднання, яке існувало між ними майже впродовж тисячоліття» 182).
Послідовність вимагала від кожного християнина перейти від деклярації до реалізації. Напевне Петро Могила був надхнений також цією божественною волею у своїх заходах порозуміння.
2) Розбиття Христової Церкви та взаємне поборювання ослаблювало саму Христову віру, через що поставали різні єресі, які баламутили вірних, доводячи їх до збайдужіння. Розбиття церков негативно впливало на організаційну дисципліну духовенства та сприяло своєрідній анархії. Цих відосередніх проявів Могила був постійним противником.
3) Релігійна распря найбільшої шкоди наносила українському народові, де духову ворожнечу і боротьбу «Руси з Руссю» підсилювали чужинецькі політичні чинники, тримаючи український народ у своїй залежності. Вже тоді назрівала ривалізація між Варшавою, Московщиною і Туреччиною, які використовували для своїх цілей Константинопіль і Ватикан та намагаючись заогнювати суперечності між православними й уніятами. Тому й потреба порозуміння і внутрішньої релігійної едности саме для українців була найбільш імперативною. Цю потребу, разом з іншими тодішніми провідними індивідуальностями, відчув і Київський Митрополит.
4) На хід тодішніх церковних справ значний вплив мали також і деякі безпосередні політичні пляни Речіпосполитої. Після війни, що її вів Володислав IV проти Москви, він приготовлявся воювати з Туреччиною. Для цих плянів йому було потрібно мати допомогу козаків, які, як відомо, ставили насамперед вимоги церковного порядку. Тому намаганням короля було відділити православних українців від Константинопільського і Московського патріярхів, протиставляючи їм український патріярхат. А для цього було потрібно мати згоду Апостольського Престолу, тому були й заходи Володислава IV для порозуміння православних з уніятами. Петро Могила, який співчував державним плянам Речіпосполитої, родинно був зв'язаний з впливовими людьми Польщі й був зобов'язаний Володиславу IV за часткові уступки православним з 1632-35 pp., не міг не взяти участи у спробах порозуміння між двома церквами. Не забуваймо, що Могила, як нащадок молдавських воєвод мав державницьку концепцію і тому прагнув до легальних форм існування української церкви, сподіваючись здобути для неї права, однакові з католицькою церквою. Бажання легального становища та визнання існуючого політично-державного стану на Сході Европи й були причиною початкового непорозуміння і зіткнення Могили з революційною козаччиною.
5) Для Могили, як і для деяких інших тодішніх керівників церковного життя, було ясним, що Польща не може піти на vc-тупки православним без згоди Апостольського Престолу. А формальне визнання останнього могло забезпечити цілком леґальне становище православній церкві супроти Речіпосполитої та здобути для Ієрархії і кліру права, яких не добились навіть уніяти.
6) Мабуть, не чужою була для Могили і перспектива патрі-яршого сану, за посередництвом якого він міг відограти провідну ролю для всього православного світу. Присмерк Константинополя та на відповідному рівні поставлена освіта й релігійні видання у вееправославному розмірі («Православне ісповідання віри», «Літургіаріон», «Требник») напевне заохочували енергійного і молодого ще відносно київського митрополита. Цю гіпотезу підбудовує польський історик Я. Волінський в ствердній формі: «Могила, від початку виконування обов'язків митрополита, виявив виразно намагання звести до мінімуму фактичні зв'язки польської митрополії з царгородським патріярхом: амбітний митрополит напевно в душі мріяв, що патріярша мітра прикрасить його голову» 183).
7) Бувши людиною, яка прийшла на український ґрунт іззовні, людиною, яка не пережила наслідків Берестейської унії безпосередньо, митрополитові П. Могилі було легше, ніж іншим, приступати до переговорів.
III. Умови переговорів
1) Уся трудність переговорів між православними і католиками полягала в тому, що останні уважали, що вони єдині зберігають справжню Христову науку і тільки вони покликані її пояснювати і проповідувати, що тільки католицька віра веде до спасіння. Тому вони дивилися на інших як на блудних людей, які для свого спасіння му сі ли покаятися і навернути на лоно істинної віри за традиційного формулою: «прийдіте і поклоніться».
Навчені таким досвідом, православні ставилися з великого обережністю і недовір'ям до всього, що походило з Риму.
Починаючи свої заходи в справі порозуміння між двома сторонами, Могила виступав з становища рівнорядних чинників, як рівний з рівним, не маючи ніякого почуття меншовартости. Бувши людиною практичною, він розумів, що переговори можна вести тільки з позиції сильного. Тому Могила намагався зміцнити становище православної церкви щодо освіти, науки та організованости.
2) Якщо йде мова про шляхи здійснення порозуміння, то київський митрополит не думав їх проводити авторитарно, чи тільки разом з ієрархією, але до співвідповідальности хотів притягнути також найактивніші верстви українського народу, намагаючись загально-прийнятим в українському суспільстві -- соборним способом вирішувати важливі справи. Саме ця соборність, на відміну до суворої авторитарности папи, характеризувала два підходи : західній і східній.
3) Могила надавав велике значення тому, щоб у вирішенні релігійної справи брали участь також миряни, насамперед шляхта, яка в ті часи відогравала значну ролю в суспільно-державному організмі. Відсутність саме шляхти на Берестейському соборі, Могила уважав за великий мінус.
4) У кінцевій фазі релігійне узгіднення мало дістати санкцію державного чинника за посередництвом державного сейму. Співучасть державних інстанцій не була тільки для престижу, а насамперед мала зобов'язувати Речіпосполиту, щоб вона шанувала прийняті на соборі-ссймі рішення.
5) Шукаючи причин невдачі Берестейської унії, яка не досягнула поставлених перед нею завдань, бо як Польща, так почасти і Апостольський Престіл трактував українських уніятів як другої категорії вірних, Могила уважав, що спонукою до переговорів не повинні бути матеріяльні полегші, чи відзначення ієрархії, а тільки моральні моменти, за які визнавці повинні бути готовими на найбільші жертви.
6) Бувши позитивно наставленим до початкових ідей М. Смотрицького, згодом Могила з найбільшим обуренням поставився до спроб пониження престижу православія та методів потаємно підпорядкувати православну церкву -- католицькій. Смотрицький потаємно прийнявши унію, послідовно понижуючи все, що було православне, хотів викликати в православних почуття меншевартости, щоб, згодом, вони прийняли унію. Могила ж прагнув до порозуміння з позиції сильного, скріплюючи православіе та захищаючи його віронауку, обряд, традицію.
IV. Концепція зближення і порозуміння церков
Визнаючи зближення і порозуміння між православними і католиками за потрібні й корисні для Христової церкви, визначивши шляхи, якими вони повинні відбуватися, П. Могила накреслив також концепцію свого з'єднання, союзу-унії.
1) Петро Могила притримувався погляду, що між православною і католицькою церквами, щодо віронауки, є багато спільного, а відмінності, які існують, є більш формальними, стосуються до самого пояснення. Виходячи з цього принципу, Київський митрополит міг визначати відтинки, на яких було потрібно знаходити узгіднення-компроміс, а з другого боку -- відмінності, які були недоторканими.
2) Бож концепція Могили воліла своєрідний союз, названий унією, в якому шукалося співжиття різних церков, які визнавали б загальні віроісповідні засади -- догми, загальний авторитет первоіерархів Західньої і Східньої Церков, при збереженні їхньої внутрішньої нєзалежности -- автокефалії. Тому й настоював П. Могила на тому, що унія, в його розумінні, це не є «unitas» -- єдність, поглинання, злиття, тільки -- співжиття рівнорядних і незалежних одна від однієї церков, зв'язаних в одне ціле, за принципом «злука не нарушус злучених частин». Унія в розумінні Могили це своєрідна ідентифікація -- ототожнення православія з римським католицизмом, а не підкорення адміністративне і догматичне.
3) Київський митрополит шукав узгідпення-компромісу на відтинку догм, злагіднюючи становище православної церкви в тих пунктах, в яких були розбіжності з католицькою церквою, одночасно очікуючи від другої сторони певних концесій. З виданих підставових тсологічно-обрядових праць («Катехизис», «Требник») видно, що Могила знаходив узгіднюючу форму в справі Св. Євхаристії, в справі існування третього місця між раєм і пеклом (чистилище), не загострював питання про походження Св. Духа, а в здогадному його листі -- визнавав примат Римського патріярха, примат, який визнавали у своїх початках, всі християни. Це були далекосяжні -- максимальні поступки, які могли стати базою до реалізації тривкого союзу; було потрібно тільки аналогічного кроку з другої сторони.
4) Мавши узгіднюючий погляд щодо догматичних розходжень, Могила був непримиренним, якщо йшла мова про обряд Східньої Церкви, про її соборний устрій, як специфічні прояви душі східнього християнства. Історичний розвиток східнього християнства був таким, що він витворив свої специфічні форми, глибоко пов'язані з його духовістю і відмінні від латинської обрядности. Спроба підпорядкувати один обряд другому є проти-природна і шкідлива. Для Могили «Обряд -- це образовий вияв церковної думки, витвореної різними історичними умовами, тому в нього вноситься елемент національний» (Літос, Архив ЮЗР, ч. І, т. IX, стор. 22). Могила добре розумів, що віра всіх
207християн с тотожна, тільки кожний народ має свої власні форми для вияву цієї віри. Захищаючи східній обряд, встановлений на українських землях, Могила обороняв специфічності вірування українського народу, і на цьому відтинку не допускав ніяких зовнішніх втручань. Поєтупаючись у догмах, а захищаючи обряд, Могила виявився податливим в тому, що має загальноінтер-національний характер, а з завзяттям обороняв обряд, який єдиний в церкві носить національний характер. Це додатковий момент для тих, хто посуджують митрополита в його байдужому, чи навіть негативному ставленні до українського народу.
5) Щодо внутрішньої організації православної церкви на Україні, Могила волів, щоб вона розвивалася незалежно від зовнішніх церковних чинників, він писав: «Наш митрополит не ходитиме ні до Риму... ні до Константинополя... але хай буде постійно хіротонізований собором місцевих архиєпископів і єпископів». Так само єпископів назначуватиме київський митрополит і вони складатимуть тільки йому свою присягу. Це ясне зформулювання автокефалії української церкви сприяло ідеї українського патрі-ярхату, яку кілька разів висувалося в цей період, але яку поборював як Рим, так і Царгород.
6) Внутрішня автономія не виключала визнання вселенськос-ти християнської церкви і тому Могила уважав за вказане бути в безпосередньому зв'язку з Константинополем, а також в посередньому з Римом. Форми цих взаємозв'язків мали бути визначені залежно від вільного діяння Константинопільського па-тріярха та від порозуміння між останнім і папою.
Намічена вище концепція була на той час досить революційною і вона знаходила опір як серед українського суспільства, так і зовнішніх чинників. Не маючи змоги її проводити в цілості, Могила намагався хоч частково злагіднити ставлення православної церкви до католицької. Він оминав сутичок, злагіднював розходження, не допускав до загостреної полемічної боротьби. Це й була програма мінімум екуменізму Київського Митрополита.
V. Ставлення до уніятсько'і церкви
Боротьба за відновлення прав української православної церкви під Польщею, почавши з 1620 р. велася саме під кутом повернення відібраних уніятами православних церков, дібр чи адміністративно-церковних посілостей. Наскільки ця боротьба набирала загострених виявів, може свідчити факт, що після трьох століть знаходимо ще тепер таке пояснення цих співвідношень: «Рутський мусів в архиєрейських ризах ставати на порозі церков і так боронити їх перед загарбниками» (православними, які відбирали свої власні Божі храми -- А. Ж.), та що «в Римі прийняли ці пункти (пункти замирення -- А. Ж.) з обуренням, як противні Божим і людським законам» 184).
Часткові успіхи православних в 1632-33 pp. були здобуті завдяки вдалій коаліції з протестантами проти консервативних намагань латино-уніятської групи на Варшавському сеймі.
Ще за часів архимандритства Могила був у добрих відносинах з митрополитом Иосифом В. Рутським, спільно змагаючись, щоб «Русь не нищила Русь », доки ці заходи не були розладнані невідповідною поведінкою М. Смотрицького.
Наскільки відповідас правді твердження М. Грушсвського, що Могила мав уложити компроміс з Римом ціною уніятів, в наслідок якого « Могила мав одержати зверхність над уніатськими владиками і повернути уніятів назад до руської церкви » 185), ---на це не маємо достовірних документів. Натомість багато документів свідчать, про подібні пляни польського короля.
Не зважаючи на суперництво і взаємне поборювання уніятів з православними в справі посідання церков, манастирів та їхніх дібр, траплялися й виняткові випадки, коли обидві сторони порозумівалися між собою, наприклад в 1635 p., коли наступило між ними добровільне згопорення, згідно з яким православні уступили уніятам Гродненський манастир, а останні -- православним Киево -Видубицький.
Передчасна смерть митрополита Петра Могили, яка забрала його в повному розгарі творчих сил, бо він прожив тільки 50 років, не дозволила йому здійснити багато розпочатих заходів і плянів, між: іншим також його акцію для зближення церков. Впродовж довгого періоду часу ця ідея залишалася забутою, а розпочате діло Петра Могили зазнавало найрізнорідніших пояснень і осудів. Але три століття після екуменічних спроб Могили, ця акція знову стала актуальною і тепер різні чинники прагнуть до її вирішення. У цих новітніх спробах цінним досвідом повинна послужити й ініціатива Великого Київського Митрополита.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20, 21, 22, 23, 24, 25, 26, 27, 28, 29, 30, 31, 32, 33, 34
