В Києві Могила відвідував митрополита Йова Борецького, з яким незабаром подружився і який став його духово-релігійним провідником. Деякі дослідники уважають Й. Борецького за опікуна молодого Могили, який в невдовзі перебрав ролю гетьмана Хоткевича 63).
Поглиблення зв'язків з митр. Борецьким вплинуло на вироблення релігійного світогляду Могили, який почав брати активну участь в церковних справах. Ця участь ґрунтовно змінила життєвий шлях молдавського воеводича, який покинув світське життя, приймаючи чернечу рясу. В 1627 p., саме, коли йому минуло 30 років, закінчився перший період його життя, період, який можна назвати молдавсько-польським, а з його оселенням назавжди в Києві почався український період і служіння православній церкві на Україні.
2) П. МОГИЛА -- АРХИМАНДРИТ КИЄВО-ПЕЧЕРСЬКОЇ ЛАВРИ
Перехід із світського в чернечий стан Петра Могили був причиною різних інтерпретацій і оцінок самої особи архимандрита та наставления до нього ченців Києво-Печерської Лаври.
Насамперед намагатимемося вияснити -- які моменти спонукали П. Могилу до висвяти і очолення Печерської Лаври?
Відкидаємо два крайні пояснення, а саме, що молдавський воеводич прийняв чернецтво виключно з ідеалістичних моментів, з бажання служити церкві та схильности до чернечого життя і аскетизму 64), чи що він рішився на цей крок спонуканий матері-яльними вигодами, що їх запевняло керівництво маєтками Печерської Лаври та гонитвою за славою. Ми уважаємо, що обидві крайності є помилкові та що рішення П. Могили було наслідком всієї сукупности різнородних факторів, про які й хочемо згадати.
Про глибоку релігійність родини Могил і про їх прив'язаність до православія вже була мова вище. З одного боку, молодий Петро був свідком упадку православної віри на початку XVII ст. як в Молдавії, так і на українських землях під Польщею через дії католиків та прихильників унії, а також бачив пожвавлення опору проти латино-уніятської пропаґанди, що його розпочали «всі луч-шіе люди того часу». Як пише С. Голубев: «Очевидно, що таке релігійне захоплення серед південно-руського народу не могло пройти непомітним для Петра Могили і не могло не викликати в його вразливій натурі глибокого співчуття» 65). Він включається в тодішній релігійний рух, що прагнув рятувати православну віру, особливо під впливом митрополита Й. Борецького, який вказав йому на загрозливий стан прадідівської церкви.
«При цьому слід пам'ятати також укорінений в той час звичай, що вищі ієрархічні місця часто займали визначні люди з тодішньої аристократії, а навіть члени королівської сім'ї, для особистих користей. Як зазначає літописець, П. Могила був «при своєму доброму і тривожному житті, не позбавлений бажань і слави світа цього» 66), а головне своїм характером, ніяк не здібний до замкнутого життя, до діяльності, що обмежувалася б тіс-ними загородами монашої келії» 67).
Все ж таки згаданий автор відкидає твердження деяких істориків, що П. Могила скористався з свого архимандритського сану для особистої наживи, «подібне твердження не оправдується ближчим ознайомленням з життям і діяльностю нашого митрополита, яке слідувало після висвячення»68). Аналогічну думку відстоює і румунський дослідник Т. Йонеску, для якого « вибір на цей пост (архимандрита) йому здавався як перший засіб, щоб піднести і возвеличати Православну Церкву. Якщо він цінив доходи Лаври, він їх оцінював насамперед як засіб боротьби проти ворогів православної церкви» 69).
Вже більш критично щодо висвяти П. Могили на печорського архимандрита ставився Е. Голубінський, як також М. Василенко. Останній писав: «Пояснювати бажання Могили стати печерським архимандритом виключно ідейними мотивами -- послужити православній вірі у чернечому стані -- не можна. Ймовірно, немалу ролю грали при тому й матеріяльні розрахунки. Багатюща Кисво-печерська Лавра завжди служила приманою для значних і впливових людей» 70).
Вже цілком вороже наставления до П. Могили із злобними поясненнями про вступления у чернечий стан подають деякі совстські історики, але про це згодом.
Коли і в яких умовах відбулася висвята Петра Могили на архимандрита печерської Лаври?
Точне визначення дати вступления Могили в сан архимандрита звільняє молдавського восводича від деяких обвинувачень, що їх робили деякі історики.
Відомо, що питання вибору нового архимандрита Печерської Лаври стало актуальним після смерти Захарії Копиетенського, яку дехто визначав датою 8 квітня 1626 р. 71), а вступления на його місце Петра Могили на 1628, а навіть на 1629 р. Таким чином, печорська архимандрія залишалася від двох до двох з половиною років незайнятою через опір ченців Лаври 72).
В дійсності архимандрит 3. Копистенський помер 21 березня 1627 p., як це компетентно доводить С. Голубев 73). Розпочата боротьба за вакантний пост архимандрита велася між чотирма претендентами. Першим був отець Теофан Боярський, якого, спочатку, ченці Лаври і обрали на місце померлого Копистенського, що його відмовився затвердити король і наказав відбути нові вибори 74). Іншим претендентом був о. Герман Тишкевич, уніят-ський священик, кандидатуру якого підтримувала уніятська група на чолі з митрополитом Й. Вельямином Рутським. Не зважаючи на цю підтримку, як також збройні частини житомирського старости Яна Тишкевича, який 13 вересня 1627 р. зайняв Печер-ську Лавру і загрожував ченцям, ці відмовилися вибрати уніят-ського кандидата 75). Третім претендентом був Василь Копистенський, ігумен приписного до Лаври Дятеловецького манастиря і близький родич попереднього архимандрита Захарії, на користь якого було багато аргументів, але про кандидатуру якого немас достовірних даних 76).
Природно, що всі ці претенденти вели серед ченців кампанію проти вибору Петра Могили, висуваючи такі аргументи 77):
а) В той час молдавському восводичу минуло тільки ЗО років, досить молодий вік, щоб здобути досвід і авторитет;
б) Поважнішим був закид, що Могила походив з «землі чужої», тобто не був уродженцем Київщини, як цього вимагала устійнена традиція і постава польських королів, і вкінці
в) Його приязнь з архиепископом Мелетіем Смотрицьким, якого ченці Лаври підозрювали в католицьких симпатіях.
Напевно немалу ролю в опорі Могилі відограло й його соціяльне походження, про яке він згадував навіть після переходу в чернечий стан.
Але, не зважаючи на подані вище закиди та на згаданих претендентів, був скликаний Печерською капітулюю провінційний сеймик в Житомирі 6 вересня 1627 р. для нового вибору, на якому «все духовенство і обивателі обрали на архимандрита печерсько-київського вельможного Петра Могилу, воєводича земель молдавських, людину вельми знану...» 78).
Цей вибір був затверджений королівською грамотою Сіґізмунда III -- 29 листопада 1627 р. 79), а сам «акт висвяти Петра Могили на киево-печерську архимандрію був здійснений в грудні 1627 p., або в день його народження (21. 12. 1627), або на Різдво Христове» 80).
Свій успіх Могила завдячував насамперед митрополитові Йову Борецькому, який мав великий вплив на лаврську братію, а особливо на київську шляхту. Але неменше спричинилися до цього успіху й впливові польські магнати, які перебували у дружніх відносинах з родичами Петра Могили, про що згодом згадував сам митрополит Могила («Тріодіон»). Завдяки саме останнім була одержана в скорий час королівська грамота 81).
Цілком протилежні насвітлення процедури вибору П. Могили на архимандрита подають поодинокі дослідники. Ось так історик української православної церкви намагається довести повну відданість Петра Могили православній церкві і незалежність бід інтересів Польщі; він пише: «Заслуговує на підкреслення той факт, що вступления Петра Могили на поле церковно-православної діяльності і співпраця його з ієрархією висвяти патріярха Феофана мали місце при королі Сіґізмунді III, коли і положення Православної Церкви в Польщі було, як знаємо, безправне, і православна ієрархія не була державною владою признана. Іншими словами, молодий архимандрит, воєводич земель молдавських, а одночасно й польський шляхтич, не завагався стати по стороні православних українців і білорусів та в опозицію до пануючого курсу гноблення православія при Сіґізмунді III» 82).
Натомість совєтський дослідник приписує Могилі у його намаганні очолити Печорську лавру найчорніші наміри і підступ :
«Цілком чужа Україні людина, яку і родинні узи, і світські зв'язки єднали з польськими магнатами, що гнобили український народ і православну віру, раптом виявляється обраною на високу духовну посаду архимандрита Києво-Печерської лаври.
Навіть явні панегіристи Петра Могили змушені визнати, що він дуже домагався цієї посади (і, додамо ми, враховуючи всі дальші факти з його біографії, домагався, не гребуючи ніякими засобами)... Характерно, що «обрання» Петра Могили (як і висвячення його в 1633 р. у митрополити) сталося не в Києві, де звичайно відбувалися подібні акти...
Якщо ми врахуємо, що королівське затвердження П. Могили в сані архимандрита відбулося в період посилених спроб злити уніятів і православних (1625-1630 pp.) і що єзуїти задумали заснувати уніятсько-православний патрінрхат для України й Білорусії, підлеглий папі римському (зробивши першим таким патріярхом II. Могилу), і тим розірвати зв'язки православної церкви цих територій із східніми патріярхами та з Москвою, -- то королівське затвердження «обрання» Петра Могили лише підтверджує наші досить обґрунтовані підозри шодо обіцянок, які, мабуть, давав Петро Могила королю, польським магнатам та єзуїтам як плату за затвердження» 83).
Цікаво ствердити, що аналогічне до советського --- вороже на-ставления до церковної кар'єри Петра Могили займає і російська еміграція, яка посуджу є його в польонофільстві й прихильності до католицизму тільки тому, що Могила «мріяв про піднесення київського митрополичого трону до титулу патріархату в противагу до Москви» 84).
Деяку плутанину у висвітленні акту висвяти Петра Могили печерським архимандритом вносять і деякі католицькі автори. Вони твердять, що Могилу затверджено архимандритом в наслідок того, що він обіцяв королеві Сіґізмундові Тії перейти на унію 85). Бони наводять для цього уступ з «Промови для з'единених рутенців», в якій Н. Ланціціус, провінціял Литви, відповідає на запит короля Володислава IV (1633 р.) в справі повернення православним церкви Святої Софії. Ланціціус був проти того, щоб пра-вославним передати Софійський Собор від уніятів і як аргумент подає вістку, що « король Сіґізмунд надав чин архимандрита Пє-черської Лаври Могилі тому, що цей обіцяв перейти на унію» 86). Ця єдина інформація Ланціціуса, не підтверджена іншими джерелами, була заперечена усією пізнішою діяльністю Петра Могили. Вона також виглядає не правдоподібною, бо королеві було б легше затвердити певного уніятського кандидата Тишкевича, ніж: чекати на обіцянку православного Могили.
Залишається ще вияснити питання, як довго П. Могила був звичайним ченцем, тобто час від прийняття монашества до висвяти на архимандрита. Вже С. Голубев спростовує твердження, що П. Могила прийняв монапіество в 1625 р. 87), самими писаннями Митрополита, на підставі яких видно, що в 1626 і 1627 pp. він не перебував постійно в Києві, а так само запискою А. Кальнофойсъкого, з якої виходить, що Могила став Києво-Печерським архимандритом, не проходячи чернечого стажу 88). На жаль, пізніші дослідники далі дотримувалися невірних даних про чернече життя, що його мав вести Могила, почавши з 1625 р. 89), а Т. Йонеску скоротив термін чернецтва до кількох місяців, пишучи, що Могила прийняв чернече убрання в серпні 1627 p., залишаючись недовго звичайним монахом 90).
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20, 21, 22, 23, 24, 25, 26, 27, 28, 29, 30, 31, 32, 33, 34
