«Року 1647 представився (помер) пресвятійший архиепископ і митрополит Київський і благочестивий Галицький і всієї Русі Петро Могила, архимандрит печерський місяця грудня, 31 дня в четвер перед св. Василісм. Година третя вночі: стояв в св. Софії аж до 9 березня, тоді був день вівторок, другий тиждень посту. В цьому ж році 25 лютого вибраний на митрополію київську Сильвестр Косів, тоді був четвер сирного тижня »238). Слідом за цим джерелом дотримувалися цієї дати: С.Р.(ождественський) 239), Е. Кіммель240), Бухберґер 241). Тоді як А. Мальві і М. Віллер беруть дату написання заповіту за дату смерти, а саме -- 22 грудня 1646" (ст. ст.) 242).
Тлінні останки П. Могили перенесено до Собору Св. Софії, де вони перебували до 19 березня 1647 p., коли їх поховано «на вказаному ним самим місці у великій Печерській церкві у лівому крилосі, між двома стовпами. Над прахом його немає ні монумента, ні надгробника: але Академія служить живим пам'ятником цьому великому ієрархові» 243).
На похороні проповідь виголосив один з вихованців колегії -- Йосип Калимон, який видав її польською мовою під назвою: «Поновлений жаль» 244).
Па місце Петра Могили київським митрополитом був вибраний на соборі 25. 2. 1647 р. один з його близьких співробітників Сильвестр Косів 245), а на печерського архимандрита вибрано 25. 1. 1647 р. Иосифа Тризну 246).
НововибранІ наступники продовжували намічений своїм Великим попередником шлях; могилянська доба вступала в нову фазу свого існування, але відсутність самого Могили відчувалася. Про цс й писав 24 роки пізніше ректор Колегії, Лазар Баранович: «Могила скрила од нас Могилу. При тому пастирю прийнялась у нас добра нива. Не можна досить оплакати Могилу : був він нам отець і пастир любий. Любовного любо прийняли в небі, а нам би потрібен був другий Могила» 247).
РОЗДІЛ III
ІДЕЯ ЦЕРКОВНОЇ ЄДНОСТІ! В ТВОРЧОСТІ ПЕТРА МОГИЛИ
Петро Могила увійшов в історію як велика постать української православної церкви, яка не тільки продовжила діло своїх попередників -- Єлисея Плетснецького, ЗахарІЇ Копистенського, Йова Борецького -- у відродженні прадідівської віри, але також створила для неї солідну основу, даючи високу освіту для духовенства та виробленням ідеологічної основи -- «Православного віроісповідання».
Але, не зважаючи на свою відданість православній справі, він не був засліпленим конфесійним фанатиком, його всебічна освіта та широкий світогляд дозволили йому цінити все, що було добре у інших віровизнаннях. Тому він не побоявся взяти за зразок систему навчання езуїтів для своєї школи. Він розумів, що поодинокі віровизнання і вірність їм не сміють затьмарювати саму основну засаду християнства -- любов ближнього, не повинні стояти на перешкоді до зближення вірних Христової Церкви різних віровизнань. Петро Могила добре розумів шкоду, яку приносить розбиття і взаємне поборювання поодиноких церков, а тим більше, що події з 1596 р. внесли роздор і ворожнечу між населенням українського і білоруського народів. Перейнятий саме таким розумінням ролі православія і християнства, Петро Могила залишаючись вірним своїй прадідівській вірі, на протязі усього свого життя робив намагання для узгіднення дії зближення, а в майбутньому і з'єднання з іншими християнськими церквами, насамперед з католицькою, з якою безпосередньо стикалася українська церква на Західніх Українських Землях.
Таке наставления Могили випливає з усіх його актів на становищі києво-печерського архимандрита та пізніше київського митрополита, тема, над якою слід докладніше зупинитися.
Не зважаючи на вище вказане становище нашого церковного ієрарха щодо проблеми зближення і едности церков, на протязі віків різні історики по-різному пояснювали його наставления, що й призвело до розходження в оцінці й самої постаті Великого Митрополита, питання, яко не знайшло свого остаточного вирішення дотепер. На наш погляд, само ця діяльність Петра Могили розкриває ще одну важливу ділянку його діяльності, ділянку, якою він, не зважаючи на несприятливі тодіигні умови, випередив на більш як три століття екуменічну акцію і завдяки якій його постать набирає тільки актуальности й величі.
Трохи іншу оцінку екуменічній діяльності Петра Могили давали більшість істориків. Так:
-- Багато православних дослідників замовчували, відкидали як провокативні вигадки з боку католиків, або щонайменше применшували вагу починань в цій ділянці (М. Костомаров, Макарій Булгаков, В. Аскоченський, С. Голубев, Хв. Тітов, І. Міхальческу, І. Власовський).
-- Деякі католицькі та російські історики перекручуючи історичні дані з життя Митрополита, намагалися представити його як своєрідного агента Ватикану, який нещиро трактував православне віровчення і потай ісповідував католицизм (Я. Суша. А. Ґепен, Г. Флоровський, А. Карташев).
-- Приймаючи останню тезу за правдиву, деякі православні історики уважали Могилу за зрадника православія «поляка в православній рясі» (П. Куліш, М. Василенко). До цієї категорії можна зачислити і частину совстських істориків, які з інших причин (атеїстично-москвофільських) трактували Могилу, як зрадника православія та як запроданця Ватикану і Польщі (Е. Мединський).
-- Окрему групу становлять історики, які байдуже ставилися до релігійно-церковної діяльности Могили і тукали в ньому не первоіерарха української церкви, а тільки реформатора культурного життя (М. Грушевський, М. Возняк).
-- Тільки мала група істориків, на підставі провірсних джерел, аналізувала як позитивну екуменічну діяльність Петра Могили (Е. Шмурло, Т. Йонеску, О. Оглоблин).
-- Очевидно, що між поданими категоріями було багато посередніх, де точка зору авторів різних світоглядів збігалася, (Т. Йонеску, о. А. Великий, більшість французьких і німецьких дослідників).
Важливо ще раз підкреслити, що ідея церковної едности не була ефемерним епізодом в діяльності Петра Могили, вона золотою ниткою пронизує усе його церковне життя, почавши від 1627 р. аж до самої смерти.
Говорячи про екуменізм та ідею едности церков, ми насамперед думаємо про заходи Митрополита знайти узгіднення з католицькою церквою, яка за посередництвом унії активно простягала свою сферу впливів на українські землі і була на той час єдиним значним релігійним чинником, з яким зустрічалося українське православіє.
Протестантизм тільки посередньо впливав на українські землі за посередництвом польсько-литовської шляхти (Хр. Радзівіл), через Семигород, Кенігсберзький університет, чи навіть збочення патріярха Кирила Лукаріса.
Українці мали безпосередній контакт з жидівським населенням юдейської релігії. До останньої П. Могила відносився надзвичайно толерантно і прихильно, про що свідчить одне з розпоряджень Київського Митрополита, яке наводить І. Талант, як документ, щоб заперечити твердження редакції «Нового Времени», яка намагалась довести ворожість всього населення Російської Імперії до жидів. Могила у своему розпорядженні писав:
«Усім священикам і християнам набожним людям, кому це буде потрібне, ми заявляємо смиренно прийняти до відома: 1) свободу християнську і несвободу старозавітну і людей старозавітних, які під страхом прокляття зобов'язані притримуватися записаних у законі Мойсеевім обрізання й обмеження щодо страв, тоді коли, християни вільні від тих обмежень і їм дозволено і благословенно всі харчі, що на торгу і в крамницях продаються; 2) що християнам, які із старозавітними людьми ведуть мирно торгівлю іншими предметами, -- дозволяється і благословляється їм, синам нашим духовним, з благословення Божого купувати і з благодарністго Господа Бога за Його дари уживати харчі, м'ясо ялове і бараняче жидівського різання. Крім цього ми закликаємо всіх, що живуть під одним законом, до сусідської дружби, згоди і приязні, а челяді християнській, яка служить у жидів, дотримувати закони і обряди християнські, дотримувати неділю, що їх господарі старозавітні не повинні забороняти; ми спонукуємо їх учити челядь свою страху Божого» 1).
Перед тим, щоб дати характеристику і оцінку цій діяльності, слід насамперед докладно розглянути, яке було наставления Петра Могили до зближення з католицькою церквою та яка його участь у цій акції у різні періоди.
А) УЧАСТЬ МОГИЛИ В АКЦІЇ ЗБЛИЖЕННЯ ХРИСТИЯНСЬКИХ ЦЕРКОВ
На протязі двадцятирічної церковно-релігійної діяльности Могили відзначаємо ряд спроб, більше етапів в ділянці узгіднон-ня, зближення, координації дії в аспекті майбутньої єдности з католицькою церквою. Цю акцію замирення православних з католицькою церквою названо у ватиканських документах першої половини XVII ст. «універсальною унією », хоч назва не є цілком вдалою, бо йдеться тільки про дві вітки християнської церкви, залишаючи на боці протестантську. Розглянемо п'ять періодів православно-католицького примирення і узгіднення, які творили етапи в ланцюгу екуменічної діяльности Петра Могили.
1) Перед-могилянські спроои перемир'я, період 1623-1627 pp.
Ворожнеча на релігійному полі між православними й уніята-ми сильно ослаблювала польську державу, тому перші спроби полагодження між обома сторонами були спричинені політичними моментами і розпочаті політичними чинниками в порозумінні і за згодою короля. Вже в 1623 р. відбулося перше намагання полагодити релігійний конфлікт, коли на сеймі порушувалася скарга православних у зв'язку з утисками, що вони їх зазнавали 2). Тоді створено при варшавському сеймі спеціяльну комісію, яка запросила на наради і митрополита Й. Борецького, і архиепископа М. Смотрицького, і завданням якої було знайти способи замирення. Однак це перше намагання не дало ніяких наслідків, бо православні владики заявили, що: «собор цей не може відбутися інакше, як під проводом царгородського патріярха. властиво немає про що й дебатувати, бо для релігійних диспутів нема ніякої підстави » 3).
Але й після цього, в 1623-24 pp. не припинилися заходи для привернення миру на релігійному полі. «Для цього світські люди литовсько-польської держави уклали досить оригінальний плян релігійного замирення : православні й уніяти повинні були зібратися на спільний собор і спільно вибрати патріярха. Ініціятори цього пляну мали насамперед політичні цілі. Вибір спільного патріярха значно улегшив би зв'язки литовсько-руського на-роду як з Росією, так і зі Сходом. Релігійна самостійність Західньої Росії (України -- А. Ж.) служили б тоді додатковою Гарантією нерозривности її з Польщею» 4).
В цей час ідеєю українського патріархату захопились і церковні кола уніятів (митр. Й. Рутський) і православних (архиеп. М. Смотрицький), вони також намітили конкретніші умови узгіднення і вирішили, що «українському патріярхові ні від кого не треба буде брати благословення» 5). З архівів Конґреґації Пропаганди Віри довідуємося, що в січні 1624 р. митр. Й. Рутський вислав на переговори з митр. Й. Борецьким і архиеп. М. Смотрицьким отця Івана, василиянина, який у своему звідомленні зазначав про труднощі унії, головне в справі визнання папи, бо православні не хочуть цілковито зривати з Константинополем. Тоді уніятська сторона запропонувала створити патріархат «на зразок того з Москви ». Православні мали звернутися до папи в справі номінації першого патріярха, з пропозицією, що наступників будуть в майбутньому обирати українські собори, а санкція папи буде тільки формальна 6).
Проте всі ці проекти не знайшли ніякого остаточного вирішення, з уваги на розходження між двома сторонами в наслідок ворожнечі, яка створилася після вбивства Й. Кунцевича (12. 11. 1623 p.).
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20, 21, 22, 23, 24, 25, 26, 27, 28, 29, 30, 31, 32, 33, 34
