Так завершився чотирирічний героїчний і трагічний період боротьби за державне відродження України. І як писав І. Лисяк-Рудницький: “Нема сорому в тому, щоб бути переможеним у боротьбі за свободу. Навпаки, така поразка може стати джерелом духовної обнови, що з нього черпатимуть силу наступні покоління, продовж-ники цієї самої боротьби на новому історичному етапі”.

    Література

1. Верстюк В. Махновщина. Селянський рух в Україні. — К. ,1991. 2. Винниченко В. Заповіт борцям за визволення. — К. ,1991.

    3. Махно Н. Воспоминания. — К. ,1991.
    4. Науменко К. Є. Історія ЗУНР. — Львів, 1995.
    5. Революция на Украине по мемуарам бельїх. — К. ,1990.
    6. Скоропадський П. Спогади. — К. ,1992.
    7. Субтельний О. Україна. Історія. — К. ,1992.
    8 Грицак Я. Нарис історії України. — К. : 1996.
    .

Лекція 10, 11... Радянська Україна в 20х 30 хрр... Західноукраїнські землі у 20х 30 хрр

    ПЛАН
    I. Місце України у Версальсько-Вашингтонській системі 1
    II. Національно-державне будівництво 2
    III. Соціально-економічне та політичне становище 3
    IV. Політика українізації: суть та наслідки 8
    V. Голодомор 1932—1933 рр. 11
    VI. Сталінські репресії в Україні. 13
    VII. Західна Україна у міжвоєнну добу 16
    Література 18
    I. Місце України у Версальсько-Вашингтонській системі

Версальсько-Вашингтонська система —система міжнародних угод, визначена та ініційована державами-переможницями у Першій світовій війні і укладена протягом 1919—1922 рр. на Паризькій та Вашингтонській мирних конференціях. Безпосередньо України торкались договори, тексти яких вироблялись на Паризькій мирній конференції, що відкрилась 16 січня 1919 р. і тривала з перервами рівно рік. У дебатах брали участь 32 офіційно запрошені країни. Головував на конференції Ж. Клемансо. Так зване“Російське питання”стало одним з головних на конференції. Директорія, яка в цей час ще була при владі, і керівники ЗУНР сподівалися на підтримку з боку Антанти ідеї незалежності України. Проте рішення конференції виявилися згубними не лише для українського національно-визвольного руху, а й для розбудови української державності взагалі. Паризька мирна конференція санкціонувала загарбання Румунією Північної Буковини і Бессарабії, Чехословаччиною— Закарпатської України, Польщею —Східної Галичини і Західної Волині, поклала кінець ЗУНР. Після входження УСРР до складу Союзу РСР Україна втратила свою міжнародну правосуб'єктність. II. Національно-державне будівництво

На початку 20-х років основна частина українських земель входила до складу Української СРР—однієї з 13 держав, що виникли на території колишньої Російської імперії. Площа Радянської України становила 456 тис. кв. км. , а її населення— 25, 5 млн. чол. , з яких — 20, 9 млн. проживали на селі, а 4, 6 — у містах... 30 грудня 1922 р. було укладено Декларацію про утворення Союзу РСР та Союзний договір, за яким виключно до компетенції

Союзу відносилися: представництво Союзу в міжнародних відносинах; зміна зовнішніх кордонів Союзу; установлення систем зовнішньої та внутрішньої торгівлі; розробка основ і загального плану всього народного господарства Союзу; регулювання транспортної і поштово-телеграфної справ; встановлення основ організації Збройних сил;

запровадження єдиного державного бюджету; встановлення податкової системи і багато іншого.

Верховним органом влади Союзу РСР проголошувався з'їзд Рад. Вищим виконавчим органом держави ставала Рада Народних Комісарів СРСР. Встановлювалося єдине громадянство.

Незважаючи на те, що останній пункт договору зберігав за союзними республіками право вільного виходу із Союзу, їх права навіть не були обмеженими, у реальному житті вони просто зводились нанівець. Перша Конституція СРСР 1924 року фактично закріпила основи унітарного ладу, а“союз республік” перетворився в жорстко централізовану унітарну державу. У травні 1925 р. була затверджена Конституція УСРР, що законодавче закріпила входження Радянської України до складу СРСР. Україна остаточно втратила рештки суверенітету.

З цього періоду Українська Радянська Республіка увійшла в єдиний народно-господарський комплекс, який визначався як централізована, командно-адміністративна система, що протистояла ініціативі республік, принципам їх економічної самостійності та власності на національні багатства та національний доход. Це стало основою політичної та національної залежності України.

Радянський уряд України очолив більшовик . Раковський (1878—1941), болгарин за національністю. На чолі Верховного органу законодавчої влади— УЦВК було поставлено наркома внутрішніх справ Радянської Росії — Г. Петровського. III. Соціально-економічне та політичне становище

В економічній сфері український уряд не був оригінальним і проводив таку ж політику, як і уряд Радянської Росії, що отримала назву“воєнний комунізм”. Пригадаємо, що ця політика характеризувалася насаджуванням безтоварних виробничих відносин, забороною приватної торгівлі, загальною трудовою повинністю, картковою системою та так званою продрозверсткою (за якою селянин змушений був віддавати державі майже всі “залишки” сільгосппродукції). Внутрішнє становище України визначалося не тільки господарськими негараздами, а й складністю суспільно-політичних відносин. Більшовики могли утриматися при владі тільки застосовуючи терор. Репресії мали цілеспрямований характер— необхідно було монополізувати політичну владу. У 1920-1921 рр. у Києві відбулися показові процеси над меншовиками та есерами. Чисельний склад основних політичних партій на початку 20-х років виглядав так: КП(б)У — 4360, “укапісти” (Українська комуністична партія) — 4000, “бороть-бісти”—15000. Останні змушені були самоліквідуватися і влитися у КП(б)У. До 1925 року КП(б)У залишалася єдиною легальною політичною силою в Україні. Невдоволення населення змусило більшовиків піти на певні компроміси. Проголошена у 1921 році нова економічна політика (неп) покращила загальне економічне становище, частково відновила вільний ринок та приватну ініціативу. Новостворені трести“Хімвугіл-ля”, “Південсталь”, “Цукротрест”об'єднували підприємства за галузевими ознаками. Вони переходили на госпрозрахунок, котрий передбачав їх самоокупність і прибутковість. В інтересах відбудови народного господарства уряд погодився на надання концесій іноземним компаніям, щоб прискорити розвиток деяких галузей промисловості та розгорнути ділове співробітництво з капіталістичними країнами. Запровадження непу привело до певного покращення економічного становища в Україні—до 1926 р. був досягнутий довоєнний рівень промислового виробництва. У цей час питома вага продукції промисловості України у загальносоюзному виробництві становила 23, 8%. У процесі здійснення непу у селян зріс інтерес до різноманітних форм кооперації. Проте наприкінці 20-х років намітився відхід від непу, що було виявом поглиблення позиції культу особи Сталіна, який, спираючись на так званий ленінський план будівництва соціалізму, почав здійснювати форсовану індустріалізацію і насильницьку колективізацію. Сталінський “великий перелом”був поворотом до старих, воєн-нокомуністичних методів організації суспільного життя. Він виявився в демонтажі непу, ліквідації багатоукладності в економіці, позбавленні Сталіним своїх ідейних опонентів, підпорядкуванні системи соціально-економічних відносин політиці. Україна фактично стала основним економічним плацдармом для здійснення індустріалізації. Вона залишалася основним постачальником вугілля, давала половину всього чавуну, сталі та прокату. Але промисловість республіки працювала на грані можливого—приймалися нереальні плани, які вели до розбалансування економіки. Характерно, що новоспоруд-жені промислові об'єкти—металургійні заводи Запоріжсталь, Азовсталь, Криворіжсталь, Дніпрогес, Харківський тракторний завод та ін. одержали статус загальносоюзної власності й були вилучені із республіканського підпорядкування. Таким чином, в Україні підприємства союзної промисловості виробляли — 69, 8% промислової продукції; республіканської — 20, 3%; місцевої —9, 9%. Із середини 30-х років все більше виявлявся курс на мілітаризацію економіки—на її розвиток виділялись великі кошти. Саме в цей час визначилися надмірне використання природних багатств та зневажливе ставлення до проблем екологічної безпеки.

В суспільстві йшло формування суворо централізованої адміністративно-командної системи керівництва, яка базувалася не стільки на економічних законах, скільки на примусі й, диктаті. Ця система передбачала відповідну адміністративну ієрархію: рішення приймали керівні посадові особи, а величезна маса виконавців не брала ніякої реальної участі в управлінні. У 20-х роках відбувалися деформації і в аграрній політиці. У 1929 році на Заході почалася затяжна економічна депресія, що призвело до різкого падіння цін на хліб. Це означало необхідність збільшити експорт зерна з СРСР. Тому було прийнято курс на здійснення так званої суцільної колективізації. І знов Україна стає експериментальним плацдармом для організації великомасштабного колективного господарства. Взаємозв'язок між форсованою індустріалізацією і насильницькою колективізацією виявився у тому, що:

— обидві політики проводилися в рамках “соціалістичного штурму”; —індустріалізація значною мірою підхльостувала колективізацію для забезпечення високих темпів власного розвитку;

—колективізоване село мало забезпечити промисловість дешевою робочою силою, колгоспи— забезпечували міста продуктами харчування через систему державного постачання; — колективізація підштовхувала пролетаризацію селянства;

— і колективізація і індустріалізація ліквідували багатоукладну економіку. Зайве казати, що високі темпи колективізації міг забезпечити тільки примус. Хоча формально передбачався добровільний вступ до колгоспів, рішення про те, скільки колгоспів належало утворити в тому чи іншому районі і скільки туди мало входити осіб, спускалися“згори” спеціальними розпорядженнями. Одним із головних напрямів колективізації стала політика “ліквідації куркульства як класу”. В Україні позиції заможного і середнього селянства були особливо сильними. Термін“куркуль”окреслювався дуже приблизно: до нього відносили не лише тих, хто використовував найману працю, а й тих селян-одноосібників, які застосовували у своєму господарстві техніку. До 1932 р. в Україні було ліквідовано 200 тис. господарств. “Декуркулізація”мала на меті насамперед позбавити селянство його природного керівництва, яке могло організувати опір насильницькій колективізації. Проте традиції індивідуального сільського господарства були міцними і колективізація наштовхувалася на винятково сильний опір. Загальна кількість повстанців у 1930 р. , за приблизними підрахунками, становила мало не 40 тис. чол. IV. Політика українізації: суть та наслідки

Уроки національно-визвольної боротьби в національних районах у 1917—1921 рр. підказали сталінському керівництву, що без задоволення мінімальних національних потреб народів доля радянської влади у республіках завжди буде під загрозою. Саме цю обставину було покладено в основу політики“коренізації”, яка після XII з'їзду РКП(б) — 1923 р. почала впроваджуватися в усіх радянських республіках, а в Україні набула форми “українізації”. Початком українізації можна вважати вихід Декрету РНК УСРР від 27 липня 1923 р. “Про заходи в справі українізації шкільно-виховних і культурно-освітніх установ” та декрет від 1 серпня 1923 р. “Про заходи забезпечення рівноправності мов і про допомогу розвиткові української мови”.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20, 21, 22, 23, 24, 25