У «Мнемозіні» восхвалясться Могилу -- «екзарха св. трону константинопільського» за його заходи для відновлення прав православної церкви; а в «Евфонії», у віршованій формі, автори висловлюють сподівання, що Могила сприятиме розквіту видавничої і освітньої діяльносте:

«О Петре, здавна гостю пожиданий,

Витай Россіи на утЬху даный.

Давай ратунку россійской оздобЬ

В мизерной добЬ.

Помнишь, як перед тымъ Россія бывала

Славна, як много патроновъ мішала,

Теперъ ихъ мало: тебе хочемъ мЬти

В сарматскомъ свіїти...» 175).

Крім парад і панегіриків Могилу чекали у Києві й менш приємні несподіванки. Вже вище була мова про жорстоке покарання ченців Кисво-Никольського манастиря, які чинили опір Могилі. Але найбільшою прикрістю для Могили був конфлікт з Ісаею Копинським, який завдав багато прикростей нововисвя-ченому митрополитові, а одночасно шкоду православній церкві та спричинив втечу українських ченців до Московщини.

в) Боротьба з митрополитом Ісаею Копинським

Митрополит Ісая Копинський заперечував законність вибору Могили на митрополичий престіл і не хотів уступити йому своїх прав. Могила вирішив застосувати й проти Ісаї суворі заходи : він наслав своїх слуг і вояків, які вхопили Копинського і силою відвезли його до Печерського манастиря. Тут Копинський пробув недовго, поки він не відмовився від своїх прав на митрополію і не дав Могилі заяву на письмі про своє зречення. Маючи цей документ, Могила звернувся листом до духовенства і вір-них, зазначуючи, що єдиним законним митрополитом с тільки він, бо «Ісая Копинський, будучи викиненим на підставі листа від святішого патріярха, зрікся добровільно як посту, так і титулу митрополичого...» 176) Однак ці два документи: грамота патріярха про позбавлення сану митрополита і добровільне зречення І. Копинського не збереглися.

Щоб нав'язати контакт з духовенством, Могила скликав діє-цезальний собор на перший тиждень посту. Тим часом, він старався помиритися з козаками, які співчували І. Копинському. але не стали активно в його обороні. В замиренні з козаками Могилі допоміг А. Кисіль. Про переговори між Могилою і козаками, що відбулися літом 1633 p., зберігся цікавий звіт, в якому пишеться:

«Той Ісая, що перед тим був митрополитом київським, наговорив велику силу перед Військом Запорозьким на Могилу, теперішнього митрополита. Могила теж йому такі закиди робив, що ти зрадник, бо з Москвою маєш порозуміння. Тоу Могила, ставши в двох милях від війська, дав насамперед через п. Кисіля, юстифікацію про себе і порядно виправдався у всім, а той (Ісая) зістався в великій конфузії. А коли Могила дав знати козакам, що іде до обозу, -- тоді гетьман з кількома хоругвами кінних стрів його, а піхота вся стояла перед обозом. В півмилі від обозу привітали ми його і з великою ґречністю впровадили його до війська, бо з ним було немало і шляхти київської. А коли ми ввели його в середину обозу, він пристав і убрався коштовно як арпи-біскуп, попи цілу годину відправляли співання, а ціле військо потім (приступило) до нього для поцілувания хреста і руки. Від-правивши це, пішов з великою процесією до армати. посвятив їм армату і благословення дав на сю війну в гарних словах, так що ця церемонія простяглася цілий день. Але козакам все таки було жаль того Ісая, що був так дуже збентежений, -- бо вони ж його самі всадили на ту митрополію. Тому прислали потім до п. Кисіля і до мене, і просили, щоб ми їх погодили, аби вже тих замішань між ними не чинили. Ми на те стратили цілий день і вчи-нили між ними таку згоду, що отець Могила відступив йому манастир св. Михаїла з усіма доходами його, відповідно до кор. при-вилея, а Ісая дав йому запись на те, що ніколи тим титулом він не має титуловатися, ані в його діла втручатися, тільки мешкати спокійно в манастирі ігуменом. За це ми від козаків дістали велику подяку, що так їх погодили» 177).

Згідно з поданою вище реляцією в другій половині 1633 р. ми бачимо І. Копинського настоятелем Києво-Михайлівського манас-тиря, але його зречення не було щире і він продовжував боротьбу з Могилою до кінця свого життя. У цій боротьбі І. Копинський часто звертався до судових розправ, шукав допомоги у польського короля Володислава IV, а нарешті у московського царя.

Вже в серпні 1635 р. створився конфлікт між Ісаєю і ново-вибраним ігуменом Михайлівського манастиря, протеґованим Могилою, в наслідок чого Ісая вніс скаргу до короля, а Могила скориставши з відсутности Ісаї зайняв манастир і встановив ігуменом Ф. Кизареїзича 178).

В цей же час Петро Могила за допомогою кн. Єремії Вишневецького відібрав з-під опіки Ісаї також манастирі Густинський і Мгарський Лубенський, через що Ісая вніс чергову скаргу до короля. При кінці 1635 р. від імени короля прийшли три листи: один до митрополита П. Могили, в якому наводилися кривди, заподіяні Ісаї і дано пораду, щоб Могила увійшов у порозуміння з колишнім митрополитом та віддав йому відібраний маєток і документи, не вносячи справу до суду 179). Другий лист до київського воєводи Яна Тишкевича, і третій до кн. Єремії Вишневецького з порадою не ображати старця, а віддати під його опіку відібрані задніпровські манастирі. Одночасно в листах повідомлялося, що король назначив Ісаго «архиепископом сіверським задніпровським» 180).

В березні 1636 р. Ісая виклопотав у короля новий пригадуючий лист до Петра Могили, в якому знову наводилися кривди, завдані старому та перестерігалося Могилу, щоб він віддав першому Киево-Михайлівський манастир зі всіма маєтками 181). Але й на цей раз Могила відмовився виконати королівський наказ, в наслідок чого Копинський вніс поновлену скаргу і тоді почалася звичайна судова розправа.

Але тим часом, в лютому 1637 p., Могила, відвідуючи Луцьке, скористався з нагоди, щоб відвідати свого противника, який перебував в цьому місті. Зустріч між двома митрополитами відбулася у луцького єпископа Атанасія Пузини, в приявності багатьох ченців. При цій зустрічі І. Копинський склав « добровільну » заяву, яка була вписана у луцькі городські книги, де писалося, що Ісая: «Звільняє Петра Могилу від всіх своїх несправедливих протестів, від всіх коли-будь і де-будь вчинених позовів, назавжди відмовляючись від всяких протенсій як в кривді, так і в титулі» 182).

Як пізніше виявилося, ця заява не була щира і добровільна, бо вже 24 квітня 1637 р. Ісая доручив внести від його імени черговий протест проти Петра Могили у городські володимирські книги. Він знову звернувся із скаргою до короля, в наслідок чого останній призначив комісію, яка мала простежити вчинки Могили супроти Копинського. В інструкції короля до членів комісії подавалося всі обвинувачення Ісаї і наказувалося, щоб назначені члени комісії уважно провірили скарги сіверського архиепископа і задовольнили його законні претенсії 183). Про працю і рішення комісії нам нічого невідомо, однак Ісаї не повернено Михайлівського манастиря.

Ці постійні невдачі колишнього митрополита викликали в нього ще більшу ненависть до Могили. Копинський почав поширювати непровірені, провокативні вістки про Могилу. Перебуваючи далеко поза Киевом на Поліссі, він писав 1638 р. до лубенських і пустинських ченців :

«Одноконечно король польской и паны радныс и лацкие арцыбискупы приговорили на сойме, что в их Польской и в Литовской земли православной хрестьянской вере не быть, и хрестьян-ские церкви поломать, и книги руекие вывссть. А киевской де митрополит Петр Могила веры хрестьянской ныне (5. 6. 1638) отпал, и благославлсн де митрополит Петр Могила от папы римского ныне в великой пост в патриархи. Бутто быть ему патриархом хрестьянские веры. А присегал дс он, Петр Могила, королю и всем паном радным и арцыбискупам ляцким, что ему хрестьянскую веру ученьем своим попрать и уставить всее службу церковную по повеленью папы римского римскую веру, и церкви крестьянские во всех польских и литовских городех превратить на костелы ляцкие, и книги руекие вес вывесть. А в митрополиты де в Киев в Печерской монастырь на петрово место Магилы благословлен ныне Корсак, бывшей владыка пинский. А быть де в Киевом Печерском монастыре ляцким чернцом борнаданом, а в Никольском Киевском монастыре быть приговорено ляцким восацом, а в Михайловском монастыре быть доминиканом» 184).

Трохи іншу редакцію цього листа Копинського подав путилівський воевода Н. Плещеев у свому звідомленні з 29. б. 1638 p. московському цареві 185).

Через поширення таких тривожних вісток багато монахів повірили в їх правдивість і почали зі страху переселятися із своїми маєтками до Московшини. В червні 1638 р. переселилось до Путивля з Густинського манастиря, на чолі з ігуменем, близько 70 старців, 20 слуг і 11 селянських родин, а також близько 70 сестер з жіночого Ладинського манастиря 186).

Становище самого Копинського ставало чимраз труднішим. Будучи позбавленим всякого посту і не маючи ніяких матеріяль-них засобів, він проектував самому «преклонить главу к православной Восточной державе». Однак зреалізувати цей проект Йому не вдалося. Коли він готувався переселитися до Московщини, І. Копинського зловили прихильники Могили і привезли до Києва. Тут він перебував під суворим наглядом до кінця свого життя (5. 10. 1640 р.) 187).

Конфлікт, який виник між Могилою і Копинським мав, крім інших, світоглядову основу: розходження між ліберальною і консервативною групами. Перша прагнула піднести освітній рівень населення за допомогою методів і зразків, взятих від своїх конфесійних противників, прямувала до зв'язку з культурою західньої Европи, уважала за можливе втримувати взаємоспілкуван-ня з католицькою церквою. Натомість консервативна група відкидала будь-який контакт з іновірцями, вороже ставилася до світської науки, особлива гостро поборювала латинську науку. Одним з представників останнього табору й був І. Копинський.

До цієї ідеологічної боротьби згодом додалися особисті моменти і саме ці останні шкідливі не тільки для української православної церкви, але також кидають тінь на світле, назагал, минуле Київського Митрополита.

г) Організація церковного життя

З великим трудом та при наявності різних перешкод, очоливши київську митрополію, Петро Могила намагався виправдати сподівання своїх приятелів, бажаючи довести своїм противникам, що він не шукав цього становища для власної користи, а лише для добра православної церкви.

Завдання були величезні, бо православна церква ще не вигоїла своїх ран, завданих унісю та переслідуваннями польською державою, а проголошені «Пункти заспокоєння релігії грецької» залишилися б мертвою буквою, якщо б Могила не застосовував якнайрішучіших заходів. Не слід забувати, що Могила перебрав київську митрополію в дуже невідрадному стані. Напівлегальне існування ієрархії, непризнаної державною владою, надзвичайно низький освітній рівень православного духовенства, брак дисципліни серед священиків і ченців, ривалізація між духовенством і братствами, а -- з другого боку -- постійний наступ і перешкоди від католиків і уніятів та державних установ -- все це не створювало сприятливих обставин, тому, коли молдавський восво-дич зважився на цей крок, то не задля кар"єри. а з покликання.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20, 21, 22, 23, 24, 25, 26, 27, 28, 29, 30, 31, 32, 33, 34